![]() |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
|
Місцеві господарські суди вирішують спори, віднесені до їх компетенції; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення; ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських правовідносин; вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.
Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції, які утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з обов’язковим визначенням території, на яку поширюються повноваження цих судів та їх місцезнаходження. Указами Президента України від 11 липня 2001 р., 30 травня 2002 р. та 25 червня 2003 р. в Україні утворено 11 апеляційних господарських судів.
Апеляційні господарські суди мають відповідні повноваження: переглядають в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюється його повноваження; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ним постанови; проводять роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин; подають пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів, надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим господарським судам та виконують інші повноваження, передбачені законодавством.
Інститут підвідомчості, за загальним правилом, використовується для визначення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і дозволяє відмежовувати їх від справ, віднесених до ведення інших судових органів.
Підвідомчість господарських справ визначається в багатьох випадках нормативними актами господарського законодавства, які часто містять посилання загального характеру на те, що спори, які виникають з того чи іншого приводу, вирішуються “судом або господарським судом”. У цьому разі слід звертатись до спеціальних норм господарського процесуального законодавства, що визначають підвідомчість справ господарським судам.
Відповідно до ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі:
справи у спорах, що виникають при укладанні, змінні, розірванні та виконанні господарських договорів, в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;
справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження,
передбаченого ГПК, з урахуванням особливостей встановлених Законом України від 30 червня 1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а стосовно банкрутства банків – також Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року;
справи за заявами органів Антимонопольного комітету, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який був, і також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.
Згідно ч. 4 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.
Одним із видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 р. та Закону Ук р а ї н и “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.
На вирішення міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися:
спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;
спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.
Арбітражне рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’язковим, і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням вимог законодавства.
97. Переддоговірні відносини на законодавчому рівні не виокремлено в самостійний вид відносин. Залежно від суб´єктного складу та змісту вони можуть підпадати під ознаки як господарсько-виробничих, так і організаційно-господарських відносин (якщо одним з учасників подібних відносин є суб´єкт організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). «Вторгнення» права у переддоговірні відносини у сфері господарювання зумовлено необхідністю подолання проявів недобросовісної поведінки з боку майбутніх контрагентів, що в низці випадків може вплинути на чинність досягнутої між ними домовленості. Чинне законодавство (ч. 2 ст. 180 ГК України) для визнання договору укладеним потребує наявності трьох умов: 1) досягнення згоди щодо всіх суттєвих умов; 2) втілення такої згоди у належну форму; 3) дотримання передбаченого законом порядку досягнення цієї згоди. У контексті останньої виокремленої законодавцем умови слід звернути увагу на дві обставини: по-перше, існує ціла низка способів (порядків) досягнення згоди щодо всіх суттєвих договірних умов, не всі з яких регламентуються чинним законодавством (наприклад, досягнення згоди шляхом проведення переговорів); по-друге, не всі способи (порядки) укладення договору, які передбачені чинним законодавством, мають імперативний характер. Інакше кажучи, порядок укладення господарського договору може бути встановлений як законодавчим шляхом (при цьому такий порядок може мати як обов´язковий, так і рекомендаційний характер), так і домовленістю між майбутніми контрагентами. І саме від того, який порядок укладення договору (досягнення згоди) порушено, яка форма зовнішньої об´єктивації такого порушення, залежить вирішення питання про правові наслідки недобросовісної поведінки сторони.
Загальний порядок укладення господарських договорів чітко регламентується ст. 181 ГК України. Етапами цього порядку є: направлення проекту договору (оферти) однією стороною; розгляд проекту договору другою стороною та його прийняття (акцепт); отримання першою стороною підписаного другою стороною проекту договору. При цьому слід зазначити, що 20-денний термін, передбачений ГК України для розгляду проекту договору та/або протоколу розбіжностей, має рекомендаційний характер, тобто може бути змінений сторонами на інший термін. Ця процедура використовується під час укладення стандартизованих господарських договорів (зі стандартними договірними умовами). Від загального порядку укладення договору відрізняється порядок укладення договору шляхом проведення переговорів (у такому випадку обидві сторони беруть участь у розробці договірних умов, відповідно «авторство» проекту договору належить одночасно обом сторонам); конкурентний порядок, у межах якого застосовуються два види спеціальних процедур: конкурс (тендер) та публічні торги (аукціон); дозвільний порядок, який вимагає для укладення договору отримання попереднього дозволу (або попереднього узгодження договірних умов) з боку відповідних органів чи осіб, які не є сторонами договору, порядок укладення договору шляхом приєднання до нього; укладення договору за рішенням суду тощо. Свої особливості має порядок укладення договору, обов´язок укладення якого випливає з попереднього договору або імперативних положень чинного законодавства, що наділяють відповідну особу статусом суб´єкта публічних зобов´язань.
У низці випадків укладення договору може розпочинатися за однією процедурою (порядком укладення), а закінчитися іншою, за винятком випадків, коли чинне законодавство передбачає як обов´язковий для того чи іншого договору відповідний порядок укладення, чим виключає можливість застосування іншого.
Найпоширенішим у господарському обороті порядком укладення договорів є проведення переговорів. На відміну від інших переддоговірних етапів (порядок проведення яких здебільшого детально регламентований чинним законодавством), сторони цілком вільні у визначенні правил ведення переговорів. Зазначені правила можуть встановлюватися сторонами як в усній формі, так і фіксуватися у переддоговірних угодах. Утім, зазначені угоди можуть стосуватися не тільки порядку ведення переговорів (строків, протягом яких має бути розпочато (закінчено) переговори, конфіденційності інформації, отриманої під час переговорів тощо), а й закріплювати проміжний результат, який досягнуто під час переговорів, сторонам яких не вдалося досягти кінцевої домовленості щодо всіх суттєвих умов. Так, до переддоговірних угод законодавство низки країн відносить угоди з навмисно відкритими умовами (узгодження яких сторонами передбачено у майбутньому), що не є перешкодою їх визнання укладеними (такими, що відбулися). У разі ж недосягнення згоди за відкритими умовами останні можуть визначатися у судовому порядку. Можливість укладення таких договорів передбачена як Принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, так і торговими кодексами окремих країн.
У 1997 р. робоча група по міжнародним договорам під керівництвом М. Фонтейна склала звіт про передд-говірні угоди, в якому було виокремлено 26 типових прикладів, які розподілено на чотири базові групи: 1) кінцеві договори з деякими варіаціями;
2) угоди про стадії переговорів; 3) угоди, що юридично не пов´язують їх сторін; 4) угоди, що містять кінцеву домовленість щодо певних аспектів переговорів [1, 273].
Згідно з чинним законодавством (ст. 182 ГК України) юридичні наслідки здатен породжувати тільки один вид переддоговірних угод — попередній договір. Виникає питання про значення всіх інших видів переддоговірних «джентельменських» угод у процесі упорядкування договірних відносин учасників господарського обороту (стабілізації договірної дисципліни). Якщо такі угоди (які мають власний, відмінний від основного договору, предмет) не є юридично зобов´язуючими для сторін, який сенс їх укладення? На сьогодні в судовому порядку розглядаються два види переддоговірних спорів за позовами: про спонукання до укладення договору (якщо одна зі сторін є зобов´язаною укласти договір на підставі законодавчих положень чи раніше укладеного нею попереднього договору); про розгляд розбіжностей за договірними умовами. А чи може бути предметом судового розгляду спір, пов´язаний із порушенням процедури ведення переговорів, встановленої у переддоговірній угоді, та відповідно застосовуватися санкції, передбачені в ній? Показовими у цьому контексті є положення, відображені у Принципах Європейського договірного права, Принципах УНІДРУА, за якими дотримання обов´язку добросовісності та чесної ділової практики передбачає, зокрема, й те, що сторони пов´язані практикою, встановленою ними у своїх взаємовідносинах [2, 27]. Порушення передбаченого у переддоговірних угодах порядку укладення договору не впливає на чинність уже укладеного попри ці обставини договору. Зовсім іншою є ситуащя, коли вчинені однією з учасниць переговорів порушення мають ознаки недобросовісної поведінки, спрямованої на зволікання досягнення кінцевої згоди за усіма суттєвими умовами договору, та/або дає всі підстави вважати, що ця учасниця не має наміру вступати у договірні зв´язки. За правом низки країн за недобросовісне ведення переговорів передбачено відповідальність у вигляді відшкодування збитків потерпілій стороні, а в деяких випадках і моральної шкоди. Нині договірне право у всіх правових системах розвивається у напрямі покладення на сторін переддоговірного етапу загального обов´язку добросовісної поведінки, порушення якого може притягнути недобросовісну сторону до переддоговірної відповідальності. Вимоги добросовісної поведінки на переддоговірному етапі стали майже єдиним положенням, що регулює відносини сторін у зв´язку з укладенням договору під час переговорів. Як абсолютно нова для права ідея, положення про переддоговірну відповідальність (тобто відповідальність за недобросовісну поведінку під час переговорів) розвинулися extra legem на рівні судової практики та звичаїв ділового обороту, і тільки починаючи з другої половини XX ст. почали відображатися на законодавчому рівні [З, 213-214]. На сьогодні право більшості країн визнає підставою переддоговірної відповідальності порушення обов´язку добросовісної поведінки на переддоговірному етапі. На доктринальному рівні цю відповідальність поділяють на два різновиди: 1) відповідальність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддоговірному етапі, що перетворила договір на недійсний; 2) відповідальність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддоговірному етапі, що призвела до неукладення договору.
Вітчизняне законодавство визнає підставою господарсько-правової відповідальності правопорушення у сфері господарювання (ст. 216 ГК України). Згідно з ч. 2 ст. 218 ГК України учасник господарських відносин відповідає за: 1) невиконання, неналежне виконання господарського зобов´язання; 2) порушення правил здійснення господарської діяльності (діяльності, спрямованої на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру).
Як бачимо, недобросовісне ведення переговорів безпосередньо не визначено як господарське правопорушення (підстава господарсько-правової відповідальності). У низці випадків недобросовісна поведінка однієї зі сторін переговорів може підпадати під ознаки тих чи інших видів правопорушень (наприклад, під ознаки недобросовісної конкуренції). Разом із тим слід зазначити, що правила здійснення господарської діяльності — це правила, які встановлюються як щодо виробництва товарів (у широкому значенні слова), так і щодо їх реалізації. У свою чергу, поняття «реалізація товарів» (у широкому значенні слова) охоплює відносини, пов´язані як з укладенням договорів, спрямованих на їх реалізацію (а переговори — є самостійною процедурою укладення таких договорів), так і з їх виконанням. Більше того, основним принципом провадження підприємницької діяльності, яке має імперативний характер та діє незалежно від волі суб´єктів такої діяльності, є принцип добросовісної та чесної ділової практики (цей принцип, як і інші принципи права, має пряму дію). Відповідно, його порушення, зокрема й під час проведення переговорів, що передують укладенню комерційних договорів, є одним із проявів недобросовісної поведінки у сфері господарювання. Значення принципу добросовісної та чесної ділової практики полягає у тому, що кожний, хто постраждав від недобросовісної поведінки іншої особи, має отримати правовий захист [4, 55]. З метою послідовного провадження цього принципу вітчизняному законодавцю було б доречно взяти за взірець відповідні положення Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Так, заст. 2.1.15 Принципів УНІДРУА сторона вільна проводити переговори та не несе відповідальності за недосягнення згоди. Однак сторона, яка веде або перериває переговори недобросовісно, є відповідальною за збитки, спричинені другій стороні. Недобросовісним, зокрема, є вступ стороною в переговори або їх продовження за відсутності наміру досягти угоди з другою стороною [2, 64-65]. Відповідальність сторони за недобросовісні переговори передбачає відшкодування збитків потерпілій стороні та компенсацію за втрату можливості укласти інший договір із третьою особою. Спеціальною підставою, за якою сторона, яка брала участь у переговорах, має право на компенсацію, слід розглядати безпідставне збагачення (глава 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави)). Наприклад, у низці випадків, коли сторони передбачають розкриття у процесі ведення переговорів інформації, що становить комерційну цінність, вони укладають угоди про конфіденційність або передбачають відповідне застереження в укладених між ними переддоговірних угодах. Принципи УНІДРУА (ст. 2.1.16) навіть за умови відсутності угоди (застереження) про конфіденційність ґрунтуються на автоматичному покладенні на сторін обов´язку щодо конфіденційності інформації, отриманої у процесі ведення переговорів, а також обов´язку невикористання такої інформації для власних цілей (незалежно від того, чи було укладено договір). Засобом правового захисту при порушенні такого обов´язку відповідно до Принципів УНІДРУА є компенсація, заснована на вигоді, яку отримано другою стороною. Крім того, коли інформацію було розкрито тільки частково, потерпіла сторона може звернутися до суду з вимогами щодо заборони таких дій. Принципу добросовісності та чесної ділової практики Принципи УНІДРУА також підпорядковують право припинення переговорів (сторона не може залишатися вільною у праві припинити переговори раптово та без будь-яких підстав) [2, 67-69].
Ще одним відкритим на сьогодні питанням переддоговірного етапу є визначення компетентного закону, спрямованого на регламентацію переддоговірних відносин, що виникають у процесі укладення зовнішньоекономічних договорів (при цьому йдеться як про дотримання самого по-рядоку укладення зовнішньоекономічного договору, так і про підстави переддоговірної відповідальності). Так, зовнішньоекономічний договір не завжди має «єдиний договірний статут», тобто різні питання, які виникають як під час укладення та виконання такого договору, можуть регулюватися правом різних країн. Такі питання можуть бути пов´язані з визначенням: форми зовнішньоекономічного договору; змісту прав та обов´язків сторін; здатності сторін до укладення договору; умови дійсності договору та підстави визнання його недійсними, наслідками такого визнання тощо. На відміну від усіх перелічених питань, питання про право, що має застосовуватися до взаємовідносин сторін до моменту укладення ними договору (зокрема й правила проведення різних переддоговірних процедур, що передують укладенню договору, значення та вимоги до тих чи інших переддоговірних угод, умови переддоговірної відповідальності тощо), залишається невирішеним. На доктринальному рівні існує декілька підходів щодо обрання компетентного правопорядку для врегулювання тих чи інших питань, що виникають на переддоговірному етапі. Прихильники першого підходу пропонують використовувати для кваліфікації оферти (включаючи визначення критеріїв, яким вона має відповідати, можливості її відкликання тощо) право країни, де була зроблена оферта, і відповідно до акцепту — право країни на його здійснення. Утім, зазначений підхід навряд чи можна визнати вдалим, оскільки він «розшаровує» регламентацію єдиного загального порядку укладення договору як цілісної переддоговірної процедури та не враховує наявності інших можливих порядків укладення зовнішньоекономічних договорів. Так, якщо керуватися логікою такого підходу, то вбачається, що правомірність ведення переговорів має визначатися за правом країни їх проведення. Проте як бути у випадку ведення переговорів на території декількох країн?
За другим підходом, існуючим у теоретичній площині, пропонується застосування до оферти та акцепту права країни, що застосовувалося б до змісту договору (у випадку його укладення). Утім, прихильники цього підходу не враховують те, що внаслідок дії принципу автономії волі сторін зміст договору, що буде укладено (умови про права та обов´язки сторін), може підпорядковуватися праву будь-якої країни, однак вибір такого права здійснюється в рамках переддоговірних відносин, а не передує їм. При цьому, як справедливо звертає увагу А. Кучер, сам спір з приводу процедури укладення договору може виникнути ще до моменту обрання сторонами права, що буде застосоване до змісту договору. Більше того, принцип автономії волі сторін зовнішньоекономічного договору не виключає й можливості підпорядкування тих чи інших змістовних частин договору праву різних країн. Про це свідчать положення ч. З ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. [5], відповідно до якої вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини.
Нарешті, третій підхід пропонує використання для вирішення зазначених питань права країни місце укладення договору. Однак і цей підхід має свої вади, пов´язані насамперед із різним визначенням самого «місця укладення договору» у праві різних країн. За вітчизняним законодавством (ст. 647 ЦК України) [6] договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. У США договір вважається укладеним у місці, де діє акцептант, а у Великій Британії — в місці, де отримано акцепт [1, 13-14]. Крім того, як зазначалося, ціла низка договорів укладається поза межами традиційної процедури (оферта-акцепт), що додатково свідчить про неможливість беззастережного використання цієї колізійної формули.
Загалом слід визнати, що, незважаючи на всю значущість і багатогранність переддоговірного етапу господарсько-договірної діяльності, ціла низка юридично значущих питань, що виникають у його межах, залишилась поза увагою законодавця. У цьому контексті вбачається за доцільне:
• доповнення глави 20 ГК України окремою статтею «Особливості укладення господарських договорів шляхом проведення переговорів»;
• диференціація переддоговірних угод за їх предметом, з чітким визначенням на законодавчому рівні наслідків кожної з таких угод;
• встановлення переддоговірної відповідальності за недобросовісну поведінку на переддоговірному етапі під час укладення господарських договорів;
• закріплення у Законі України «Про міжнародне приватне право» колізійного принципу обрання компетентного закону, що буде підлягати застосуванню до переддоговірних відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Дата публикования: 2015-02-03; Прочитано: 190 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!