Vl.CftJAVJ.V/ VXXJi.U.^V ^^р\^/^\^иХІХІД,и. t\JXXXIXl.i.XI., J.VVyyi.\.VAA Л\.КХижЛ.ГХ V/L/X ClXXl^JiVX /VU.WU'AVA WL/XX^y V^XU^XX 1 страница

стабільністю фізіологічних параметрів, таких, як температура, кров'яний тиск, рН крові, концентрації глюкози та ін., що є результатом саморегуляції. Саморегульована система реалізує витримування показників її роботи засобом внутрішніх змін, породжених самою системою у відповідності з законами її організації.

Для визначення тенденції екологічного об'єкта до підтримки постійності внутрішнього середовища в змінюваних зовнішніх умовах Уолтер Кеннон увів термін "гомеостаз". За Кенноном, гомеостаз - це складність і специфічність узгодження фізіологічних процесів, що підтримують стійкість параметрів та системних функцій в організмі. Гомеостаз - це саморегульований стан біологічної системи разом з механізмами його регулювання, які підтримують цей стан. Гомеостаз з точки зору внутрішньосистемної та системно-середовищної взаємодії представлений на мал. З

Мал. З Механізм дії гомеостазу

Зовнішній подразник - це порушення рівноваги організму, що призводить до появи залежності функціонування органів і фізіологічних систем від зовнішніх керуючих упливів (ліки, фізіотерапія та ін.).

Регуляторні механізми забезпечують реакцію специфічних систем організму на впливи зовнішнього і внутрішнього середовища. Регулюючі системи організму являють собою складну мережу органів та їх систем, з'єднаних прямими і зворотними зв'язками, здатними впливати на "працюючі" органи, вищі регулюючі системи організму. М. Амосов виділяє чотири рег^-люючі системи:

- хімічну, неспецифічну (систему крові та лімфу);

- ендокринну або хімічну специфічну;

- нейровегетативну;

- анімальну; яка керує скелетними м'язами, тобто рз^овими актами. Результат регулювання - це здатність підтримувати відносно постійний

рівень активності систем організму при будь-яких коливаннях зовнішніх умов.

10 •

• Саморегуаяаія - феномен стаОіаьності прироаи і люпини •

Принцип гомеостазу - це підтримка динамічної рівноваги реакцій організму на внутрішні та зовнішні подразники (засвоєння навчального матеріалу) в умовах постійно змінного освітнього середовища.

Розкриємо зміст мал. З на прикладі гомеостазу вугаеводневого обміну (табл. 1).

Таблиця 1.

Гомеостаз вуглеводневого обміну

Зовнішній подразник, дія	Регуляція	Результат регулювання
Надмірна кількість глюкози	Нирки - орган, що працює в аварійних ситуаціях і виводить надлишки глюкози сечею. Підшлункова залоза синтезує цу-крознижуючий гормон - інсулін. Основна роль - своєчасна секреція	Підтримка сталості вмісту глюкози в крові.
Недостатня кількість глюкози в організмі	Печінка виробляє глюкозу при відсутності її в їжі шляхом звільнення 3 депонованої форми і виділення до судин. Підшлункова залоза виділяє цукропідвищуючий гормон -глюкогон	70% глюкози утилізується мозком і ЦНС, 30% тканинами м'язів та іншими органами
Загальна координація	Гіпоталамус приймає інформацію із зовнішнього середовища, реагує на сигнали від внутрішніх органів, забезпечує роботу сисгеми в цілому, а також потребу організму в глюкозі

Функціональна система дихання є регульованою динамічною системою, в якій здійснюється масоперенос кисню, вуглекислого газу і азоту з зовнішнього середовища до органів і тканин.

Регулювання в системі дихання здійснюється через розгалужену систему рецепторів, які подають у центральні нервові утворення сигнали про процес ма-сопереносу і масообміну і забезпечують їх відповідність метаболітичним потребам організму.

У центрі регулювання вхідна інформація обробляється, і ЇТ результати поступають як регулюючі сигнали на робочі органи керування процесом дихання. Робочі органи керуючої системи виробляють регулюючі дії: періодичну зміну в часі об'єму легень, різний для різних тканин режим кровозабезпечення, кількість еритроцитів і вмісту в них гемоглобіну.

у фізіології дихання і кровообігу спостерігається відносна стабільність таких важливих параметрів, як рН крові, парціальний тиск кисню та вуглекислого газу. Елементами системи керування, які реагують на зміни газового складу і кислотно-лужного стану артеріальної крові, є хеморецептори, роташовані біля кореня аорти, і каротидні рецептори, розміщені в основі розгалуження сонних артерій. Навіть незначні зміни вказаних параметрів у артеріальній крові викликають збудження рецепторів, посилення імпульсації в провідних нервах, які передаються в подовжній мозок, де знаходяться нейрони, які керують вдихом і видихом, і далі - до нейронів спинного мозку і дихальних м'язів, що забезпечують дихальні рухи.

Температура тіла здорової людини залишається сталою при будь-яких температурах, високих чи низьких, зовнішнього середовища. Температурний гомеостаз забезпечується тепловим потоком, що переноситься кров'ю і є основною регулюючою змінною. Регулюючі можливості переносу тепла кров'ю пов'язані з її високою теплоємкістю, а також високою теплопровідністю судин головного мозку.

При низьких температурах збільшується крововідтік від внутрішніх органів до поверхні шкіри. Домінуюча роль в терморегуляції - збільшення шкіряного кровообігу і зменшення потовиділення.

При теплових навантаженнях відбувається відповідно зменшення шкіряного кровообігу і підвищення потовиділення. Процес випаровування з поверхні шкіри пов'язаний зі значними затратами теплової енергії.

Регулюючим чинником є температура мозку і іфові. Нервовій системі відводиться роль центральної ланки всіх процесів, що відбуваються в організмі. Вона здійснює основну функцію вищої регуляції системи внутрішньої сфери і взаємодії організму з навколишнім середовищем. За допомогою центральної нервової системи на органи і системи внутрішньої сфери передаються "установки" за основним показниками життєтворчості, які самі, в свою чергу, піддаються корекційним змінам через контури зворотного зв'язку ЦНС. На будь-якому рівні ієрархії ЦНС підтримується стійкість постійних параметрів організму і постійність функціонування систем організму.

Відповідно до теорії П. Анохіна, сигнал зовнішнього світу сприймається "функціональною системою"- особливим центрально-периферійним утворенням, яке можна схематично подати у вигляді рефлекторного кільця. У "функціональній системі" відбувається аферентний синтез, - інтеграція мотиваційних моментів минулого досвіду і шнкретної ситуації. Потоки зворотної інформації, тобто результативної аферентації, інформують центральну нервову систему про достатність або недостатність отриманого пристосовницького ефекту. Таким шляхом реалізується "аферентна модель діяльності", яка є підсумком аферентного синтезу, прогнозує майбутній результат.

Загальні принципи будови нейрофізіологічних систем регулювання розкриті у роботі М. Бернштейна, який вивчав активність живого організму. На думку М. Бернштейна, у.мозку виникає закодована "модель потрібного майбутнього", яка відображає необхідний результат діяльності і виступає регулятором усіх дій індивіда, спрямованих на досягнення поставленої мети. Ця модель має імовірнісний характер, і є результатом екстраполяції на майбутнє минулого досвіду та існуючих упливів. М. Бернштейн розкриває тезу 1. Сєченова про те, що між нервовими збудженнями і викликаною ним рушійною дією (рухом) немає однозначної відповідності, з чого і випливає механізм саморегуляції.

Розвиток нервової системи в процесі еволюції був спрямований на забезпечення різноманітних форм поведінки як механізму функціональної адаптації до змін умов середовища. Безумовно, потенційні можливості адаптивної поведінки найбільш реалізовані і набувають максимального розвитку у людини. Людина відрізняється від тварин, у першу чергу розвитком таких форм поведінки, які забезпечують випереджувальну діяльність, необхідність у якій ще не була викликана змінами в середовищі. Прогностичний характер поведінкл людини тісно пов'язаний з процесами абстрактного мислення, апаратом якого є мова. Водночас, поведінка людини визначається властивостями матеріального субстрату психічних процесів - мозку і, в значній мірі, генетично детермінована. За рахунок зовнішніх упливів (наприклад, навчання і виховання) можна суттєво вплинути на особистість, але неможливо докорінно змінити успадковані особливості нервової системи і її функціональні можливості, тому організація навчально-виховного процесу має базуватися як на знанні загальних закономірностей діяльності нервової системи, так і на індивідуальних її особливостях.

До вроджених форм поведінки належать насамперед безумовні рефлекси -видові реакції організму на внутрішні та зовнішні подразники, які здійснюються на основі нервових зв'язків, сформованих уже з моменту народження. Безумовні

рефлекси є видоспецифічними і відображають філогенетичний досвід пристосування представників даного виду до умов існування.

Дитина народжується з набором безумовних рефлексів, які забезпечують підтримання її життєдіяльності та відносну незалежність від змін в навколишньому середовищі, з самих перших хвилин після народження немовляти з'являються дихальні, смоктальні та хапальні рефлекси. Дихальні та смоктальні рефлекси притаманні усім ссавіщм, хапальні - тільки людині та мавпам. Сила хапальних рухів новонароджених настільки велика, що вони можуть висіти, схопившись рученятами за пальці дорослого. Для людини хапальний рефлекс не має великого значення, але є дуже важливим для мавп, оскільки їх дитинчата саме таким чином утримуються за шерсть матері, що скакає по деревах. Не менш важливими є травні (ковтання, слиновиділення, секреції та моторики шлунка) та захисні (кашлю, блювання, сльозовиділення, чхання тощо) рефлекси. Більшість складних безумовних рефлексів функціонують не відразу після народження, а через деякий час, на певних етапах онтогенезу (наприклад, статеві рефлекси).

Вродженими є не тільки безумовні рефлекси, а й інстинкти. Інстинкт - це цілеспрямована пристосувальна діяльність, що характеризується постійністю реакцій-відповідей на дію певних подразників. Фізіологічною основою інстинкту є ланцюг безумовних рефлексів, у який під упливом зовнішніх факторів уплітаються окремі умовні рефлекси. Вивчення інстинктів продовжується, але можна однозначно стверджувати, що вони є активною рушійною силою поведінки тварин та людини.

Особливе місце серед вроджених та набутих форм поведінкових реакцій займає імпритинг, сутність якого полягає у закарбуванні в нам'яті новонародженого дійсності. Імпритинг притаманний і тваринам, і людині. Увів це поняття в біологію австрійський зоолог К.Лоренц. Вивчаючи поведінку гусенят, учений дійшов висновку, що в мозку пташенят, які тільки но вилупились, фіксується перший предмет, що рухається і зв>'чить. З цього моменту гусенята рухаються за ним, незалежно від того, чи це мати-гуска, чи людина, чи будь-який інший предмет.

Закарбовуються в пам'яті не лише образи та об'єкти, а й певні поведінкові акти. Вони не заперечуються наступним життєвим досвідом і зберігаються, як і безумовні рефлекси, протягом життя. Але, на відміну від рефлексів, імпритинг проявляється в певні критичні періоди (в основному, на ранніх етапах постна-тального розвитку). Існує думка, що критичним для формування відносин між матір'ю і дитиною є вік від 6 тижнів до 6 місяців (В.Смірнов). Фіксація певних поєднань подразників відбувається дуже швидко, іноді з першого разу, у той час як для умовного рефлексу необхідною є певна кількість повторень, а безумовний рефлекс виробляти взагалі не потрібно.

Таким чином, імпритинг є однією з форм научіння. Значення його полягає в тому, що зафіксована в такий спосіб інформація та реакції-відповіді допомагають організму вижити на ранніх етапах самостійного існування, закладають основи видоспецифічного характеру поведінки та через уплив на подальшу поведінку відіграють важливу роль у нервово-психічному розвитку індивіда.

Протягом усього життя пристосування організму до мінливих умов довкілля забезпечують умовні рефлекси. Умовний рефлекс - це пристосувальна діяльність, яка здійснюється вищими відділами ЦНС шляхом утворення тимчасових зв'язків у корі мозку між сигнальним подразником і безумовно рефлекторною реакцією-відповіддю. На відміну від безумовних, умовні рефлекси є індивідуальними, а не видовими. Вони утворюються тоді, коли виникає необхідність в їх існуванні і згасають, якщо умови середовища, що викликали їх утворення, змінились. Умовні рефлекси забезпечують більш досконале пристосування організму до змінних

умов життя, їх утворення можливе лише за участі кори великих півкуль головного мозку. Тому при її руйнуванні зникають усі умовні рефлекси, у той час як безумовні залишаються.

Будь-яке виховання та навчання за своїм фізіологічним механізмом є не що інше, як вироблення умовних реакцій, навичок та асоціацій різного роду і різної складності. Якщо учень виконував завдання правильно, йому ставили хороші оцінки, якщо помилявся - погані, тобто, користуючись фізіологічною термінологією, підкріплювали правильні дії та гальмували помилкові. З часом умовні рефлекси перетворювались у набуті програми поведінки. Так дитина навчається писати слова, речення. Подібний механізм лежить в основі навчання читанню, грі на музичному інструменті тощо.

Умовний рефлекс І.Павлов назвав функціональною одиницею поведінки. Дослідження його послідовників показали, що в основі складних форм поведінки лежить інтеграція різних видів нервової діяльності (уроджені, набуті та різноманітні їх комбінації).

Надзвичайно важливою є здатність організму до створення планів, програм поведінки. Як зазначає О.Батуєв, програма поведінкового акту - це модель того, що відбудеться з організмом в майбутньому. Дня і"ї побудови необхідні домінуюча мотивація, певний життєвий досвід та оцінка існуючої ситуації.

Фундаментом для побудови поведінкової програми є набутий досвід, довготривала пам'ять. Домінуюча мотивація «видобуває» з довготривалої пам'яті ті готові елементи, які можуть забезпечити досягнення необхідного результату. Аналіз існуючої ситуації передбачає оцінку структури навколишнього середовища та схеми власного тіла в ньому, отримання біологічно корисної інформації з цього середовища і визначення провідної кінематичної ділянки для реалізації необхідного рухового акту.

Ще з давньогрецького періоду збереглись відомі і в наш час назви чотирьох темпераментів: холеричний, сангвінічний, флегматичний та меланхолічний. Цей поділ виник завдяки спостережливості античних медиків - Гіппократа та його послідовників-"гіпііократиків".

Великою заслугою І.Павлова було те, що він зумів поєднати чотири види темпераментів, виділених древньогрецькими медиками, з властивостями нервових процесів - силою, рухливістю та врівноваженістю. Він показав, що темперамент (або за його висловом - тип нервової системи) обумовлений певним співвідношенням зазначених властивостей процесів збудження та гальмування.

Залежно від співвідношення зазначених властивостей процесів збудження та гальмування, І. Павловим були виділені наступні чотири типи нервової системи (вищої нервової діяльності):

- сильний, неврівноважений (збудження сильніше порівняно з гальмуванням), рухливий;

- сильний, врівноважений, рухливий;

- сильний, врівноважений, інертний;

- слабкий тип.

Ці типи нервової системи збігаються з чотирма темпераментами, виділеними в античній класифікації. Перший відповідає холеричному темпераменту, другий -сангвінічному, третій - флегматичному, четвертий - меланхолічному.

Перераховані типи в чистому вигляді в житті зустрічаються дуже рідко. Найчастіше спостерігаються різноманітні проміжні форми. Але вроджені властивості нервових процесів не є абсолютно незмінними. Використання близнюкового методу дало можливість групі українських психофізіологів на чолі з М.Макаренком виявити різний ступінь генетичної детермінованості ряду

психофізіологічних та нейродинамічних показників. Зокрема, було показано, що більш виразна залежність від генотипу притаманна функціональній рухливості нервових процесів; сила нервових процесів приблизно в однаковій мірі залежить від спадковості та від зовнішніх факторів. Отже, ці властивості піддаються тренуванню, тобто до певної міри можуть змінюватися в процесі навчання та виховання. Так, шляхом тривалого тренування можна зміцнити слабку нервову систему меланхоліка і таким чином сприяти наближенню її властивостей до характеристик флегматичного типу. Діти сильного неврівноваженого типу в процесі виховання можуть сформувати риси, що будуть зближувати їх з представниками сильного врівноваженого рухливого типу.

Пластичність нервової системи є важливим педагогічним фактором. Порушення ВИД легше виникають у представників слабкого та сильного неврівноваженого типів. Формуючи у них риси, характерні для представників гармонійних типів (сангвініків та флегматиків), ми таким чином здійснюємо профілактику функціональних розладів ВИД.

Крім основних типів, спільних для тварин і людей, І.Павлов виділив три типи ВИД, притаманних лише людині. В основу цього поділу було покладено співвідношення між першою та другою сигнальними системами. Як відомо, перша сигнальна система - це система умовно-рефлекторних зв'язків, які формуються в корі великих півкуль головного мозку людини і тварин при дії конкретних подразників (світла, звуку, предметів навколишнього світу та ін.). Друга сигнальна система включає властиві людині умовно-рефлекторні подразники, що формуються у вищих відділах ЦНС при дії мовленнєвих сигналів. Як зазначав І.Павлов, слово для людини є "сигналом сигналів".

Тип з домінуванням першої сигнальної системи було названо художнім. Люди цього типу в процесі мислення широко користуються образами навколишнього середовища. Вони сприймають дійсність у цілому, не виділяючи деталей, тобто у них переважає синтетична, інтегративна діяльність мозку. У представників мислительного типу домінуюча роль належить другій сигнальній системі. їм притаманна виражена здатність до абстрактного мислення, абстрагування від дійсності, основані на прагненні аналізувати, «подрібнювати» дійсність на частини, а потім об'єднувати їх у цілісну систему. Середньому тину властива врівноваженість двох сигнальних систем. На думку І.Павлова, більшість людей належить саме до середнього типу, а представники яскраво виражених художнього та мислительного типів часто потерпають від неврозів та психозів. Сучасна нейрофізіологія розглядає ці типи з позиції міжпівкульної взаємодії. Так, у мислительного типу переважає функція лівої півкулі, а у художнього - лівої. Базується це на функціональній асиметрії півкуль головного мозку (табл. 2).

Таблиця 2.

Функції лівої і правої півкуль головного мозку

Ліва півкуля	Права півкуля
КРАЩЕ ВПІЗНАЮТЬ СИГНАЛИ:
- вербальні; - ті, які легко розпізнаються; - відомі.	- невербальні; - ті, які важко розпізнаються; - невідомі.

КРАЩЕ ВИРІШУЮТЬ ЗАВДАННЯ:
- оцінка часових відношень; - установлення подібності; - установлення ідентичності за назвами; - перехід до вербального кодування.	- оцінка просторових відношень; - установлення відмінностей; - установлення фізичної ідентичності стимулів; - зорово-просторовиіі аналіз.
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСІВ МИСЛЕННЯ:
- анатомічне сприйняття; - послідовне сприйняття; абстрактне, узагальнене, інваріантне впізнавання	- цілісне сприйняття (гештальт); - одночасне сприйняття; - конкретне впізнавання.
ФУНКЦІЇ:
- вербально-символічні; - вербальні; -час; - аналіз, - абстрактне сприйняття.	- просторово-синтетичні; - невербальні; - простір; - синтез; - конкретне сприйняття.

Про асиметричність півкуль почали говорити ще у XIX ст. У 1836р. Марк Дакс, звичайний французький лікар, прочитав на засіданні медичної спілки коротку доповідь, у якій описував 40 пацієнтів, котрі мали вади мовлення. У всіх виявились ознаки пошкодження лівої півкулі мозку. У 1865р. Поль Брока, відомий французький антрополог і патологоанатом подав Анатомічному товариству в Парижі опис к-аінічної історії хворого, який злфатив здатність розмовляти, але міг нормально читати і писати, а також розумів усе, що йому говорили. П.Брока вважав, що причиною порушення було пошкодження лобної долі лівої півкулі. Ця ділянка кори (прилягає до рухової зони і регулює роботу м'язів язика, обличчя, глотки та щелеп) одержала назву «зони Брока». При розтині двох хворих, які страждали порушенням мовлення, Брока виявив пошкодження однієї й тієї ж ділянки лівої ітівкулі - задньо-лобної. Після декількох років роздумів і спостережень П.Брока в статті, опублікованій у шостому «Бюлетені антропологічного товариства» за 1865р., заявив: «Ми розмовляємо лівою півкулею».

У 1874р. Ююдт Верніке, французький лікар, установив, що при крововиливах у ділянку скроні лівої півкулі хворий перестає розуміти мову, але може розмовляти: мова перетворюється для нього в незрозумілий шум. Астазія Верніке виникає при пошкодженні верхньо-задньої ділянки лівої долі скроні, її назвали зоною Верніке.

Згідно з твердженням В.Брандеса, майже 97% інформації в традиційному навчальному промесі адресується лівій півкулі мозку учня переважно у вербальній формі, що створює)шови для формування лише аналітичного, раціонально-логічного погляду на світ. Могутній потенціал правої півкулі (синтетичне сприйняття світу, смислове освоєння дійсності, включення інтуїтивних стратегій пізнання тощо) чекає на своє вивільнення. Низька результативність лівопівкульового навчання пояснюється саме ігноруванням правопівкульових можливостей людини. Права півкуля зберігає інформацію глибинних сторін особистості, генетичний код індивідуальної психіки, розкрити який вдасться лише за умови цінностей особистісного підходу до учнів.

Цікавими і надзвичайно важливими є результати досліджень природних задатків людини. За Б.Тепловим, здібності - це такі індивідуально-психологічні особливості, ЯКІ забезпечують успішне виконання одного або кількох видів

діяльності. На думку Н.Данілової, А. Крилової, природною основою різних здібностей можуть бути різноманітні поєднання загальних і спеціальних індивідуально-психологічних властивосте!!, що утворюють складні комплекси. Так, наприклад, людям з музичними здібностями притаманні висока чутливість, лабільність та домінування мимовільної регуляції у підлітковому віці, з лінгвістичними - переваження зорової пам'яті та функцій другої сигнальної системи. Урахування індивідуальних особливостей нервової та психічної діяльності учнівської молоді має надзвичайно велике значення для організації навчання і розвитку мислення.

У працях І.Сєченова "Рефлекси головного мозку" та "Елементи думки" (1878) мислення розглядається як процес поступового ускладнення завдяки «словесній символізації» вражень. І.Сєчєнов на основі власного відкриття центрального гальмування рефлексів застосовував цей принцип до аналізу мислення, уважаючи, що «думка є першими двома третинами психічного рефлексу». Інакше кажучи, думка є рефлексом, у якому репрезентовані його початковий (рецепторний) і центральний (мозковий) моменти і в якому закодовано його зовнішнє вираження. Водночас І.Сєчєнов підкреслював велике значення «м'язового відчуття» (кінетичних відчуттів) як при предметно-наочному, так і словесно-абстрактному мисленні, указуючи, що завдяки м'язовому відчуттю відбувається об'єднання різноманітних сенсорних уражень у складне ціле враження про предмети; виникає уявлення про взаємовідносини предметів і явищ у часі і просторі, з'являється можливість абстрактного мислення з допомогою зачаткової артикуляції слів (беззвучної або німої мови). Ці положення І.Сєчєнов ілюструє таким прикладом розвитку мислення у дитини: спочатку дитина пізнає навколишній світ завдяки одноманітним рухам, які асоціюються в неї із зоровими, дотиковими, слуховими та іншими враженнями. У міру того, як дитина оволодіває мовою, у неї розвивається здатність стримувати свої рухи, і вона починає передавати свої думки словами. Рефлекс залишається лише в «розмовних» м'язах. У подальшому гальмування може поширюватись і на зовнішнє вираження слів; тоді залишається лише німа розмова, яка супроводжується беззвучними рухами м'язів язика і ротової порожнини. Це спричиняє заміну звукового образу слів кінетичними відчуттями (мовними кінестезіями). «Мені навіть здається, - пише І.Сєчєнов, - що я ніколи не думаю прямо словом, а завжди м'язовими відчуттями, що супроводжують мою думку у формі розмови. Принаймні я не в силах у думках проспівати собі одними звуками пісні, а співаю завжди м'язами, тоді з'являються нібито і спогади звуків».

Подальша розробка проблеми фізіологічних механізмів мислення була намічена І.Павловим у його понятті взаємодії першої (предметної) і другої (мовної) сигнальних систем. За І.Павловим, думка є асоціацією або предметною, або словесною. Остання є найбільш універсальною, тому що слово породжує можливість відволікання й узагальнення, чим і характеризується «спеціально людське, вище мислення».

Спочатку І.Павлов пов'язував другу сигнальну систему переважно з лобними ділянками мозку, але в подальшому відніс до неї всі мовні відділи мозку, ураження яких спричиняє різноманітні форми афазій.

Розглянемо таке поняття, як динамічний стереотип. Його можна визначити як ланцюжок умовних рефлексів, які виробляються у випадку, коли умовні подразники здійснюються в одному й тому ж порядку. Завдяки цьому виникає ситуація, коли перший стимул викликає не одну відповідь, а спричиняє дію - ланцюжок відповідей від початку до кінця, за яким відбувається підкріплення. Динамічний стереотип може бути вироблений і у тварин, і у людини. У початковій школі нам вимовляли звук і показували букву, якою він зображується при написанні, учи-

ли розрізняти склади, сполучати букви в слова. У результаті достатньо почути знайоме слово або його частину, щоб правильно його записати, дотримуючись правил орфографії. При цьому пропускаються звуки, які чуються, але не пишуться, пишуться букви, які не вимовляються. Таким чином, письмо - це навичка, в основі якої лежить динамічний стереотип. Але цей стереотип тому й називається динамічним, що його можна замінити.

У фізіологічному аспекті І.Павлов, як і І.Сєченов, найбільшого значення надавав мовно-руховим (кінестетичним) подразникам, що рухаються від мовних органів у кору мозку, і називав їх «базисом» або «базальним компонентом» другої сигнальної системи. Водночас І.Павлов брав до уваги й дію слухових та зорових мовних подразників, які виникають, коли здійснюється сприйняття мови і читання, і пов'язуються з мовними кінетичними імпульсами, утворюючи разом з ними механізм др)тої сигнальної системи. Отже, І.Павлов запланував дослідження фізіологічних механізмів другої системи передусім з боку мовно-рухових подразників, що полягає у встановленні зворотного зв'язку між мовними рецептивними імпульсами й центральними мозковими механізмами мови.

Про роль функції мовно-рухових подразнень можна говорити в руслі вивчених ще І.Сєченовим функцій м'язових відчуттів, які, по-перше, в організації й управлінні рухами на основі пропріорецептивного контролю за ними і, по-друге, в об'єднанні або інтеграції різноманітних сенсорних подразнень у єдину функціональну систему.

Використовуючи концепцію І.Сєченова про контрольні та інтегруючі функції пропріорецептивних подразнень, можна говорити, що такий пропріорецептивний контроль у даному випадку здійснюється за правильністю не лише артикуляцій, але й відбору слів за їхнім семантичним (змістовим) значенням. Такий мовно-руховий контроль повинен бути і під час взаємного спілкування людей, і в мисленні «наодинці з самим собою», коли мовна алкалізація набуває форми внутрішньої мови, що супроводжується артикуляцією слів.

Розвинута І.Сєченовим та І.Павловим рефлекторна теорія мислення відрізняється від біхевіористичиої «моторної теорії», хоча остання також пов'язує мислення з прихованими мовними реакціями.

Якщо для рефлекторної теорії мовна реакція є виявом дії центральних мозкових механізмів, результатом інтеграцій сенсорних даних мовними системами мозку з урахуванням зворотних взаємодій на мозок мовних пропріорецептивних імпульсів, то в біхевіористичній теорії мовні реакції розглядаються лише як периферійні м'язові процеси в гортані або інших органах.

Лобна кора - організатор мислення. Але воно не є функцією лише одного відділу мозку. Мислення - це робота всього мозку, усієї психіки в цілому. Мозок -анатомічна основа багатства внутрішньомозкових зв'язків.

Як і мислення, пам'ять не зосереджена в одній, строго локалізованій ділянці мозку, як, наприклад, центри зору, слуху, мови. Водночас пам'ять - це властивість усього мозку в цілому. Субстратом пам'яті є нейрони. Пам'ять людини не можна розглядати окремо від її діяльності, оскільки пізнання пізнає, а мислення мислить, запам'ятовується і відтворюється людиною, конкретною особистістю.

Виділяють декілька форм пам'яті: генетичну, імунологічну і нейрологічну.

Носієм генетичної нам'яті є ДНК клітини. Наступною за складністю формою пам'яті є імунологічна, яка включає в себе елементи генетичної пам'яті. Система нейрологічної пам'яті ще складніша. Ця форма, у свою чергу, може бути розділена на короткочасну (КП) і довготривалу пам'ять (ДП).

Навчання - загальна властивість нервової системи, а складні форми навчання характерні тільки для центральної нервової системи. У мозку вищих організмів