Договор транспортного експедирування (ТЕ). 7 страница

Цивільне процесуальне законодавство встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь якої сторони (позивача чи відповідача) ухвалено рішення по справі
Відповідно до ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджус з другої сторонипонесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задо-волено частково, судовівиграш присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві пропорційно до неї частини позовних вимог, у задоволенні якої позивачеві підмовлено.
У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другоїсторони сія-гуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частий вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових втрат, вони компенсуються за рахунок держави; якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, вій сіяіуі н.ся і відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної час піни вимог.
У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрат, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.
Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінам рішення або ухвалює нове, відповідний суд змінює розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а випрати відповідача за ного заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витри з відповідача.
Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна у справі несе половину судових витрат. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач мас право заявити вимоги про компенсацію понесених нимвитрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача (ст. 89 ЦПК).
Суд наділений правом відстрочення та розстрочення сплати судових витрат. Підставою для відстрочення або розстрочення сплати судових витрат є майновий стан сторони і стосується воно тільки сплати судового збору чи витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Суд постановляє про цс ухвалу, в якій визначм сірок, в межах якого слід довнести грошові кошти, але не пізніше ніж до ухвалення рішення у справі.
Коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення рішення і у встановлений судом строк судові виграти не були оплачені, заява залишається без розгляду або витрати стягуються за рішенням суду у справі.
З цих же підстав суд може зменшити розмір належних до ОПШПЯ судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільниш від їх оплати. На відміну від відстрочення чи розстрочення сплати судових витрат (ч. І ст. 82 ЦПК), зменшення належних до сплати витрат поширює гься на усі судові витрати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову (ст. 82 ЦПК). Це ж правило застосовується у разі подання позовної заяви у випад ку відмови у видачі судового наказу (ст. 99 ЦПК).
Сплачений судовий збір може бути повернутий за ухвалою суду у разі:
І) зменшення розміру позовних вимог або внесення судовою збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;
повернення заяви або скарги;
відмови у відкритті провадження у справі;
залишення заяви або скарги без розгляду;
закріпім провадження у справі (ст. 83 ЦПК).
Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі:
внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством;
повернення заяви або скарги;
відмови у відкритті провадження у справі;
закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства;
залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених іш. І, 2 і 8 ст. 207 ЦПК.

84. Ухвали суду першої інстанції.

При розгляді та вирішенні справи судом першої інстанції постановляється значна кількість ухвал. Якщо цивільна екрана може не закінчуватися рішенням, то без ухвал суду відкриття провадження у справі та його розвиток неможливі.
Така чисельність підстав винесеній ухвал та їх зміст робить можливим і потрібним проведення їх класифікації за різноманітними критеріями.
За стадіями, в яких постановляються ухвали у суді першої інстанції, їх слід поділити на ухвали, які виносяться при відкритті провадженні у справі (зокрема і і, які можуть постановлятися до подання заяви, наприклад, про забезпечення доклші •і» позову); ухвали на стадії підготовки справи до судового розгляду, у ході судового засідання; ухвали, які постановляю-гься після ухвалення рішення суду.
За процесуальною формою ухвали бувають самостійні та протокольні. Самостійні ухвали — цс документи, встановлеаоі форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо розпитку процесу у справі, вони постановляються в нарадчіЯ кімнаті, підписуються всім складом суду, а за одноособового розгляду справи — суддею, і приєднуються до справи. Протокольні ухвали мають місце у судових засіданнях з нескладних питань без ниходу до нарадчої кімнати із занесенням її змісту до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК).

Ухв;іла, як і рішення суду, мас складатися з чотирьох частин, у ній зазначають:
час і місце її постановления; прізвище та ініціали судді (суддів — за колегіального розгляду); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали учасгь у справі; предмет позовних вимог (вступна частина);
суть питання, що вирішується ухвалою (описова);
мошви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керував ся суд, постановляючи ухвалу (мотивувальна);
висновки суду; строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (резолютивна).
До протокольних ухвал ставляться вимоги тільки щодо наявності мотивувальної та резолютивної частин, оскільки інша інформація міститься у самому журналі судового засідання, до якого й заносяться такі ухвали.
Ухвала, яка мас силу виконавчого документа (наприклад, про визнання мирової угоди, про забезпечення позову та ін.), повинна відповідати додатковим вимогам, встановленим ст. 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Особливим видом ухвал суду с окремі ухвали (ст. 211 ЦПК), що постановляються у випадках, якщо суд під час розгляду справи виявив порушення закону і встановив причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала направляється відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.
Про вжиті заходи мас бути повідомлено суд, який постами вив окрему ухвалу протягом місяця і дня її надходження Ча-пншення окремої ухвали суду без розі ляду відповідною службовою особою або невжиття чаходін і подо усунення зазначених у ній порушень икону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою відповідальність згідно зі,,1856 КпАП.

85. Право апеляційного оскарження та порядок його реалізації.

Правом апеляційного оскарження наділені насамперед сторони і а піші особи, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 26 ЦПК до "інших осіб, які беруть участь у справі" слід віднести:
третіх осіб, представників сторін та третіх осіб — в спра вах позовного провадження;
заявників, інших заінтересованих осіб, їх представників — в справах наказного та окремого провадження.
Таке право мають органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК) а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки.
Об'єктом оскарження г рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, їх може бутиоскаржено як повністю, так і частково. Ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду лише у випадках, чітко передбачених ст. 293 ЦПК. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо ніл рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення сулу.
Реалізація права апеляційного оскарженим здійснюється шляхом подання заяви про апеляційне оскарженимрішення (ухвали) суду першої інстанції, апеляційної скарги на рішення (ухвалу) у встановлені законодавством строки. Строк апеляційного оскарження — період часу, встановлений законом для подання заяви проапеляційне оскарження, апеляційної скарги. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подасться протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали; апеляційну скаргу на ухвалу суду — протягом десяти днів після подання ЗЯЯВН про апеляційне оскарження. Проте апеляційна скарга може бути подана без попереднього поданим заяви про апеляційне оскарження, якщо це зроблено у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Пропущений строк на подання заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарги може буї и поновлений судом апеляційної інстанції за заявою особи, яка їх подала. 1.1 за наявності достатніх підстав. У разі відсутності таких підстав заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення встановлених законодавством строків апеляційного оскарження, залишаються без розгляду.
Законом чітко регламентовано вимоги до форми і тісту заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги. При оскарженні як рішення, так і ухвали суду першої інстанції, шо не набрали законної сили, ст. 295 ЦІ Ж визначає однакові ви-мої н до письмової заяви про апеляційне оскарження, у якій мають бути зазначені:

найменування суду, до якого подається заява;
ім'я (найменування) особи, яка полас заяву, її місце прожи вання або місцезнаходження;
рішення або ухвала, що оскаржується.
В апеляційній скарзі на рішення або ухвалу сулу першої інстанції мас бути зазначено:
найменування суду, до якого подасться скарга;
ім'я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце про живання або місцезнаходження;
ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх міс це проживання або знаходження;
дата подання заяви про апеляційне оскарження;
в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповноті встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність встано влення обставин, які мають значення дня справи, внаслідок необірунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильно го їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин);
нові обставини, які підлягають встановленню, докази, які пі;ілягаюгь дослідженню чи оцінці, обгрунтування новажнос- іі причин неподання доказів у сул першої інстанції, запере чення проти доказів, використаних судом першої інстанції;
клопотання особи, яка подала скаргу;
перелік документів та інших матеріалів, шо додаються.
Заява про апеляційне оскарження і а апеляційна скарга мають бути підписані особою, яка їх подає, або її представником. У разі подання заяви про апеляційне оскарження чи апеляційної скарі и представником, до них має буї и долана довіреність або інший документ, що посвідчує його повноваження, якщо ці документ раніше не подавалися. Відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, до заяви про апеляційне оскарження іа апеляційної скарги додаються їх копії та доланих письмових матеріалів.
Порядок подання заяви про апеляційне оскарження та апеляційної скарги визначається ст. 296 ЦИК. З метою створення сприятливих умов для реалізації права наапеляційне оскарження, вказані документ полаються до суду апеляційної інстанції через місцевий сул, який ухвалив оскаржуване рішення, ухвалу. Крім того, закон передбачає, що копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції Після одержання усіх апеляційнихскарг у справі від осіб, які полили і.імии про апеляційне оскарження, або через три дні після іакіпчення строку на подання апеляційної скарги, суд першої інстанції надсилає їх разом зі справою до сулу апеляційної інстанції Апеляційні скарги, що нидінні.ш після цього, не пізніше наступного робочого дня після їх надходження направляються до апеляційного суду.
Справа, надіслана судом першої інстанції, реєструється в апеляційному суді та передасться у порядку черговості судді-доповідачеві, який протягом трьох днів після її надходження має вирішити питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду апеляційним судом. У разі подання особою апеляційної скарги, яка не відповідає за змістом та формою вимогам ст. 295 ЦІІК, або несплати суми судового збору чи витрат ні інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя-доиовідач постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про то повідомляється відповідна особа, якій надасться строк для усунення виявлених недоліків. У випадку, якщо особа, яка подала апеляційну скаргу, в установлений строк виправить усі недоліки, то скарга вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше скарга вважається нсиоданою і повертається особі. Про прийняття апеляційної скарги до розгляду або повернення скарги суддя-допо-відач постановляє ухвалу. Ухвала судді про повернення апеляційної скарга може бути оскаржена в касаційному порядку.

Не пізніше наступного дня після постановления ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду суд апеляційної інстанції надсилає копії заяви проапеляційне оскарження, апеляційної скарги та доданих до них матеріалів особам, які беруть участь у справі. Отримавши означені документи, особи, які беруть участь у справі, вправі подати запереченій на апеляційну скаргу, у строк, встановлений апеляційним судом. Слід зазначити, що ЦПК не містить вимог щодо змісту вказ.і-них заперечень.
Відповідно до ст. 299 ЦП К до апеляційної скарги можуть приєднатися особи, які беруть участь у справі, причому до скарги, поданої особою, на боці якої вони виступали. Особи, які не брали участі у справі, також можуть приєднатися до апеляційної скарги у випадку, якщо суд першої інстанції вирішив питання про їх права та обов'язки. Цс право реалізується шляхом подання відповідної заяви до початку розгляду справи в апеляційному суді.
Особа, яка подала апеляційну скаргу, може також її доповнити, змінити, відкликати або відмовитися від неї повністю чи частково. Доповнення чи зміна скарги можливі протягом строку на апеляційне оскарження. Відкликання скарги допускається до початку розгляду справи в апеляційному суді. Інша сторона має правовизнати апеляційну скаргу обгрунтованою як повністю, так і частково. Відмова від апеляційної скарги може бути прийнята судом протягом усього часу розгляду справи. Питании про прийняття підмови від апеляційної скарги і закриття у зв'язку з цим апеляційного провадження вирішується апеляційним судом, шо розглядає справу, в судовому засіданні. Повторне оскарження цього рішення, ухвали t тих самих підстав не допускається.

Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням встановлених законом процесуальних дій щодо рішення (ухвали) суду першої інстанції, що не набрало законної сили та с предметом перевірки за апеляційною скаргою
За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд маг право (ст. 307 ЦПК):
відхилити апеляційну скаріу і залишити рішення без змін;
скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;
змінити рішення:
скасувати рішення суду першої інстанції і закрити прова дження у справі або залишити заяву без розгляду;
повністю або частково скасувати рішення суду першої інс танції і напранії ти справу на новий розгляд до судупершої інстанції
Апеляційний суд ВІДХИЛЯЄ апеляційну скаргу, а рішення за-яяввм без змін, якім»! ніпнаг, ию оскаржуванерішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіряючи рішення, суд апеляційної інстанції може кияни ш окремі порушення, допущені судом першоїінстанції, які не вплинули на правильність ухваленого рішення. ВІДПОВІДНО до ч. 2 ст. 308 ЦПК не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Суд апеляційної інстанції вправі змінити рішення суду першої інсіанцп або скасувати його і ухвалити нове рішення відповідно до підстав, передбачених ст. 309 ЦПК:
неповне з'ясування судом обставин, шо мають значення для спранн:

недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими:
невідповідність висновків суду обставинам справи;
порушення або неправильне застосування норм матеріаль ного або процесуального права.
Неповне з'ясування судом обставин справи полягає в тому, що суд не встановив всіх юридичних факт ів. передбачених нормою матеріального прана, наївність ЧИ відсутність яких вп.іи-ває на остаточне вирішення спрани, або дослідив факти, не передбачені такою нормою
Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, має місце у випадку безпідставних припущень щодо певних обставин, попри те, шо вони не підтверджені зібраними по справі доказами, на підставі недостовірних, суперечливих, недопустимих доказів.
Невідповідність висновків суду обставинам справи маг місце в тому разі, якщо суд на підставі встановлених фактів зробив неправильний висновок про взаємовідносини сторін.
Норми матеріального прана вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо:
застосовано закон, який не поширюється на ці правовідно сини;
не застосовано закон, який підлягає застосуванню.
Порушення норм процесуального права може буїп підставою для скасування або зміни рішення лише в тому випадку, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Апеляційний суд скасовує рішення із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розі ляду за наявності иідстав, визначених ст.ст. 205. 207 ЦПК. У разі ухвалення судом першої інстанції законного і обгрунтованого рішення, смерть фізичної особи чи припиненій юридичної особи—сторони у спірних правовідносинах, що не допускають правонастуиницт-ва, не може бути підставою для застосування вищевказаних положень.
Суд апеляційної інстанції також мас право скасувати рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої ін-сіаиції у ран, якщо допущені останнім помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку Рішення суду відповідно до ст. 311 ЦПК підлягаг скасуванню < направленням справи на новий розгляд, якщо:

справу розглянуто неповноважннм суддею або складом суду;
рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який роз глядав справу;
справу розглянуто м відсутності будь-кого з осіб, які бе руть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання;
суд вирішив питання про нрава та обов'язки осіб, які не брали участі у справі;
суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом пер шої інстанції
Висновки і мотиви скасування рішення судом апеляційної інстанції с обов'язковими для суду першої інстанції при новому розгляді справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 307 ЦПК суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції мас право:
відхилиш апеляційну скаргу і залишити ухвалу без змін — якщо суд першої інстанції постановив ухвалу з додержан ням вимог закону;
(міниїй, скасувати і постановити нову ухвалу з цього пи тання — у випадку вирішення судом першої інстанції вка заного питання з порушенням норм процесуального права або якщо при правильному вирішенні було помилково сфор мульовано суть процесуальної дії чи підстави її вчинення;
скасувати ухвалу і передати питання на поний розгляд суду першої інстанції — якщо останній порушив порядок, вста новлений і іч мою вирішення.

86. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. It усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого дослідження і обгрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи все, що не мас істот ного значення для її вирішення (сг. 160 ЦПК).
Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, на стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість посилання на нього у судовому рішенні.
За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх допустимості. Обставини справи.
які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допускається, і навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не заборонні

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення про тс, які особи не піл,іні лють допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене цс правило, то отримані фактичні дані у справі не маіимугь сили доказу. Пояснення сторін та їхніх представників в процесі доказування можу 11. надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки вони є суб'єктами або ж представниками суб'єктів спірних правовідносин, що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть мати об'єктивний характер. Давати пояснення г правом сторін, тому за відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за сторонами і треііми особами право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кої о і осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (п. З ст. 338 ЦПК).
Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення, показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі, пояснення цих фатів. їх оцінку.

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження містять відомості про факти, які згідно з іаконом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша сторона.
В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмета доказування іншої сторони. Показання свідків — це повідомлення про відомі їм обставини, які мають значення для справи. Не є доказомпоказання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК). Свідком є особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК).
Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок — як правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним розвитком правшьно сприймати, збе-рігати відомості про факти і давати про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали відомі обставини (факти), що мають значення для справи.
Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від наявності у нього дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати дійсність.
Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад, законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і нотаріаль них дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону, вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.
За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (ст.ст. 384, 385 КК), а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом (пп. 4, 5 ст. 50, ст. 91 ЦПК).
Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя"), у випадку, коли під час судового засідання суддя не попередить про те, що ці особи мають право підмовитися від дачі показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. У разі ж, коли члени сім'ї чи близькі родичі стріп у справі погодилися давати показання, нони можуть нести відповідальність за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов'язані повідомити суду причини відмови давати показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять, відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (її. З ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих показань і за відмову даватипоказання. Свідок перед допитом приводиться до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до матеріалів справи.
Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право з'ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК). Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записами лише в тому випадку, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберг-ти в пам'яті. Ці записи полаються суду та особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи ухвалою суду (ст. 181 ЦПК),
Допит малолітніх та неповнолітніх свідків мас істотні особливості, що визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усинов-лювачів, опікуні», піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду станині свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка. Свідкам, які не досяглн шістнадцятирічного віку, головуючий роз'яснює обов'язок дати правдиві показання, не попереджує про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках, коли цс необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, а зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляї її про показання цього свідка і надає можливість поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку, після закінчення ного допиту, видаляється із зали судового засідання, крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в залі судового засідання (ст. 182 ЦПК).

Крім обов'язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрий їх від роботи чи звичайних і.пінть виплачується винагорода у встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК). Письмовими доказами с будь-які документи, акти, довідки, листування службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
Письмові докази підтверджують факти змістовним наповненням і, як правило, подаються в оригіналі. Якшо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).
В науці письмові докази класифікують за певними критеріями "Залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і неофіційні- Офіційними є документи, акти, службове листування, яке виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази походять від громадян. Таке розмежування зумовлюг неоднаковий порядок їх дослідження: щодо офіційних документів необхідно з'ясува-іи повноваження органів і службових осіб, які їх склали, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірити істинність викладених у них відомостей. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, що вмішені в них, або виявлення їх автора. Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних фактів.
За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально посвідчені, що мас значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільних правочинах.