Іларія Карбулицького на ниві буковинського шкільництва

Значний внесок у скарбницю духовного й національного відродження краю зробив свого часу видатний буковинський педагог Іларій Карбулицький.

Іларій Карбулицький народився 17 вересня 1880 року в с.Горішні Ширівці на Заставнівщині в сім'ї лісника Івана Карбулицького, який доклав чимало зусиль, щоб його діти отримали гідну освіту.

У 1891 році Іларій закінчив третій клас чотирикласної чоловічої школи в Чернівцях, а у 1894 році – перший клас Чернівецької державної гімназії. Після закінчення підготовчого класу Чернівецької учительської семінарії він навчається там протягом 1897-1900 років успішно завершивши навчання в семінарії, Іларій отримав звання учителя народних шкіл з українською і німецькою мовами навчання.

28 серпня 1900 року Іларій Карбулицький почав працювати молодшим учителем трикласної народної школи в с. Ревна Стрілецького Кута. Згодом, з 1901 року, працював молодшим учителем чотирикласної народної школи в Старих Мамаївцях, де у вересні 1901 року був затверджений на постійну посаду вчителя. У вересні 1906 року І.Карбулицький призначений старшим учителем чотирикласної народної школи села Верхні Станівці Вашківського повіту, де з 1921 року працює на посаді директора школи аж до виходу на пенсію.

Працюючи в школі, він постійно вдосконалював свій фаховий рівень, додатково вивчав садівництво, ботаніку на теоретично-практичних курсах для учителів при Крайовій сільськогосподарській школі в Чернівцях, а в педагогічній школі в Бухаресті опанував курс румунської мови. У цей період він активно займається науковою діяльністю, спрямованою на вивчення історії шкільної справи на Буковині.

Результатом його наукової праці стало дослідження "Розвій народного шкільництва на Буковині", яке протягом 1905-1906 років друкувалося у часописі "Промінь" і вийшло окремою книгою. Він проводив велику роботу як активний громадський і педагогічний діяч таких організацій, як "Взаїмна Поміч галицьких і буковинських учителів і учительок" у Львові та "Вільна Організація Українського Учительства на Буковині". Важливою сторінкою життя І.Карбулицького стала його участь у виданні таких друкованих органів освітян, як "Промінь" (1904-1907 рр.) і "Каменярі" (1909-1922 рр.), редагування "Крейцарової бібліотеки" (1902-1908 рр.). На сторінках цих видань та ряду інших - "Буковина", "Літературно-науковий вісник", "Час", "Нова старовина", "Самостійна думка" - періодично з'являлися статті І.Карбулицького на педагогічну, суспільно-політичну тематику, художньо-публіцистичного характеру та про творчість Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Лисенка, збирав і видавав українські народні пісні й казки, перекладав німецькою мовою твори Марка Вовчка, І.Франка. У 1916 році інсценізував повість О.Кобилянської "У неділю рано зілля копала" та написав драму з гуцульського життя "Зрадник", які, на жаль, не були поставлені на сцені через відсутність постійного українського театру.

І.Карбулицький підтримував дружні стосунки також з О.Маковеєм, М.Павликом, Л.Українкою. Особливо захоплювався музикою, мав гарний голос і співав у хорі, грав на скрипці, займався композицією, яку перейняв від Сидора Воробкевича.

Він з головою поринає у громадське та культурно-мистецьке життя краю: стає у 1920 році співзасновником українського музичного товариства "Буковинський Кобзар" та організовує постійно діючу драматичну секцію при цьому товаристві, де його обирають заступником голови.

Але основним змістом його діяльності все ж таки було зміцнення та розвиток буковинського шкільництва. Так, у 1910 році І.Карбулицького обирають почесним членом Спілки учителів Сторожинецького повіту, у 1940 році його призначають директором середньої школи №10 м.Чернівців, паралельно працює учителем у середній школі №2.

Помер І.Карбулицький 11 січня 1961 року в Чернівцях, де і похований.

У виступах, доповідях, творчих роботах І.Карбулицького ми знаходимо важливі й актуальні для нашого часу думки та ідеї щодо таких проблем: народна освіта як шлях національного відродження українців Буковини; професійна компетентність та покращення матеріального становища буковинського учительства як основа виконання його соціальної функції; моральні засади національного виховання; дослідження і аналіз розвитку народного шкільництва на Буковині [22].

Народна освіта як шлях національного відродження українців Буковини

Як усі видатні гуманісти світу, І.Карбулицький визнавав залежність соціального і культурного прогресу суспільства від розвитку освіти. Він підкреслював, що саме через освіту пролягає шлях від моральної темноти до правдиво-шляхетного життя народу. Спостереження за життям тодішнього буковинського села, спілкування з селянами та їх дітьми спонукали І.Карбулицького до роздумів над проблемами морального та матеріального зубожіння українського народу.

І.Карбулицький намагається розкрити поняття культури і показати багатовіковий вплив різних факторів, які негативно позначилися на її розвитку, певною мірою зумовили занепад і поступову деградацію як культури, так і школи. Педагог стверджує, що український народ надзвичайно сильний і саме завдяки народній освіті "міг би добитися до своєї мети", посісти гідне місце в світовому просторі як висококультурна і самостійна нація.

Добре обізнаний з проблемами буковинського шкільництва, він говорив не лише про необхідність школи, але й акцентував увагу саме на такій школі, яка б відповідала потребам і інтересам народу, оскільки "...школа є інституцією народною. Нарід єї удержує своїми тяжкими податками, нарід поручає школі своє найдорожче добро, нарід має право вимагати від школи точного і совісного сповнення єї обов'язків"[11, с.2].

Виходячи з конкретно-історичних умов краю, І.Карбулицький вказував на доцільність відкриття профільних шкіл. Так, на зборах товариства "Українська Школа" у 1911 році він зауважив про необґрунтованість тенденції до модного на той час відкриття гімназій, яке не супроводжувалося ні відповідною матеріальною базою, ні фаховим рівнем педагогічних кадрів. І.Карбулицький вважав доцільним відкривати саме фахові школи, чого вимагала як ситуація в краї, так і потреби молоді. Поряд з ідеєю відкриття таких шкіл він переконливо доводить у статті "Лісові школи" в Німеччині" необхідність заснування на Буковині спеціальних шкіл з відповідним технічним і педагого-дидактичним устроєм для тілесно нездорових дітей, бо на початок ХХстоліття на Буковині різко почала зростати кількість голодних, хворих, безпритульних дітей та сиріт. Тому виникла потреба в школах, які б допомогли зберегти й підтримати хворих і знедолених дітей. І.Карбулицький звертається до досвіду німецьких педагогів, які вперше відкрили для хворих дітей в 1904 році в м.Шарлотенбурзі у лісовій місцевості спеціалізовану школу з спеціалізованими класними приміщеннями та відповідною організацією навчально-виховного процесу, який сприяв зміцненню здоров'я школярів. Педагог висловив надію, що й на Буковині будуть такі школи, оскільки дуже багато дітей потребували допомоги і підтримки. Запровадження спеціальних шкіл залежало від уряду, але йому було байдуже до освітнього рівня народу. Особливо в безправному становищі перебували жінки Буковини. У громадських звітах, виступах, художніх творах І.Карбулицький порушує питання жіночої освіти, яка на той час вважалася непопулярною, особливо на селі. Переважна більшість селян намагалися не віддавати своїх дочок до школи, бо сільські хлопці не поспішали одружуватися з освіченою дівчиною, щоб не казала: "я мудра, а ти туман".

Багаторічна безправність буковинців призвела до формування у простого українця почуття меншовартості своїх дочок, бо "... з якої дівчини німецької вийшло би щось великого, а що з нашої мужицької?" і тому освіта для дівчат розцінювалася як "...дурна відумка панска...". Хоча І.Карбулицький зазначає, що поступово погляди чоловіків, особливо молодих, на жіночу освіту змінюються і багато з них бажають мати за дружину розум­ну, освічену, чесну, яка "...розуміє обов'язок свій і розуміє обов'язок мущин". Причина в тому, що серед заможних сільських хлопців заявляються освічені молоді люди, які бажають одружитися з такою ж освіченою дівчиною. Саме тому у заможних панянок стало престижним навчатися у школі й отримати освіту для того, щоб "бути модною" і вдало вийти заміж. Педагог засуджує таку жіночу освіту, бо прогресивна ідея, що починала зароджуватися в суспільстві, знецінювалася і викривлювалася. Тому І.Карбулицький з особливою прихильністю говорить про роль української інтелігенції, особливо жіночих громад, у справі виховання і навчання дівчат, У статті "Рятуйте наших дівчат від тілесної і душевної загибелі" він порушує питання про долю "незіпсованих фізично, чистих і з великим засобом почуття сорому перед всякою поганню" дівчат, які з метою заробітку їдуть до великого міста й потрапляють в ситуації, що завдають їм душевних страждань та штовхають на шлях морального й фізичного приниження. Автор акцентує увагу громадськості на тому, що про цих дівчат необхідно піклуватися, взяти на облік, об’єднати у професійну організацію, яка б збирала сільських дівчат щонеділі і на свята у Народному Домі і залучала їх до відповідної освітньої діяльності, бо "...це є наші діти, діти нашого поневоленого народу, того народу, якому ми так дуже хочемо служити".

Автор, характеризуючи катастрофічну ситуацію народу, який мириться з приниженням через свою простолюдинську темноту, закликає його: "Посилайте й ви ваших дітей пильно до школи, а будете бачити, що ваші діти будуть вам колись вдячні".

Таким чином, визнаючи школу як головну інституцію народу, І.Карбулицький наголошував, що вона має відповідати народним потребам, бо від неї залежить щаслива доля і майбутнє українського народу.

Професійна компетентність та покращення матеріального становища буковинського учительства як основа виконання його соціальної функції

І.Карбулицький наголошував на необхідності якісної підготовки учителів, які повинні стати тілом і духом усього шкільного життя. Він констатував, що в буковинських школах дуже часто зустрічаються низько-кваліфіковані, а то й взагалі без відповідної підготовки вчителі, "...які тілько баламутять самих дітей, а станови наносять сорому...". Причиною такої ситуації педагог вважав те, що в призначенні на вчительську посаду вирішальний голос мали посли-політики, але не шкільні інспектори, які були добре обізнані зі справою. У статті "Школа для школи" І.Карбулицький піддав гострій критиці таку залежність школи "від волі і ласки послів" і наголосив на необхідності об'єктивного призначення на посаду відповідно до професійного рівня вчителя, оскільки, переконаний І.Карбулицький, "...який вчитель – така і школа, як вчитель понимає свої повинносте в виду школи - така і користь випливає з школи для широких мас" [11, с.2].

І.Карбулицького турбують умови роботи вчителя із вісімдесятьма учнями в одному класі. Така комплектація класів була запропонована відповідно до параграфа 11 шкільного закону 1869 року, а деякі "прогресивні" педагоги доводили її корисність. І.Карбулицький переконливо наголошує на тому, що при такій наповнюваності класу знижується рівень працездатності учнів і вчителя, різко спадає ефективність навчального процесу. Він зазначив, "що зовсім аж непотрібно доказувати, що "наука" з вісімдесятьма дітьми в одній клясі се не лише мука для учителя і дитини, але що та "наука" взагалі не може бути наукою в правдивім значіню слова, хиба якісь особливо сприяючі обставини, як ідеальне посіщенє школи, відличний матеріал, надзвичайно здібний учитель і тому подібні поборять трудности, які получені з великим числом дітей в одній клясі".

Педагог мав рацію, говорячи про те, що така велика кількість учнів у класі вимагає спеціальної підготовки вчителя і відповідної матеріальної бази, оскільки дуже важко подолати всі труднощі в навчально-виховному процесі, які виникають через такі нововведення.

Великим гальмом у професійному становленні вчителя стало прийняття у 1911 році закону про військову повинність учителів. Армійська служба зумовлювала розвиток багатьох негативних якостей в особистості вчителя. Основним недоліком було те, що під час служби в армії він інтелектуально й морально деградував через повсякденні приниження та муштру. Військова служба відривала вчителів від школи, а військова дисципліна впливала на його подальшу профе­сійну поведінку. І.Карбулицький зауважує, що учитель, який проходить військову муштру, й у школі впроваджує антипедагогічну систему авторитаризму, сліпого виконання вимог та власної волі. Дія цього закону значною мірою зумовила зниження ефективності учительської діяльності та розвитку шкільної справи [9].

Крім того, І.Карбулицький вважав, що якість і ефективність педагогічної діяльності вчителя значною мірою залежить від його матеріального забезпечення і соціального становища. Умови життя і професійної діяльності сільських учителів, відображені в художніх творах педагога, змушують читача замислитися над бажанням учителів бути корисними для широких народних мас, коли самі "...живуть по більшій части в нужді матеріальній, а декотрі, що є людьми, що признаються до своєго рідного народу, що стараються йому в будь-якім ділі помочи, живуть навіть в нужді душевній". Тому І.Карбулицький виступив на захист учительства, насамперед за покращення його фінансового забезпечення. Пропонував прирівняти заробітну плату народного вчителя до оплати праці державних урядовців ІІІ-ІУ рангів і в нарахуванні зарплати вчителеві керуватися такими критеріями, як кількість відпрацьованих років і його професійний рівень. Також наголосив на необхідності надання матеріальних пільг учителям, наприклад, для проїзду на залізницях. Про докладне вивчення ним цього питання свідчили стаття "Домагання буковинського вчительства в світлі цифр" (1914 р.) та розробки кількох проектів урегулювання учительської праці, що друкувалися в часописі "Каменярі".

І.Карбулицький наголошував у своїх статтях, що саме вчительство повинно інформувати народ про суспільні події, роз`яснювати їх і в такий спосіб формувати політичну свідомість народу. Школа та вчитель повинні бути каталізатором розвитку суспільства. Він з болем ставить питання: "Чиєю задачею є направляти наш нарід на добру дорогу? Чиїм то є обов`язком витягати наш нарід з темноти, відтягати його з корчми?... Чия то є повинність виступати до народу з горячими, щирими словами і ласкавими батьківськими порадами?". Педагог неодноразово стверджує, що вирішенням даних проблем має зайнятися саме освіта, тільки школа і вчитель в змозі вказати простому народу шлях до добробуту й національної самостійності.

Моральні засади національного виховання.

Думки з приводу визначення змісту національного виховання, висловлені в статтях і творах І.Карбулицького ("Літній спомин", "Рідний батько", "На варті", "Карбівці на Буковині"), і сьогодні є актуальними з точки зору моральності. На думку педагога, обов'язок інтелігенції – вчителів, священиків, адвокатів, письменників – залучати молодь і весь народ до національних цінностей, серед яких насамперед виділяє почуття національного обов'язку, повагу до культури українського народу, його історії, мови, звичаїв, традицій, любов і повагу до батьків, до рідного краю, його природи, почуття справедливості, честі, порядності. Особливу увагу він звертав на гостру необхідність формування в українського населення Буковини почуття національної гідності та гордості за рідний край.

У своїй творчості І.Карбулицький велику увагу приділяє вічним почуттям любові батьків до своїх дітей. У фейлетоні "Різдво" він на фоні аналізу соціальних проблем народу звертає увагу, що для кожного батька й матері, незважаючи на те, хто вони і яке місце посідають у суспільному житті – селянин, священик чи жебрак, їхні діти залишаються для них найдорожчими і тому їх єднає почуття великої любові до своїх дітей: "Батьки, батьки, які ви щасливі. І яка велика ваша радість. І нема різниці між вами!... - селянин, знеможений від тяжкої праці і поважний панок, і круглобокий священик – всі тішаться однаково дітьми своїми".

Але не завжди діти відповідають взаємною любов`ю і шаною своїм батькам. Деякі з погордою і зневагою ставляться до рідного батька тільки через те, що він бідний, погано одягнений, і йому немає місця за столом серед гостей на весіллі улюбленої онуки. Педагог підкреслює, що найсвятішим почуттям у житті людини є любов до матері й батька, бо це "...обов'язок кожної людини перед своїми батьками...за життя і науку", адже "маленькій дитині...матір дає силу, користь і обігріває своєю кров`ю, проникає своєю любов`ю...і се не байка, а найсвятіша тайна і чудо, яке твориться на сій землі. Се є тайна, що найбільші мудреці клонять в покорі свої голови перед нею... і наймогутніші царі падають перед своїми матерями на коліна, і дякують їм за любов, котрою обдарували їх матері тоді, коли вони не бачили ще світа" [8, с.2].

Цілу низку оповідань присвятив І.Карбулицький українським солдатам-рекрутам, які служили в австрійській армії ("На варті", "Бестії і люди", "В найвищій службі" та ін.). Кожен з його героїв потрапляє у найскрутніші життєві ситуації, де найвище цінується людське співчуття, гуманність, доброта та людяність. І найменший їх прояв, - на суцільному засиллі грубощів, деспотизму, безмежної влади офіцера над солдатом - був підтримкою для солдата, для утвердження його людської гідності, він засвідчував про те, що "навіть ломимо війни, не всі люди ст.

І.Карбулицький закликає за будь-яких обставин жити так, як учив Ісус Христос: "А чи знаєте ви, чого Ісус Христос учив?...Він учив людей любови. Він учив, аби всі між собою любилися - не ворогували один проти другого. Він учив, що на землі всі люди собі рівні, що всі одного тата діти... тому треба нам любитися, бо опріч любови не возьмемо нічого на той світ..."

Дослідження і аналіз розвитку українського шкільництва на Буковині.

Найвагоміша праця І.Карбулицького "Розвій народного шкільництва на Буковині" - є одним з перших україномовних історико-педагогічних досліджень буковинського початкового шкільництва, де розкрито історичні умови та їх вплив на розвиток і становлення шкільництва в регіоні. Вона є цінним джерелом інформації про розвиток початкової освіти краю. Сам автор передбачав, що книга стане підручником, з допомогою якого українське вчительство, а особливо молоде покоління, зможе виробити свій погляд на поступовий розвиток буковинського шкільництва, на труднощі, які приходилося долати їх попередникам і виконувати свою культурну місію[10, с.4].

У цій праці, ґрунтовно проаналізовано стан освіти до окупації Австрією Буковини, розкрито рівень розвитку шкільної справи у період австрійського військового управління та розглянуто причини занепаду освітньої справи під час керівництва Латинської консисторії. Автор детально зупиняється на етапі відновлення початкової ланки освіти в період її підпорядкування Чернівецькій православній консисторії.

Педагог показує, що тільки з прийняттям закону у 1869 році відбувся перелом у розвитку української школи, бо вона"... віджила вскорі вольним, здоровим житєм і сталася справжнім народним шкільництвом" [10, с.62].

У своїй праці І. Карбулицький аналізує стан підготовки учителів для шкіл краю у різні періоди розвитку української освіти.

У дослідженні приділена значна увага проблемам матеріального та соціального становища учителів і показана боротьба українських фахових товариств за права і покращення добробуту педагогів і створення умов для підвищення їх професійного рівня.

І.Карбулицький робить також аналіз шкільних підручників та навчальних посібників, які використовувалися в школі до і після запровадження фонетичного правопису і приходить до висновку, що тільки той може побачити колосальну різницю між ними, хто сам вчив і працював і за старими і новими підручниками.

Праця І. Карбулицького "Розвій народного шкільництва на Буковині" має енциклопедичний характер і довго ще буде для учителів, науковців і всіх тих, хто цікавиться минулим нашого краю, цінним доробком, який містить переконливі факти утвердження національної освіти на Буковині.

Оцінюючи педагогічну спадщину І.Карбулицького варто підкреслити, що він все своє життя віддає справі удосконалення народної освіти та утвердження української школи, яка б відповідала самобутності народу та його портретам і запитам, а також сприяла б піднесенню його культурно-освітнього рівня.