Мова як основний засіб спілкування. Її основні характеристики. Форми та комунікативні якості педагогічної мови

Якщо розглядати мовну діяльність на рівні абстрактно-теоретичному, відокремленому від змісту й контексту безпосередніх ситуацій спілкування між людьми, то як основні, базові досить виокремити такі функції мовлення:

комунікативна — процес передачі інформації;

сигніфікативна — відображення об'єктивної реальності через поняття;

формоутворення — втілення думок у словесну форму;

активаційна — вербальна активність підвищує рівень сві­домості;

регулятивна — вплив на напрям думок і дій;

кумулятивна — збереження досвіду людства та індивідуаль­ного досвіду кожної конкретної людини;

експресивна — прояв внутрішнього, емоційного стану людини;

фактична — встановлення і підтримка контактів з людьми;

міфічна — звертання до молитов для запобігання неприємностей.

Педагог повинен не стільки говорити сам, скільки сприяти розвиткові мовлення та формуванню мовленнєвої культури в тих, кого навчає, і розкривати перед ними її функ­ціональні можливості як засобу взаємодії з іншими людьми.

При цьому велике значення мають такі характеристики мовлення:

варіативність — здатність про одне й те саме говорити по-різному, використовуючи різні мовні засоби, прийоми композиції словесного матеріалу, стильові особливості;

виразність — уміння викликати у свідомості слухачів наочні образи за допомогою прикладів, метафор, алегорій, порівнянь;

емоційність — здатність впливати на емоції та почуття слухачів;

логічність — послідовність розгортання аргументації, утримання на основній ідеї. Нерідко під час виступу, розгорнутого мовного повідомлення у мовця з'являються додаткові асоціації, цікаві думки, на яких також хочеться зупинитися. Нездатність протистояти цій спокусі призводить до поступової зміни предме­та повідомлення, відходу від основної теми;

літературність — точність уживання слів, правильність наго­лосів, закінчень;

доречність — відповідність змістовних і стилістичних скла­дових.

Мова — це певний пізнавальний процес, тоді як мовлення — це система засобів мовленнєвої діяльності (система знаків, символів і правил). Мова являє собою спосіб формування та форму­лювання окремих думок, мовлення є інструментом, знаряддям, за допомогою якого ці думки одержують остаточне оформлення.

Структура мовного (вербального) спілкування:

1. Паралінгвістика (властивості голосу).

2. Екстралінгвістика (роз’єднувальні мовні звуки – сміх, плач, зітхання, шепіт, кашель, сопіння тощо).

Домінуючим елементом техніки мовлення, який становить основу і структуру, є голос. С.I.Ожегов розглядає його як сукупність звуків, що виникають у результаті коливань голосових зв'язок. До основних характеристик голосу викладача слід віднести гучність, висоту, тембр, діапазон, політність, сугестивність, милозвучність, витривалість., дикція, модуляція.

Гучність голосу — суб'єктивне слухове відчуття інтенсивностi (сили) звуку, який утворюється в результаті роботи голосового апарату. Різні народи користуються в розмові різною силою голосу. Наприклад, в арабському світі розмова дося­гає такого рівня напруження голосу, що в нашому суспіль­стві вона сприймалася б як вияв агресивності або сварки. Проте самі араби вважають гучність голосу за вияв сили і щирості, а тихий голос — за вияв слабкості. Висота голосу — його тональний piвень. Тембр розглядається як специфічне забарвлення голосу. Діапазон голосу — сукупність звуків різної висоти. Політністъ голосу — це здатність людини посилати свій голос на відстань i регулювати його гучність. Сугестивність – здатність захоплювати учнів i впливати на ixні eмоцiї незалежно від змісту промовлених слів. Милозвучність голосу — краса звуків. Витривалістъ — витримування тривалого мовленнєвого навантаження без шкідливих фізіологічних наслідків.

Органи мовлення поділяють на:

– дихальні органи, які утворюють під час вдиху потрібний для мовлення потік повітря;

– голосові, де утворюється й модулюється голос;

– артикуляційні, в яких утворюються основні елементи мови, тобто звуки.

У спокійному стані відношення між видихом і вдихом дорівнює приблизно 3: 2, під час мовлення воно становить 7:1, 12: 1 і навіть більше.

Форми та комунікативні якості педагогічної мови. Мовлення педагога повинно забезпечувати виконання завдань навчання і виховання. Тому до нього, крім загальнокультурних, висуваються й професійні педагогічні вимоги. Педагог несе соці­альну відповідальність і за зміст та якість свого мовлення, і за його наслідки. Тому мовлення викладача розглядається як важливий елемент педагогічної майстерності.

Термін «педагогічне мовлення» вживають, коли йдеться про усне мовлення педагога. Педагогічне мовлення покликане забезпечити:

а) продуктивне спілкування, взаємодію між педагогом і учнями;

б) позитивний вплив викладача на свідомість, почуття учнів з метою формування, корекції їхніх переконань, мотивів діяльності;

в) повноцінне сприйняття, усвідомлення й закріплення знань у процесі навчання;

г) раціональну організацію навчальної та практичної діяльності слухачів.

Для того, щоб сприяти успішному виконанню педагогічних завдань, мовлення педагога повинно відповідати певним вимогам, тобто мати необхідні комунікативні якості. Так, досягнення пра­вильного мовлення педагога забезпечується його нормативністю, тобто відповідністю мовлення нормам сучасної літературної мови — граматичним, орфоепічним, акцентологічним та ін., точніс­тю слововживання; досягнення виразності мовлення — його образністю, емоційністю, яскравістю. У цілому ж такі комунікативні якості мовлення педагога, як правильність, точність, дореч­ність, лексичне багатство, виразність і чистота, визначають культуру мовлення педагога. Велике значення в педагогічному спілкуванні має сила звуку і польотність голосу педагога. Цей термін фахівці визначають як здатність посилати свій голос на відстань і регулювати голосність.

Велике значення для мовлення викладача має інтонація та її зміни. Монотонне мовлення, позбавлене інтонаційних патернів, діє заспокійливо, веде до послаблення уваги і втрати інтересу. І, навпаки, живе, виразне мовлення залучає слухачів і тримає їх у тонусі. Інтонація більш точно передає стан того, хто говорить, ніж саме мовлення. Занепокоєння, страх, тривога, утома, смуток, гнів набагато краще розпізнаються через інтонацію, ніж через лексико-семантичний матеріал.

Важливим компонентом мовлення педагога є темпоритм. Це швидкість загалом і тривалість звучання окремих слів, складів, а також пауз у сполученні з ритмічною організованістю, розміреніс­тю мовлення. З цього приводу К. С. Станіславський писав: "Інтонація і паузи самі по собі, крім слів, мають силу емоційного впливу на слухача".

Швидкість мовлення залежить від індивідуальних якостей викладача, змісту його мови і ситуації спілкування. Оптимальний темп мовлення росіян становить близько 120 слів на хвилину (англійців — від 120 до 150). Дослідженнями доведена важливість темпу мовлення вчителя. Тривалість звучання окремих слів залежить не тільки від їхньої довжини, а й від значущості їх у даному контексті. Чим важливіше слово, текст, тим повільніше повинно бути мовлення.

У разі порушення оптимального темпу мовлення у студентів спостерігається різке зниження повноти й точності у відтворенні навчальної інформації, яку вони чули на уроці. Проте зростає кількість помилкової інформації. Так, за умови середнього темпу мов­лення вчителя (120 слів на хвилину) учні, відтворюючи почуте, вводять лише 14,2 % довільної інформації, швидкого — вже 42,8 %, а за умови уповільненого — 70 %.

Існує також паралінгвістичне поняття плавності мови. Плавна мова — це процес чистого говоріння з мінімальними паузами між лінгвістичними складовими (словами чи речення­ми). Якщо паузи збільшуватимуться, то слухачі відзначать зайву паузацію як ознаку нещирості того, хто говорить.

Істотне значення має гнучкість, рухливість голосу, уміння легко змінювати його, підкоряючи змісту, слухачам. Рухливість голосу насамперед стосується його змін по висоті. Висота — то­нальний рівень голосу. Діапазон — обсяг голосу. Межі його ви­значаються найвищим і найнижчим тоном. Звуження діапазону голосу веде до прояву монотонності. Одноманітність звучання притупляє сприйняття, присипляє.

Добре поставленому голосу властиве багатство тембрального забарвлення — тембр, забарвлення звуку, яскравість, а також його м'якість, теплота, індивідуальність. У звучанні голосу завжди присутній основний тон і ряд обертонів, тобто додаткових звуків, більш високої, ніж в основному тоні, частоти. Чим більше цих додаткових тонів, тим яскравіше, соковитіше звукова палітра голосу викладача.

Експериментально доведено, що низькі голоси (порівняно з високими) краще сприймаються дітьми, більше їм подобаються, вони сильніше вражають. Дуже велике значення має дикція. Для викладача чіткість вимови — професійна необхідність (обов'я­зок), що сприяє правильному сприйняттю учнями мовлення педа­гога. Дикція характеризується ясністю і чіткістю вимови слів, складів і звуків.

Як свідчать дослідження, важливу роль має логічність наголосу в мовленні викладача. З'ясовано, що неправильна постановка логічних наголосів, перевантаженість ними навчальної інформації призводять до того, що 39 % учнів цю інформацію зовсім не сприймають, 11% сприймають лише частково. 47 % — лише її початок.

Таким чином, педагогічне мовлення-це мовлення правильне, відповідне нормам сучасної літературної мови, точне, зрозуміле; мовлення, в якому не вживають жаргонізмів і вульгаризмів, просторічних слів; мовлення багате, лексично різноманітне, що відповідає цілям та умовам спілкування. Педагогічно доцільне мовлення характеризується логічністю, переконливістю, спрямо­ваністю на дію. Його інтонації, мелодійний малюнок, різноманітний і виразний ритм і темп оптимальні для кожної конкретної ситуації спілкування.

Залежно від того, у яку форму надана інформація, розрізняють мовлення усне (звукова форма) і письмове (знакова форма).

Залежно від характеру і змісту спілкування, ступеня налаштованості на взаємодію, а також комунікативних особливостей тих, хто спілкується, вирізняють монологічне і діалогічне мовлення.

У монологічному мовленні активно формулює мовне пові­домлення, транслює його зміст, передає власне ставлення до про­блеми тільки один із тих, що спілкуються. Інші слухають, не видаючи зустрічних повідомлень.

Монологічне мовлення односпрямоване, його основне завдання — впливати певним чином на слухача чи аудиторію в цілому, передати знання, у чомусь переконати. Тому, звичайно, монологічне мовлення має розгорнутий характер, логічно упорядковане, ви­магає послідовного викладу думок.

Монологічними формами мовлення можуть бути такі: усна розповідь, доповідь, промова,лекція тощо.

Діалогічне мовлення — це розмова, бесіда двох чи більше учасників спілкування, що поперемінно видають власні повідомлення.

Визначну роль у педагогічному спілкуванні відіграє активне слухання. Для оволодіння мистецтвом слухання педагогу потрібно формувати навички й прийоми техніки слухання. До таких навичок і прийомів відносять насамперед підтримку уваги (спрямованість і стійкість уваги, візуальний контакт), використання елементів невербального спілкування (погляд, пози, жести, мова міжособистісного простору, зміна висоти голосу та інтонації) як немовної під­тримки учня, репліки і запитання для заохочення до подальшого викладу.

Слухання відповіді учня може відбуватися як у рефлексивній, так і в нерефлексивній формі.

Нерефлексивне слухання полягає в умінні уважно мовчати, не втручаючись у мовлення співрозмовника своїми зауваженнями.

Рефлексивне слухання використовується для контролю точності сприйняття почутого. Нерідко рефлексивне слухання називають активним, тому що той, хто слухає, активніше, ніж під час нерефлексивного слухання, використовує вербальну форму для підтвердження розуміння повідомлення.

Уміння рефлексивого слухання необхідно вчителю на етапі перевірки знань, бо дає змогу розкрити зміст повідомлень учня, з'ясувати їхнє реальне значення, виявити причини помилок ускладнень учня під час засвоєння конкретної навчальної геми. Як правило, виокремлюють чотири види рефлексивних відповідей: з'ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.

Важливим елементом техніки слухання є вміння ставити запитання:

- закриті запитання — запитання, на які очікується відповіді "так" чи "ні";

- відкриті запитання — запитання, на які не можна відповісти "так" чи "ні", вони потребують розгорнутого пояснення;

- запитання для обміркування використовуються для того, щоб спонукати учня до усвідомлення помилки, допущеної ним, пошуку правильного варіанта відповіді на етапі перевірки знань;

- переломні запитання допомагають учителеві утримувати діалог з учнем у чіткому руслі;

- риторичні запитання забезпечують емоційну підтримку того, хто говорить, загострюють увагу співрозмовника на тезі, що обговорюється.