Дитина має право на особливий захист

Держави-сторони визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

Конвенція про права дитини. Стаття 23

Держави-сторони вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.
Конвенція про права дитини. Стаття 19

Згідно з принципами Конвенції про права дитини, діти з інтелектуальною недостатністю потребують особливого захисту. Держава повинна також забезпечити допомогу та підтримку родині або іншим особам, які турбуються про таку дитину. Відповідальність за догляд та виховання дітей покладається на батьків або опікунів. У будь-якому випадку, дитина має бути захищеною від принизливого ставлення, експлуатації, усіх форм фізичного та психологічного насильства, зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження. Особливо, тоді, коли вона позбавлена можливості жити з батьками. У випадку, коли дитину позбавлено сімейного оточення та поміщено до спеціального закладу, вона має право на захист і здійснення постійного контролю за умовами її проживання.

Неприпустимим є незаконне застосування до дитини засобів механічного утримання, таких, наприклад, як прив’язування до візка або стільця, щоб уникнути необхідності приділяти їй особливу увагу. Якщо дитина з глибоким ступенем розумової відсталості роками залишається у дитячому ліжку зі стінками, а догляд за нею обмежується годуванням, то таке ставлення вважається принизливим, а стан дитини занедбаним. Якщо невгамовність, некерованість дитини карається ув’язненням в окремій кімнаті, позбавленням обіду чи стоянням у кутку, результатом чого стає душевний неспокій і страх, то таке ставлення до дитини вважається формою психологічного насильства, принижує її гідність.

Конвенція вимагає, щоб для захисту дитини від такого поводження держави вживали усіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів. Серед таких заходів має передбачатися контроль з боку державних служб та громадськості за діями працівників та адміністрації закладів, де постійно проживають діти-інваліди.

В Україні будинки-інтернати для дітей-інвалідів є закритими для громадського контролю. Хоча національне законодавство стосовно інвалідів, дітей та людей з психіатричними діагнозами містить положення щодо контролю за дотриманням їхніх прав, на практиці чиновники та адміністрації будинків-інтернатів намагаються не допустити громадськість до таких досліджень. Однак, існують окремі результати моніторингу та інформація щодо випадків порушення прав дитини та фактів жорстокого поводження [41].

Опіка та піклування

Сучасна українська нормативно-правова база не містить інших механізмів особливого захисту прав осіб з інтелектуальною недостатністю, крім встановлення над ними опіки чи піклування. Діти з інтелектуальною недостатністю через виражену соціальну дезадаптацію не можуть усвідомити та ідентифікувати порушення прав та принизливе ставлення по відношенню до них. Тому для здійснення та захисту своїх прав та інтересів воин потребують сторонньої допомоги.

Якщо дитина виховується в родині, її опікунами є батьки і вони здійснюють усі обов’язки щодо захисту її прав та інтересів. У той час, коли дитина відвідує навчальний або соціальний заклад, відповідальність за дотримання її прав несе адміністрація закладу. Якщо батьки відмовляються від дитини з інтелектуальною недостатністю або їх позбавляють батьківських прав, дитина направляється до будинку дитини (віком до трьох років) або будинку-інтернату для дітей-інвалідів. У цьому випадку, згідно статті 52 Конституції України, опіку про дітей, які залишилися без батьківського піклування, бере на себе держава. Державна система опіки утримує дитину-інваліда усе подальше життя. Згідно статті 245 Сімейного Кодексу України функції опікуна та піклувальника покладаються на адміністрацію інтернатного закладу, до якого влаштовують дитину-інваліда [42].

За Сімейним Кодексом опіка встановлюється над дитиною, яка залишилася без батьківського піклування. До 14 років їм призначається опікун, після 14 до 18 років – піклувальник[3].

Проте, цей механізм захисту прав може перетворитися і на спосіб зловживання особистими та майновими правами дітей. Їхня незахищеність може зробити їх предметом маніпуляції корисливих опікунів чи піклувальників [43]. Перебуваючи під опікою, дитина втрачає можливість приймати рішення не лише юридичного, а й особистого характеру. Дитина з інтелектуальною недостатністю, є надзвичайно залежною від опікуна, не може сама відстоювати свої права і втрачає можливість розпоряджатися власним тілом, майном, пенсією, спадком тощо. Хоча за законодавством усі ці права зберігаються за нею. Особливо, така ситуація спостерігається в державних інституційних закладах. Адміністрація закладу, яка виконує функції опікуна, встановлює певний режим, вирішує що одягати дитині, коли і що їсти, коли і куди йти, як проводити вільний час.

Такий підхід виправдовує себе у ситуаціях, коли дитина має глибоку розумову відсталість. Але трапляються ситуації, коли дитина з інтелектуальною недостатністю здатна самостійно приймати рішення і прагне це робити, і їй потрібна допомога у висловленні та прийнятті цих рішень. У такій ситуації повне ігнорування її бажань опікуном не лише не захищає її інтересів, а й шкодить їм.

Саме тому дуже важливим є уважний контроль за добросовісним виконанням опікуном чи піклувальником своїх обов’язків щодо захисту дитини та її інтересів.

Положення Декларації про права розумово відсталих осіб щодо опіки над такою людиною містить дуже важливий принцип: людина з інтелектуальною недостатністю має право на кваліфіковані послуги опікуна [44]. Тобто, коли коли це необхідно, опіку може здійснювати фахівець, який має достатні знанння та професіоналізм. В українському законодавстві відсутнє будь-яке положення про необхідність володіння певними спеціальними знаннями чи навичками для того, щоб здійснювати опіку чи піклування.

Ефективним способом захисту прав дітей, у разі встановлення над ними опіки, може бути індивідуальне представництво соціальним працівником. У разі порушення прав дитини та недопустимого поводження з нею з боку опікунів, соціальний працівник повинен мати повноваження повідомляти компетентні органи, передавати матеріали на розгляд та розслідування, направляти дитину до медичних закладів на лікування, а також, при необхідності початку, судової справи.

Визнання дитини недієздатною

Після досягнення дитиною з інтелектуальною недостатністю віку 15 років, формою захисту її правочинних дій та майнових прав є обмеження або позбавлення її дієздатності. До 15 років усі угоди від імені дитини укладають батьки або опікуни. Недієздатність полягає в тому, що самостійні дії та угоди такої дитини не мають правової сили. Все, що вона купує, продає або віддає може бути повернено у судовому порядку.

Українським законодавством передбачені відповідні механізми обмеження дієздатності осіб з інтелектуальною недостатністю. Згідно з положеннями статті 39-ї Цивільного Кодексу підставою для визнання особи недієздатною є стійкі психічні розлади, внаслідок яких людина „не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними” [45]. Особа може бути визнана недієздатною або обмежено дієздатною залежно від ступеню важкості розумової відсталості. Таке рішення приймається судом лише після отримання висновків судово-психіатричної експертизи та є підставою призначення обмежено дієздатній особі піклувальника, а недієздатній – опікуна. Від імені особи, яка визнана судом недієздатною, угоди укладає її опікун. Судові витрати у справі про визнання людини недієздатною відносяться за рахунок держави. За шкоду, яку заподіяв недієздатний громадянин, відповідає його опікун або організація, які зобов’язані здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Права та інтереси громадян, що визнані недієздатними, відстоюють їх законні представники: батьки, усиновителі, опікуни чи піклувальники, яких призначає орган опіки та піклування. Право звернутися до суду із заявою про визнання особи недієздатною мають члени сім’ї, прокурор, представники органів опіки та піклування а також психіатричного лікувального закладу.

Визнання недієздатності або часткової дієздатності дитини, як і опікунство, обмежує її права. Недієздатність дитини може бути використана не в її інтересах, особливо у питаннях розпоряджання майном та доходами дитини.

З метою запобігти зловживанням правами та інтересами осіб з інтелектуальною недостатністю Декларація про права розумово відсталих осіб рекомендує, щоб у ході процедуи позбавлення або обмеження дієздатності були забезпечені належні правові гарантії від будь-яких зловживань. Наприклад, необхідно здійснювати кваліфікованими фахівцями всебічну оцінку можливостей розумово відсталої особи. Якщо особа може самостійно здійснювати правові дії, до неї не варто застосовувати таку форму обмеження прав. Рекомендовано також передбачати періодичний перегляд рішення про недієздатність, право подавати апеляції.