Договор транспортного експедирування (ТЕ). 2 страница

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов’язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов’язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім’я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов’язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.

62. УКЛАДЕННЯ ТА ЗМІСТ ШЛЮБНОГО КОНТРАКТУ

Поняття та порядок укладення шлюбного контракту

Цілком природно, що під час весілля наречені сподіваються на довге та щасливе життя зі своїм обранцем і майже ніхто з них не припускає навіть думки про можливість подальшого розлучення, між тим як кількість останніх на сьогодні все ж таки залишається досить значною. Звісно, ми не агітуємо обтяжувати себе у таку мить песимістичними роздумами, проте слід мати на увазі, що майже все майно, яке буде набуте подружжям за час шлюбу, належатиме чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності, тому якщо ви попри всі сподівання все ж таки змушені будете розлучитися, краще завчасно убезпечити себе від принижуючих гідність спорів про поділ набутого у шлюбі майна. Допоможе цивілізовано вирішити такий конфлікт, а також врегулювати низку інших матеріальних питань своєчасне укладення шлюбного контракту (договору), якому присвячено главу 10 Сімейного кодексу України (далі — СК).

Укладення шлюбного контракту надає подружжю можливість самостійно визначити свої майнові відносини у період шлюбу та на випадок його розірвання, відступаючи при цьому від передбаченого сімейним законодавством правового режиму набутого у шлюбі майна, який за відсутності шлюбного договору автоматично починає діяти з моменту реєстрації шлюбу. У шлюбному контракті можуть міститися будь-які умови, що стосуються майна подружжя (як того, що вже існує на час укладення шлюбного договору, так і того, що буде набуте подружжям у майбутньому), майнових прав та обов'язків чоловіка й дружини, надання одним з них утримання іншому, майнових санкцій на випадок розлучення тощо. При подальшому вирішенні спору між подружжям з наведених питань, які врегульовані у шлюбному контракті, суд буде керуватися саме його положеннями, а не диспозитивними нормами сімейного законодавства. Але одразу слід зауважити, що у шлюбному контракті може бути врегульовано винятково майнові відносини між подружжям, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 93 СК сфера особистих відносин між подружжям, а також між ними та дітьми, договірному врегулюванню не підлягає. Крім того, умови шлюбного контракту не можуть зменшувати обсягу прав дитини, які надані їй чинним законодавством (наприклад, неможливо укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, проживання в певному житловому приміщенні тощо), а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (щоправда, у законі не визначено, яке саме становище є надзвичайно невигідним, тому можна лише припустити, що таке становище може виникнути, скажімо, якщо за умовами шлюбного договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передана одному з них, натомість як інший отримає тільки рухоме майно незначної вартості). Також за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме чи інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч. 5 ст. 93 СК).

Укласти шлюбний контракт вправі лише особи, що подали заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану (наречені) або ж особи, які вже перебувають у зареєстрованому шлюбі (подружжя): При цьому, оскільки наявність зареєстрованого шлюбу є обов'язковою умовою для початку дії шлюбного договору, то у випадку, коли його було укладено до моменту реєстрації шлюбу, він набирає чинності лише з дня здійснення останньої. Якщо ж шлюбний контракт укладено між подружжям, то він вважається чинним або з дня його укладання (а саме з моменту його нотаріального посвідчення — адже положення ст. 94 СК вимагають обов'язкового надання шлюбному договору нотаріальної форми), або ж з певної дати, узгодженої між подружжям та зафіксованої у тексті шлюбного контракту (до речі, подружжя може домовитися й про поширення дії шлюбного договору на відносини, що виникли ще до моменту його укладення, але вже після реєстрації шлюбу).

Неповнолітній особі на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу необхідно отримати письмову згоду її батьків або піклувальника, засвідчену нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК). А от вже після реєстрації шлюбу неповнолітня особа вправі укласти шлюбний договір самостійно — адже згідно з ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України фізична особа, яка не досягла повноліття, з моменту одруження набуває цивільної дієздатності у повному обсязі, а отже, може власними діями здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права й брати на себе та виконувати будь-які зобов'язання.

Таким чином, підсумовуючи викладене, шлюбний контракт можна розглядати як згоду наречених або подружжя щодо встановлення майнових відносин (прав та обов'язків) подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням.

Зміст шлюбного контракту

На практиці, зазвичай, найпоширенішою метою укладення шлюбного контракту є зміна правил, передбачених законодавством щодо правового режиму майна подружжя. Нагадаємо, що за положеннями СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності (незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини самостійного заробітку), а особистою приватною власністю кожного з подружжя є лише речі індивідуального користування та майно, набуте на підставі договору дарування чи одержане у спадщину. Укладаючи ж шлюбний договір, Подружжя (чи наречені) з найрізноманітніших спонукань прагнуть встановити для себе інший, такий, що не збігається з передбаченим законом, правовий режим майна. Це цілком можливо — головне, щоб умови шлюбного договору не суперечили імперативним нормам чинного законодавства та моральним засадам суспільства.

У шлюбному контракті може бути передбачено режим як спільної (сумісної чи часткової), так і особистої приватної власності кожного з подружжя, який поширюватиметься або на все набуте у шлюбі майно, або ж лише на певні його види. Це означає, що подружжя може, наприклад, замість встановленого законом режиму спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, встановити на нього режим особистої приватної власності чи, навпаки, домовитися про те, що режим сумісної власності поширюватиметься й на майно, яке за законом є особистою приватною власністю кожного з подружжя. Можна й поєднати декілька режимів: скажімо, щодо нерухомості встановити режим особистої приватної власності, а щодо інших речей — спільної. Звісно, передбачити усі варіанти умов шлюбних контрактів просто неможливо, оскільки вони у кожному конкретному випадку залежатимуть від інтересів та бажань кожного подружжя.

Також до змісту шлюбного контракту можуть бути вміщені умови щодо права подружжя на утримання (звісно, має сенс їх встановлювати лише тоді, коли вони відрізняються від визначених у законі). Так, сторони шлюбного договору можуть домовитися про надання утримання одному з них незалежно від наявності обставин, що передбачені чинним законодавством для виникнення права на утримання (нагадаємо, що такими обставинами відповідно до ст. 75 СК є непрацездатність одного з подружжя та його потреба у матеріальній допомозі). Цілком можливо передбачити у шлюбному контракті й конкретний порядок та строки надання утримання, його розмір та форму (грошову чи натуральну), а також визначити тривалість надання такого утримання залежно від настання чи ненастання певних обставин.

У шлюбному контракті можна встановити й умови щодо порядку користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя (слід звернути увагу, що у даному випадку мова йде саме про користування житлом, а не про право власності на нього, бо останнє завжди зберігатиметься за тим з подружжя, якому воно й належало від початку, при цьому незалежно від терміну проживання у цьому житлі другого з подружжя). Так, згідно зі ст. 98 СК, подружжя вправі домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів, встановити у шлюбному контракті умову про те, що у разі розірвання шлюбу той з подружжя, хто вселився у житлове приміщення іншого, повинен негайно звільнити це житло з виплатою грошової компенсації чи без неї тощо.

Звісно, наведений перелік можливих умов шлюбного договору не є вичерпним — так, у шлюбному контракті можна встановити й умови про порядок поділу майна у разі розірвання шлюбу, визначити права та обов'язки кожного з подружжя щодо здій-сненшипоточних витрат та отримання прибутку, й взагалі, включити до шлюбного договору будь-які положення щодо врегулювання майнових відносин між подружжям, які ле суперечать імперативним нормам чинного законодавства.

Надаючи подружжю можливість на власний розсуд встановлювати умови шлюбного контракту, сімейне законодавство дозволяє їм самостійно визначити і строк його дії — як загальний, так і строки тривалості окремих прав та обов'язків (ст. 96 СК). Наприклад, подружжя може укласти шлюбний договір лише на перші три роки після реєстрації шлюбу, а після їх спливу домовитися про укладення іншого шлюбного договору на нових умовах або ж погодитися із запропонованим законом способом врегулювання майнових відносин. До того ж за бажанням подружжя у договорі може бути передбачено положення про те, що шлюбний контракт або деякі з його умов зберігатимуть свою чинність й після припинення шлюбу.

Зміна, розірвання та визнання шлюбного контракту недійсним

Оскільки характерною рисою шлюбного контракту є значна тривалість його дії, за цей час відносини між подружжям можуть досить суттєво змінитися, а це, в свою чергу, може обумовити й необхідність зміни в регулюванні їх майнових відносин. За наявності взаємної згоди подружжя жодних труднощів щодо зміни умов шлюбного контракту не існує — згідно зі ст. 100 СК подружжя може зробити це у будь-який час шляхом укладення відповідної угоди, яка має бути нотаріально посвідчена. Також подружжя вправі взагалі відмовитися від шлюбного контракту — у такому разі встановлені ним права та обов'язки припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від шлюбного договору (ст. 101 СК) і подальші майнові відносини між подружжям регулюються положеннями СК. А от на вимогу лише одного з подружжя шлюбний контракт може бути змінено чи розірвано винятково у судовому порядку та з підстав, що мають істотне значення (наприклад, неможливість виконання умов шлюбного договору).

Як і будь-які інші правочини, шлюбний контракт також може бути визнаний за рішенням суду і недійсним — як у разі наявності підстав, встановлених у загальних положеннях Цивільного кодексу України (далі — ЦК) щодо недійсності правочинів, так і внаслідок недотримання вимог сімейного законодавства. Таким чином, шлюбний контракт може бути визнано недійсним, зокрема, через наступні обставини:

недотримання нотаріальної форми договору (ст. 220 ЦК);

укладення шлюбного контракту неповнолітніми особами без згоди на це їх батьків чи піклувальника (ст. 222 ЦК, ч. 2 ст. 92 СК);

укладення шлюбного договору під впливом помилки, обману чи насильства (ст. ст. 229 - 231 ЦК);

встановлення у шлюбному контракті таких умов, що зменшують обсяг прав дитини, які їй надано сімейним законодавством, або ж ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).

Слід враховувати, що визнання шлюбного контракту недійсним жодною мірою не впливає на дійсність шлюбу (він продовжує своє існування і за таких обставин). А от визнання недійсним шлюбу (нагадаємо, що цьому питанню присвячено главу 5 СК), навпаки, тягне за собою й автоматичну недійсність шлюбного договору, оскільки, як вже було зазначено, останній без наявності зареєстрованого у встановленому порядку шлюбу існувати не може. До речі, цілком можливо, що визнані недійсними будуть лише певні умови шлюбного договору — за таких обставин інші положення шлюбного контракту не втрачатимуть своєї чинності, адже згідно зі ст. 217 ЦК недійсність окремих частин правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Наприкінці слід зауважити, що укладення шлюбного контракту це не обов'язок, а право наречених чи подружжя, і лише їм доведеться вирішувати питання чи потрібен їм такий засіб врегулювання майнових відносин. Можливо, хтось одразу висловить свою позитивну думку з цього приводу, дехто, навпаки, обуриться. Але все ж таки необхідно враховувати, що сімейне законодавство не може передбачити усі можливі ситуації, які виникають у реальному житті, між тим як юридично грамотно складений шлюбний договір допоможе рівною мірою захистити як права та інтереси чоловіка, так і дружини.

63. Майнові правовідносини подружжя

Укладення шлюбу є, мабуть, однією з найприємніших подій у житті людини і навряд чи хтось із наречених у цей час обтяжує себе роздумами про те, яким після реєстрації шлюбу буде правовий режим їхнього майна. Також цілком природно, що переважна більшість людей піклується про свою другу половинку без жодних спонукань з боку законодавства, намагаючись забезпечити своїй сім’ї матеріальний добробут. Проте, як і з кожного загального правила, на жаль, існують винятки і з наведеного твердження - окремі особи вперто не бажають добровільно виконувати свої як особисті немайнові обов’язки перед іншим з подружжя, так і не допомагають йому матеріально, насправді маючи таку можливість. Звісно, примусити людину до прояву любові неможливо, а от зобов’язати її матеріально забезпечувати свою дружину чи чоловіка - цілком реально (навіть у разі подальшого розлучення). Проте спершу ознайомимося з положеннями Сімейного кодексу України (далі - СК), які присвячені врегулюванню правового режиму майна подружжя й автоматично починають діяти з моменту реєстрації шлюбу.

Роздільне та спільне майно

Як відомо, майно, що належить подружжю, поділяється на спільну сумісну та роздільну (приватну) власність. Зазвичай, найбільшу частину майна подружжя, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до шлюбу (тобто до моменту його реєстрації). Наприклад, якщо квартира належала жінці до укладення шлюбу, то й після його реєстрації вона залишиться її особистою приватною власністю (навіть якщо там проживатиме і її чоловік). Проте, звісно, це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного - особиста приватна власність кожного з подружжя продовжує збільшуватися й після укладення шлюбу. Так, досить поширеною підставою її набуття є отримання майна в якості спадщини чи подарунка. Але при цьому слід зважати на те, що дарунки можуть стати як особистою приватною власністю чоловіка чи дружини, так і спільною сумісною власністю подружжя: у разі, коли майно подароване одному з подружжя, воно буде вважатися роздільним і належатиме на праві особистої приватної власності тільки тому, кому було подаровано; якщо ж майно подароване обом з подружжя (наприклад, на весілля чи його річницю), воно буде належати до їх спільного майна.

Крім вже згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати:

Ø майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які

належали їй, йому особисто;

Ø речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

Ø премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню;

Ø кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;

Ø страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Усе ж інше майно, набуте подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття - купівля, обмін, придбання в кредит тощо (звісно, окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину). Також все одно, на ім’я кого з подружжя було придбане майно, - важливим є лише те, що це сталося під час шлюбу.

Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним (якщо тільки інше не встановлено домовленістю сторін); подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; доти, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Слід мати на увазі, що сімейним законодавством передбачені обставини, за яких майно кожного з подружжя, тобто те, що належить їм на праві приватної особистої власності (придбане до реєстрації шлюбу, отримане в дар, успадковане тощо), може бути визнане їх спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК зазначено, що у випадку, коли майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, будинок, який до реєстрації шлюбу належав одному з подружжя, але потім, вже під час шлюбу, був перебудований чи капітально відремонтований внаслідок спільних трудових та матеріальних затрат як чоловіка, так і дружини).

64.Патронат і усиновлення

У ст. 20 Конвенції про права дитини зазначено, що дити-на, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення абояка у найвищих її інтересах не може бути залишена у такому ото-ченні, має право на особистий захист і допомогу з боку держави.

Усиновлення — здійснюване на підставі рішення суду при-йняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чисина (ч. 1 ст. 207 СК). Усиновлення проводиться виключно в ін-тересах дитини. Це юридичний факт, в результаті вчинення якогоміж усиновлювачем і його родичами, з одного боку, та усиновле-ною особою — з другого, виникають такі самі права й обов'язки,як і між батьками та дітьми, іншими родичами за походженням.

Норми, які регулюють відносини, пов'язані з усиновленням,містяться у гл. 18 СК, у гл. 35-А ЦПК, в Законі України«Про охорону дитинства», у Конвенції про права дитини та ін-ших нормативно-правових актах.

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки:

усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також єгромадянином України;

усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи,яка також є громадянином України;

усиновлення в Україні іноземцями та особами без грома-дянства дитини, яка є громадянином України;

усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживаєна території нашої держави, громадянами України або іноземця-ми та особами без громадянства.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усинов-лення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центруз усиновлення дітей.

Усиновлення, яке не відповідає інтересам дитини, може бути ви-знане недійсним або скасоване за рішенням суду (ст. 236—239 СК).

Умови усиновлення

Під умовами усиновлення розуміють встановлені сімейнимзаконодавством України вимоги, додержання яких обов'язковепід час здійснення цього юридичного факту.

Щоб усиновлення відповідало своєму призначенню, воноповинно провадитися виключно в інтересах дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 208 СК усиновленою може бути дитина.Дитина, яка не досягла 14 років, вважається малолітньою. Непов-нолітньою є дитина віком від 14 до 18 років. Особи, які досягли по-вноліття, мають повну цивільну дієздатність і, як правило, не мо-жуть бути усиновлені. Повнолітня особа може бути усиновленалише за наявності двох умов: 1) якщо вона є сиротою; 2) якщо вонапозбавлена батьківського піклування. Усиновленою не може бутиособа, батьки якої померли після досягнення нею повноліття, але засвого життя належним чином виконували батьківські обов'язки.

Дитина, покинута у пологовому будинку, в іншому закладіохорони здоров'я або яку відмовилися забрати звідти батьки, ін-ші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двоміся-чного віку (ст. 209).

Закон пред'являє певні вимоги до осіб, які можуть бутиусиновлювачами (ст. 211 СК). Насамперед усиновлювачами мо-жуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці,здатні забезпечити виховання усиновлених дітей.

Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна осо-ба, старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на15 років. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлю-вач, не обмежується. У разі усиновлення повнолітньої особи різ-ниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч. 2 ст. 211 СК).

Усиновлення дитини відбувається за вільною згодою її батьків(ч. 1 ст. 217 СК), яка може бути дана лише після досягнення дити-ною двомісячного віку. Письмова згода батьків на усиновлення по-свідчується нотаріусом. Для усиновлення дитини потрібна також їїзгода, яка дається у формі, що відповідає вікові дитини. Усиновлен-ня проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або застаном здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.

Усиновлення дитини проводиться без згоди батьків, якщо во-ни: 1) невідомі; 2) визнані безвісно відсутніми; 3) визнані недієз-датними; 4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка уси-новлюється.

5. Необхідна згода дитини на її усиновлення, яка дається уформі, що відповідає її вікові (ч. 1 ст. 218 СК).

Якщо на обліку дітей для можливого усиновлення перебува-ють рідні брати і сестри, вони не можуть бути, як правило,роз'єднані при усиновленні.

Посередницька комерційна діяльність щодо усиновлення дітей,передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадянУкраїни, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

Відповідно до ст. 226 СК право на таємницю усиновлення ма-ють як усиновлювач, так і усиновлена дитина. Дитина, яка уси-новлена, має право на таємницю, у тому числі й від неї самої, фа-кту її усиновлення (ч. 2 ст. 226 СК) з метою створеннянайсприятливіших умов для проживання дитини у сім'ї усинов-лювача. Відповідно до ч. 3 ст. 226 СК усиновлена дитина післядосягнення нею 14 років має право на одержання інформації що-до свого усиновлення.

Закон не тільки забороняє розголошувати таємницю усинов-лення, а й встановлює кримінальну відповідальність за це.Так, згідно з ч. 1 ст. 168 КК розголошення таємниці усиновленнявсупереч волі усиновлювача карається штрафом до п'яти неопо-датковуваних мінімумів доходів громадян або виправними робо-тами на строк до двох років.

Усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на ньогообов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі,який мають батьки щодо дитини[7].

Патронат.

Нове сімейне законодавство передбачає запровадження патрона-ту над дітьми. За договором про патронат орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причини позбавлена ба-тьківського догляду, на виховання в сім'ю іншої особи (патронатно-го вихователя) до досягнення дитиною повноліття.

СК визначає, що за виховання дитини патронатному вихова-телю встановлюється плата, розмір якої визначається за його до-мовленістю з органом опіки і піклування. На передачу дитини всім'ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вонадосягла такого віку, коли може свідомо це висловити.

Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторінабо за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїхобов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, якіперешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Патронат над дітьми — це оновлений інститут сімейного законодавства України, який передбачався ще Кодексом про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР 1926 р.1, але не отримав на той час широкого застосування. Між тим, сучасний стан життя зберігає не тільки необхідність в існуванні вже апробованих практикою форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, — усиновлення, опіки та піклування, дитячих будинків сімейного типу2, прийомних сімей3 тощо, а потребує розширення кола таких форм, що на сьогодні і знайшло своє закріплення в інституті патронату над дітьми.
Патронат — альтернативна форма влаштування дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавленабатьківського піклування, в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) з метою сімейного виховання. Якщо проаналізувати мету, підстави застосування закріплених у СК форм влаштування дітей, позбавленихбатьківського піклування, їх сутність, то можна дійти висновку, що кожна з них, хоча і спрямована на поліпшення долі дітей, але має свої особливості. Так, від усиновлення патронат над дітьми відрізняєтьсянаступним:

— усиновлення, на відміну від патронату, відносять до підстав створення сім'ї;
1 Положення про порядок патронування дітей в колгоспах і сім'ях трудящих, затверджене Постановою РНК УРСР від 11 червня 1940 р. // СП Ук-раинской ССР. - 1940. -№ 15.
2 Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 р.
3 Положення про прийомну сім'ю, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р.
— при усиновленні дитина приймається в сім'ю усиновлювача на правах доньки чи сина і поміж дитиною і усиновлювачем виникають відносини, що прирівнюються до батьківських1. При патронаті батьківських прав не виникає, а дитина передається лише на виховання;

— підставою виникнення усиновлення, як правило, є рішення суду, а відносини між дитиною та патронатним вихователем виникають на підставі договору між останнім і органом опіки та піклування;
— патронат, на відміну від усиновлення, припиняється при досягненні дитиною повноліття;
— патронатний вихователь, на відміну від усиновлювача, отримує плату за виховання;
— між патронатним вихователем і дитиною не виникає аліментних зобов'язань, як це відбувається при усиновленні;
— патронат не є перешкодою для усиновлення дитини, і навпаки, усиновлення припиняє змогу встановлення патронату.
Від опіки та піклування патронат над дітьми відрізняється наступним:
— патронатний вихователь отримує, на відміну від опікуна (піклувальника), плату за виконання своїх зобов'язань;
— між дитиною і патронатним вихователем складаються тісніші зв'язки, ніж між дитиною і піклувальником чи опікуном;
— опікун — законний представник дитини у всіх правовідносинах, а патронатний вихователь — лише у сфері процесуальних відносин2.

65. Реєстрація актів цивільного стану

Консульська посадова особа провадить реєстрацію народження дитини, смерті, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені громадян України.

Консул приймає та розглядає заяви громадян України, які проживають у його консульському окрузі та зареєстрували акти цивільного стану в органах реєстрації актів цивільного стану України, про внесення змін, доповнень та виправлень у записи актів цивільного стану, а також про поновлення втрачених записів актів цивільного стану.

При реєстрації актів цивільного стану консул керується Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Консульським статутом, Інструкцією про порядок реєстрації актів цивільного стану в дипломатичних представництвах та консульських установах України, іншими актами законодавства України, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, а також нормами, які містяться у міжнародних договорах та угодах, учасниками яких є Україна та держава перебування.

Для складання актового запису цивільного стану заявник повинен представити документи, які підтверджують факти, що підлягають реєстрації, а також паспортний документ, який посвідчує його особу.

Якщо реєстрація актів цивільного стану була проведена компетентними органами держави перебування, про що свідчить відповідний документ, то повторна реєстрація в дипломатичному представництві або консульській установі не провадиться.

Реєстрація народження, смерті, а також видача первинних свідоцтв про реєстрацію цих актів цивільного стану провадиться без стягнення консульського збору.