Та культурно-світній діяч Буковини

(1880 -1944)

Досить вагомою для західноукраїнської інтелігенції кінці XIX- початку XX століть була постать Василя Сімовича, послідовника С.Смаль-Стоцького в науці, в громадсько-політичній та просвітницькій діяльності.

Василь Сімович народився 9 березня 1880 року в селі Гадинківцях на Тернопільщині, в родині учителя. Після закінчення класичної гімназії у Станіславі В.Сімович стає студентом філософського факультету Чернівецького університету, де здобував спеціальність "українська, слов'янська та класична філологія". В університеті він зближується із видатним ученим, громадським та освітнім діячем С.Смаль-Стоцьким, стає наставником і учителем його синів - Романа і Нестора.

У цей же період він знайомиться із відомими культурно-освітніми діячами краю - О.Маковеєм, О.Кобилянською, М.Кордубою, В.Щуратом, З.Кузелею, які мали великий впливі на формування життєвих позицій талановитого юнака. Уже в студентські роки він активно включається в роботу учительської організації "Українська школа" та студентської "Молода Україна".

Закінчивши університет у 1903 році, В.Сімович з 1904 року працює викладачем, а потім стає професором учительської семінарії у Чернівцях, де з успіхом займається також науковою роботою. Захищає у 1913 році і здобуває вчене звання доктора філософії. Разом із С.Смаль-Стоцький займається великою просвітницькою діяльністю: організовує університет для селян, читає лекції на різноманітних освітніх курсах, збирає літературні вечори, де обговорюються реферати про творчість видатних український письменників, бере участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів краю та відомих письменників, сприяє відкриттю бібліотек та хат-читалень по селах. Він засновує видавничу спілку "Січ", стає технічним редактором газет "Гасло", "Селянин", редагує книги із серії "Бібліотека для молодіжі", співпрацює у газеті "Буковина", а з 1904 по 1906 рік стає редактором цієї газети, підтримує тісні контакти з Борисом Грінченком, Лесею Українкою, Іваном Франком, Василем Щуратом, Осипом Маковеєм, Василем Стефаником, Марком Черемшиною. За роки перебування в Чернівцях викладач і просвітянин В.Сімович заявляє про себе і як науковець, хоча в цей час він більше займається громадською і просвітницькою діяльністю.

У роки Першої світової війни (1914-1918) педагог разом із С.Смаль-Стоцьким, Б.Лепким, М.Чайковським та іншими видатними українськими вченими, письменниками та громадськими діячами з ініціативи національної організації "Союз Визволення України" працює у таборах для військовополонених у Райштаті, Вецлярі, Фрайштадті та Зальцведелі, де було зібрано понад 40 тисяч українців. У таборах організовувалися курси для неграмотних, хати-читальні, театральні групи, атлетичні ліги, кооперативи, друкарні, видавалася газета. За клопотанням В.Сімовича у кожному таборі було відкрито трикласні народні школи для малограмотних полонених та народні університети. Тут значна увага приділялася вивченню української мови, яку викладав сам В.Сімович. У навчальному плані були такі предмети: українська мова, історія України, всесвітня історія, географія України, Європи та всієї земної кулі, арифметика, геометрія, зоологія та ботаніка, мінералогія, фізика, співи та гімнастика [12, с.12].

У народному університеті освіта для військовополонених проводилася за зразком народного університету для селян у Чернівцях. Тут діяли курси української літератури та граматики, історії та географії України, суспільно-правових наук, природознавства та гігієни, теорії драматичної штуки і суспільної справи, кооперації, земельного господарства, садівництва, бджільництва. У різних таборах В.Сімович викладав історію педагогіки, психологію, логіку, українську літературу до XVII ст., дидактику, методику викладання української мови тощо. Саме тут у 1918 році він видає свій підручник з української мови - "Практичну граматику української мови".

У 1921 році Василь Сімович робить спробу повернутися на Буковину та влаштуватися учителем української мови в учительській семінарії (кафедра української мови та літератури в університеті була закрита румунською владою), але йому було відмовлено у працевлаштуванні[12, с.21].

Працюючи в еміграції, В.Сімович згруповує навколо себе більшість передової української інтелігенції, зокрема В.Винниченка, С.Смаль-Стоцького, Б.Лепкого, З.Кузелю, які вирішили видавати для українців популярну літературу. У видавництві "Українська накладня" Якова Орейштайна за його редакцією побачила світ ціла серія книг для "Загальної бібліотеки": "Бібліотека українських класиків і сучасних письменників", "Бібліотека романів", "Бібліотека драматичних творів", "Дитяча бібліотека", "Соціально-політична бібліотека", "Бібліотека кримінальних романів" та чисельні підручники і словники.

У 1923 році в Празі організовується Український Високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, куди В.Сімовича запрошують працювати професором української філології. Тут упродовж 10-ти років він завідував кафедрою української мови та тричі його обирали ректором інституту. У цей період В.Сімович надзвичайно плідно працює як науковець. Він бере активну участь у роботі празького лінгвістичного гуртка, в організації, підготовці та проведенні міжнародних наукових з'їздів славістів. Займається видавництвом та редагуванням літературного часопису "Нова Україна" та "Праць Українського Високого педагогічного інституту ім. М.Драгомагова у Празі". Окрім такої інтенсивної наукової роботи В.Сімович читає лекції з українознавчих дисциплін в чеській Торговельній Академії.

Згодом у 1933 році на прохання педагогічного товариства "Просвіта" В.Сімович переїжджає до Львова, де редагує періодичні видання товариства: щомісячники "Життя і знання", "Назустріч", "Наші дні", "Сьогочасне і минуле". Цього ж року його обирають дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка, де він очолює мовознавчу комісію. При сприянні товариства учений займається видавництвом та редагуванням "Української загальної енциклопедії", "Записок Наукового Товариства

ім. Т.Г.Шевченка" та науково-популярного журналу "Сьогочасне і минуле". В.Сімович увійшов в історію української культури як редактор і автор творів культурно-просвітницького і педагогічного характеру. У 20-х роках, працюючи у Берліні перекладачем і редактором у видавництві "Українська накладня" Якова Орештайна, він видає твори Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, І.Франка, О.Кобилянської, Б.Лепкого та інших авторів. Популяризуючи твори рідного пись­менництва, він пише до них ґрунтовні передмови, складає кваліфіковані примітки. Так, у 1921 році було видано перше повне видання "Кобзаря" Т.Шевченка, яке стало національним надбання України. У 1934 році В.Сімович пише та видає свою фундаментальну працю "Рідна мова й інтелектуальний розвиток дитини".

Видавнича діяльність В.Сімовича охоплювала широке коло актуальних питань про минуле й сучасне українського народу, з педагогічної проблематики, методики навчання гуманітарних наук, пропаганди науково-технічного прогресу, медицини, гігієни, фізичної культури і спорту. Вся його праця була проникнута подвижництвом за піднесення національного духу, культури та освіти.

У 1939 році в Львівському університеті одночасно з кафедрою української літератури була організована кафедра української мови, яку очолив В.Сімович. Починаючи з 1941 і року при університеті був відкритий філологічний факультет, першим деканом якого став видатний український учений, мовознавець та педагог В.Сімович [12, с.31]. На ґрунті національної ідеї він згуртовував навколо себе молодих учених, які сповідували становлення української державності. Стає редактором "Українського видавництва", яке планувало випускати нові підручники для середніх і вищих шкіл, перевидавати праці видатних мовознавців, заборонених радянською владою, та працює в редакції української газет "Наші дні", яку дозволила видавати німецька влада.

У 1942-1943 роках В.Сімович очолює Науковий фонд при Українському Центральному комітеті, який допомагає талановитим молодим людям, що навчалися у Львівському університеті, продовжити навчання у вузах Праги, Відня, Берліна.

Упродовж усього життя В.Сімович (псевдонім Василь Верниволя) - видатний вчений-мовознавець, видавець, публіцист, редактор, педагог, організатор просвітницького руху, громадський діяч - був вірним високій національній ідеї, захисту інтересів українського народу. Помер видатний педагог 13 вересня 1944 року у Львові, де й похований. На його могилі викарбувані слова, що звернені до нащадків:

"Усе земне я пережив,

Зглибивши насолоду труду,

І власну пайку відробив,

Продовжуйте ж! Я з вами буду!"

Громадсько-політичні, культурно-освітні та педагогічні ідеї В.Сімовича можна умовно розділити на чотири головні напрями: визначення завдань та аналіз просвітницького руху в Західній Україні та на Буковині; проблема утвердження української мови як фактора національного самовизначення та інтелектуального розвитку особистості; розробка теоретичних засад української граматики та їх практичної реалізації в умовах школи; дослідження історії українського шкільництва на Буковині [21, с.82].

Розглянемо окремо зміст кожного з цих напрямів.

Визначення завдань та аналіз просвітницького руху

в Західній Україні та на Буковині.

В.Сімович – автор низки статей про стан просвітницького руху в краї. Особливо цінною є його праця "Розвиток студентського життя в

Чернівцях", яка була опублікована в альманасі "Січ" з нагоди 40-річчя заснування товариства "Січ". Саме ця робота дала можливість сучасним дослідникам розкрити стан студентського національного руху на Буковині, прослідкувати процес його розвитку. Заснування студентських товариств В.Сімович пов'язує із відкриттям у 1875 році у Чернівцях університету, який об'єднав у межах одного закладу прогресивну молодь різних національностей не лише Буковини, але й Галичини. В.Сімович як активний учасник і член усіх молодіжних організацій, добре знаючи їх діяльність, детально аналізує її і розкриває роль, яку відіграли перші студентські товариства "Січ" та "Союз" у пробудженні національної самосвідомості української молоді. Він показує, як особливо пожвавлюється діяльність товариства "Союз", коли його очолив відомий учений, громадсько-політичний діяч С.Смаль-Стоцький. Саме в цей період роботи студентства встановилися тісні контакти з селом, зростає національна свідомість українців, були відкриті хати-читальні в селі Раранче, Самушин, Валява, організовано ряд культурно-освітніх заходів, члени товариства "закладають бібліотеку, основують читальню, зачинають видавати коштом товариства.

Проблема утвердження української мови я фактора національного самовизначення та інтелектуального розвитку особистості.

В.Сімович розглядає проблему мови через ретроспективу вікової боротьби українського народу за незалежність. Він наголошує, що справа не в "закликах і клятвах любові до неї, а в її вивчені, плекані, удосконалені... Щоб мова стала інструментом в боротьбі народу за волю, вона спершу повинна стати інструментом освіти". Він переконаний, що через глибоке пізнання рідної мови й письменства формується й націо­нальна свідомість, і він висловлює думку, що збереження мови є гарантом збереження народу як нації. З цього приводу він пише: "коли брати на увагу суцільність ознак, що творять націю, мова буде одна з найважливіших прикмет самостійності народу".

У різних своїх наукових розвідках В.Сімович досліджує причини, що гальмують процес утвердження української мови як повноправної, що виражає високу культуру народу. У зв'язку з цим він висуває дві причини: вплив старослов'янської (московської) мови і зневажливе ставлення частини української інтелігенції до своєї мови. А друга причина та, що певна частина українських інтелектуалів "на мову, що нею говорили по селах, на справжню українську мову, – дивилися як на щось нікчемне" [34, с.9].

У творах В.Сімовича аналізується і третя важлива група причин, що гальмують розвиток української мови – це низький рівень її викладання у школі, відсутність достатньо підготовлених учителів для цієї роботи, нестача якісних науково обґрунтованих підручників. Саме тому виступи, статті, підручники В.Сімовича насичені глибокими науковими положеннями і рекомендаціями щодо вивчення української мови у школах Буковини.

Піднімаючи питання про необхідність навчання української молоді рідною мовою, В.Сімович рекомендує у процесі її вивчення продуманого відбору наочних ілюстрацій з художніх творів. Причому це повинно бути поєднання української класики із кращими зразками західноєвропейської літератури. Як науково мисляча людина, він також вважає, що мова буде краще сприйматися, коли діти читатимуть твори усіх письменників рідною мовою.

Одну з головних умов ефективного навчання рідній мові В.Сімович вбачав в опорі вчителя на мовну практику дитини, бо мова краще засвоюється тоді, коли навчання в школі проводиться рідною мовою. Тоді дитина отримує реальну можливість духовного й інтелектуального розвитку, коли вона стає не пасивним, а активним об'єктом мовного виховання.

В.Сімович попереджав і показував, що методика вивчення рідної мови (у даному випадку - української) повинна відрізнятися від методики навчання чужих мов, і зокрема мертвих. Він виступав проти ще існуючого в ті часи механічного засвоювання мовних законів і виступав за те, щоб учні вивчали шкільну граматику базуючись на законах живої розмовної мови. Цим шляхом можна вести учнів також і до вивчення законів літературної мови та уникнення діалектизмів.

Розглядаючи рідну мову як національну святиню, разом з тим він підкреслює, що навчання другою, чужою мовою призводить до уповільнення розумового розвитку, бо дитина для опанування другої мови мусить затратити багато зусиль і часу. Це все відбувається за час "вимушеної" двомовності. Але, як свідчить практика сучасних шкіл та наукові дослідження, внаслідок навчання у двомовній школі дитина збагачується духовно та відбувається інтенсивний її розвиток. На певному рівні оволодіння іншими мовами, особливо слов'янськими і романо-германськими, молода людина починає бачити спорідненість цих мов. Автор цієї праці підкреслює, що необхідно добре продумати методику викладання і навчання другої мови.

Розробка теоретичних засад викладання української граматики та їх практичної реалізації в умовах школи.

Ця проблема висвітлюється у багатьох творчих доробках В.Сімовича. Проте особливо цінним – підручник "Практична граматика української мови", в якому він пов'язав всі граматичні правила із законами живої мови, виходячи з того, що дитина змалечку чує і знає цю мову, але вживає її у діалектній формі. Тому завдання шкільної граматики, на думку автора, полягає в тому, щоб "знайомити учнів із законами письменницької мови (літературної), щоб вони могли відрізняти, що з погляду літературної мови правильно, що ні... нова граматика має збудити в молоді так звану мовну свідомість" [33, с.48].

У цій роботі вчений насамперед розглянув усі розділи граматики: "звуки", "слова", "речення", розробив важливі дидактичні принципи, які мають загальне значення для викладання будь-якого предмета в школі. Аналіз свідчить, що одним із основних принципів, учений виділяє принцип творчого підходу до навчання української мови. В.Сімович закликає до виховання поваги до рідної мови, бажання пізнавати її закони, переконання, що "українська мова гарна, багата формами і словами, здатна розвивати найглибші думки й найтонші почування" [33, с.15]. Він виступає проти механічного запам'ятовування дітьми граматичних правил без осмислення їх практичного застосовування. "Людський ум насильства не терпить, а заставляти витверджувати граматичні правила напам'ять – це насильство, і ось таке насильство сповнювала в нас школа не тільки в науці граматики мертвих мов, але й живої, та тільки правда – чужої для нас" [33, с. 11].

У змісті підручника та в його методичній спрямованості чітко прослідковується принцип єдності теорії та практики. Він виробляє підходи до принципу доступності та свідомого засвоєння матеріалу. Автор розкриває суть цього принципу через практичні вимоги до методики вивчення граматики української мови. Він вважає, що учитель має розкривати зміст матеріалу доступною і зрозумілою мовою, чітко і переконливо, логічно і послідовно, даючи учням можливість засвоєння най­складніших граматичних правил. Головну роль у реалізації принципу доступності В.Сімович надає підбору ілю­стративного матеріалу, наведенню цікавих прикладів з творів літератури[12, с.17].

Дослідження історії українського шкільництва на Буковині.

Велику увагу приділяє В.Сімович розвитку середнього шкільництва в краї, яке було своєрідним віддзеркаленням суспільно-політичного життя на Буковині, адже загально­освітні середні школи, так само як і університет, були основними ланками підготовки свідомої української інтелігенції. Саме тому вони були основним засобом боротьби за повну рівноправність українського народу.

У праці "Українське шкільництво на Буковині" В.Сімович описує стан освіти в краї у 1912-1918 роках, коли, "власне ніякої народної школи в українській частині краю не було". "Мученицьким періодом" вважає автор той час після розпаду Австрійської імперії, коли Буковина переходила з одних рук в інші, а з 1919 по 1923 рік почалася масова румунізація українського шкільництва.

З болем відзначає В.Сімович, що у краї після закриття учительської семінарії "кваліфікованих учителів для українських шкіл уже не зростає … немає українських кваліфікованих сил" [35, с.4].

Він вважає, що під час румунської окупації всі ланки українського шкільництва були знищені і тут " в нашому шкільництві тепер глуха ніч, присмерк його давно минувся" [35, с.4]. Політика румунського уряду та його законодавство були спрямовані проти українського населення краю і все робило для того, щоб його румунізувати будь-якими шляхами та методами.

Особливу увагу привертають до себе праці В.Сімовича, присвячені видатним педагогам та освітнім діячам Буковини С.Смаль – Стоцькому, Ю.Федьковичу.

Праці вченого в галузі педагогіки мають велике наукове і практичне значення у процесі розбудови української національної системи освіти, збагаченні фонду української педагогічної думки. В.Сімович увійшов в історію розвитку буковинського шкільництва не лише як активний громадсько-культурний діяч, але і як учений-педагог, просвітитель, редактор, методист, дослідник українського шкільництва на Буковині. Він зумів поєднати в собі дар науковця з хистом учителя і в доступній, живій формі донести до читача найскладніші наукові поняття, розтлумачити мовні явища. Життєві погляди і коло наукових зацікавлень цієї різнобічне обдарованої людини, що виокреслилися протягом усього життя під впливом тієї духовної, культурної атмосфери, яка панувала на той час на західно-українських землях, вивели професора В.Сімовича на один щабель з такими видатними діячами, як Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Іван Огієнко та інші.