Договор транспортного експедирування (ТЕ). 3 страница

За реєстрацію інших актів цивільного стану, за видачу повторних свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану, у тому числі у зв'язку з унесенням змін, доповнень, виправлень у записи актів, поновлення записів актів цивільного стану стягується консульський збір.

Документи, видані компетентними органами держави перебування, повинні бути засвідчені в установленому законодавством порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Документи, складені іноземною мовою, повинні бути також перекладені на українську мову та засвідчені в установленому законодавством України порядку.

65. Реєстрація актів цивільного стану

Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. Здійснюють її відділи реєстрації актів цивільного стану відповідних управлінь юстиції, а в сільській місцевості — виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи реєстрації актів цивільного стану забезпечують своєчасну й правильну реєстрацію актів цивільного стану; вносять до актових записів необхідні зміни, доповнення та виправлення; поновлюють втрачені й анулюють повторно складені актові записи; видають громадянам свідоцтва про реєстрацію; зберігають архівний фонд.

До працівників відділів реєстрації актів цивільного стану висувають відповідні вимоги. Керівником і спеціалістом відділу реєстрації актів цивільного стану може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту й рекомендований кваліфікаційною комісією для роботи в органах реєстрації актів цивільного стану. Згідно з Положенням про ці комісії, вони утворюються й діють при Головному управлінні юстиції в АРК, управліннях юстиції обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Реєстрацію актів цивільного стану та ведення діловодства в органах реєстрації актів цивільного стану здійснюють у порядку, визначеному Мін'юстом України.

Керівництво органами реєстрації актів цивільного стану полягає в контролі за додержанням вимог законодавства про реєстрацію актів цивільного стану; розробці пропозицій щодо його вдосконалення; підготовці форм актів цивільного стану й форм звітності; наданні практичної та методичної допомоги органам реєстрації актів цивільного стану; здійсненні заходів щодо підвищення кваліфікації їх працівників.

66. Система принципів та їх класифікація

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані між собою і в сукупності становлятьсистему. Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань цивільного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.
Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу визначається по-різному8. Це викликало зауваження, за яким кількісний склад системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи процесуального інституту9. Розвиток держави і права обумовив зміни в системі принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони особистого і сімейного життя громадянина, неможливості процесуального сумісництва. Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі принципи системи, розкрити їх зміст, роль і значення у функціонуванні цивільного судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи розвитку. Цивільному процесуальному праву України притаманні й такі принципи як публічність, раціональна процесуальна форма, неможливість процесуального сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила, які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 5, 121 ЦПК). Цей принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне правове становище суду (статті 15, ЗО, 143, 179).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості, правильності й ефективності цивільного судочинства. Неможливість процесуального сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб'єкт по одній справі може бути тільки в одному процесуальному становищі — позивача, свідка тощо.
Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на групи за різними ознаками:
а) за дією в системі права на загальні, міжгалузеві і галузеві;
б) за формою нормативного закріплення — закріплені Конституцією України і в законодавстві про судочинство;
в) за роллю в регулюванні процесуально-правового становища суб'єктів правовідносин — на принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду, та на принципи, що визначають процесуальну діяльність осіб, які беруть участь у справі, й інших учасників процесу;
г) за предметом регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства) і функціональні — принципи процесуальної діяльності (судочинства); на принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність, об'єктивна істина та ін.), і принципи, що визначають процесуальну форму виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність);
д) за їх значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність, рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і на конструктивні (відносні — всі інші принципи). Класифікацію принципів можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання, але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного закріплення.
До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією України, належать такі:
здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);
принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції (ст. 125);

участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів (ст. 124);
виборність і призначуваність суддів (ст. 128);
здійснення правосуддя суддею одноособове і колегією суддів (ч. 2 ст. 129);
незалежність і недоторканність суддів та підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129);
здійснення правосуддя професійними суддями та, у визначених законом випадках, народними засідателями (ст. 127);
законність (п. 1 ст. 129);
рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129);
змагальність сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ст. 129);
гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129);
державна мова судочинства (ст. 10);
забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129);
ухвалення судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129);
доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини та громадянина (ч. З ст. 8, ч. 4 ст. 32, чч. 1,2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129);
участь громадськості для захисту прав громадян (ст. 36);
публічність (ст. З, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121);
недоторканність людини (статті 3, 29);
недоторканність житла (ст. 30);
таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32).
До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством про судочинство, належать:
диспозитивність,
об'єктивна істина,
процесуальна рівноправність сторін,
раціональна процесуальна форма,
неможливість процесуального сумісництва, усність,
безпосередність,
оперативність (відповідно статті 99, 103; 15, ЗО, 99; 103; 104; 146, 160; 148 ЦПК та ін.).

67. Поняття та значення процесуального представництва

Представництво в цивільному процесі с процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, на особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає їй можливість використовувати юридичне грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав й інтересів.
Стаття ПО ЦПК надає право громадянам вести свої справи в суді особисто або через представника. Особиста участь у справі громадянина не позбавляє його права мати по цій самій справі представника. Оскільки громадяни можуть мати в цивільному судочинстві процесуальну правосуб'єкт-ність сторін і третіх осіб (у справах позовного провадження), заявників і заінтересованих осіб (у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження), всі вони можуть вести справи через представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю І можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (статті 101, 111 ЦПК).
Справи юридичних осіб ведуть у цивільному процесі їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. 2 ст. 110 ЦПК). Через представників здійснюють свої повноваження в цивільному процесі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та їх об'єднання як суб'єкти захисту прав та охоронюваних інтересів інших осіб, державних і громадських інтересів (ст. 121 ЦПК)
Отже, всі особи, які беруть участь у справі, можуть вести справи в цивільному судочинстві через своїх представників, а положення статей 98,112, 113, 117 ЦПК, що надають можливість здійснювати представництво лише сторін і третіх осіб, не відображають реальної дійсності і входять у колізію з іншими нормами ЦПК, зокрема, зі статтями 110, 121.
Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.
Таким чином, представництво в цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, в поста-новленні законного і обгрунтованого рішення.
Процесуальний представник діє в цивільному процесі від імені і в інтересах іншої особи в межах наданих нею повноважень.
Правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він представляє (довірителем), представником і судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. Правовідносини між представником і довірителем є матеріально-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудовому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права. Процесуально-правові відносини складаються у зв'язку з визначенням і оформленням повноважень представника в цивільному процесі (статті 112-115 ЦПК). Правовідносини між представником і судом у цивільному процесі регулюються нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими (статті 110-116 ЦПК).
Питання про правову природу представництва в цивільному процесі в юридичній літературі вирішується неоднозначно. Переважає думка, що представництво в цивільному процесі — це самостійний інститут цивільного процесуального права, хоч окремі автори розглядають його як окремий вид цивільногопредставництва1. Цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного представництва за виконуваними функціями і змістом правовідносин, що існують між його суб'єктами, за підставами їх виникнення

У цивільних правовідносинах суб'єктивні права і обов'язки реалізуються їх суб'єктом особисто або замість нього діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта.
Процесуальний представник не заміщає сторону в цивільному судочинстві (за винятком законних представників — батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати в цій справі представника. Захист у суді прав та інтересів недієздатних чи обмежено дієздатних громадян їх батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальниками не позбавляє таких громадян права мати субпредставника, оскільки вони самі є законними представниками зазначених осіб (ст. 111 ЦПК).
Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 386 Цивільного кодексу.
Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК (статті 98, 111, 116, 117), і лише повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 115 ЦПК).
Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції — захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону «Про адвокатуру». В Англії, Франції, Бельгії та інших державах здійснення правозаступництва відособлено відпредставництва. В Англії функцію правозаступництва виконують баристери (адвокати), а функцію представництва соліситори (повірені). Перші подають юридичні поради, складають важливі судові папери, виступають з промовами в суді; другі — проводять збір і підготовку фактичного матеріалу і доказів у справі, подають і одержують процесуальні папери2
Процесуально-правове становище процесуального представника в цивільному судочинстві України визначається в складі осіб, які беруть участь у справі (статті 98, 99 ЦПК). ЦПК більшості країн, що входять до складу СНД, не включають представника до цієї групи суб'єктів. По-різному вирішується дане питання і в теорії цивільного процесуального права. Більшість авторів на підставі аналізу ознак, характерних для осіб, що беруть участь у справі, відносять до них і представників. Заперечення противників протилежної позиції зводяться, зокрема, до того, що представники не мають самостійних прав, вони здійснюють права довірителів у всіх випадках від їх імені3. Виключаючи процесуальних представників зі складу осіб, які беруть участь у справі, одні автори зазначають, що вони матеріально іпроцесуальне не заінтересовані у вирішенні справи4. На думку інших, представник не має ні матеріально-правового, ні державного, ні громадського інтересу у вирішенні справи, його інтерес до наслідків судочинства процесуальний5.
Як зазначалося вище (глава 3, § 3), загальною ознакою, на підставі якої об'єднані особи, які беруть участь у справі, є наявність заінтересованості в результатах розгляду справи, що властиве і представникам у цивільному процесі, їх юридична заінтересованість у справі (службова, громадська, особиста) визначається інтересом тих осіб, від імені і на захист прав яких вони здійснюють свою діяльність. Виходячи з цього, їх процесуально-правове становище дорівняно до інших осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, роботи з них витяги, одержувати копії рішень й інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування і заперечення тощо (ст. 99 ЦПК). А це свідчить, що вони мають ознаки осіб, які беруть участь у справі.

Представництво широко застосовується на практиці і може здійснюватися особами, склад яких визначено статтями 111,112 ЦПК. Представниками можуть бути:
1) члени органів управління, працівники державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій — у справах цих підприємств, установ та організацій;
2) уповноважені профспілок — у справах працівників, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками;
3) уповноважені організацій, яким їх статутом чи положенням надано право представляти інтереси членів цих організацій, — у справах членів цих організацій; 4) адвокати — в справах громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб (ст. 1 Закону «Про адвокатуру»);
5) один із співучасників за дорученням інших співучасників (ст. 104 ЦПК);
6) батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники (ч. З ст. 101 ЦПК);
7) інші особи, допущені судом, який розглядає справу, до представництва в цій справі.
Представниками в цивільному процесі можуть бути громадяни, які до-сягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво. Це правило встановлено пп. 1, 2 ст. 116 ЦПК і означає, що необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Але у визначенні цивільного процесуального становища обмежено дієздатних осіб допущена колізія між окремими нормативними правилами. Так, положення ч. 1 ст. 111 ЦПК про те, що особи, визнані в установленому порядку обмежено дієздатними, не можуть особисто брати участь у цивільному процесі, а їхні права й інтереси захищають у суді піклувальники, і правило п. 2 ст. 116 ЦПК, згідно з яким такі особи не можуть здійснювати представництво в суді, підлягає критичній оцінці. Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними майном, одержання заробітної плати, пенсій чи інших видів прибутків і розпорядження ними. Щодо здійснення особистих немайнових прав дієздатність таких осіб не обмежується. Вони можуть реалізовувати свої політичні та трудові права, нести дисциплінарну та кримінальну відповідальність. Обмеження цивільної процесуальної дієздатності не передбачене також чинним законодавством. Частина 2 ст. 260 ЦПК надає обмежено дієздатному громадянинові право порушити цивільний процес у справі про скасування обмеження в дієздатності. Отже, зміст ст. 111 і п. 2 ст. 116 ЦПК у цій частині не узгоджується зі ст. 15 Цивільного кодексу, ст. 260 ЦПК, з відповідними нормами інших галузей права і потребує приведення у відповідність з ними.
Не можуть бути представниками адвокати, які отримали доручення про надання юридичної допомоги з порушенням правил, установлених законодавством України про адвокатуру, а також особи, виключені з колегії адвокатів у випадку, зазначеному в п. 6 ст. 112 ЦПК.
Якщо особа, яка виключена з колегії адвокатів, працює юрисконсультом чи на іншій посаді в організації, то в справах таких організацій вона може виконувати функції представника в суді (п. 2 ст. 112 ЦПК). Такі особи можуть також здійснювати представництво осіб, які перебувають під їхньою опікою чи піклуванням.
На забезпечення законності в здійсненні правосуддя і зміцнення авторитету суду спрямоване правило ч. 2 ст. 116 ЦПК, що забороняє судцям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника окремих громадян, крім випадків, коли вони діють як законні представники (батьки, опікуни, піклувальники) чи представники відповідного суду або прокуратури, що є стороною в справі. Надання їм такої можливості зумовлене дією принципу рівності громадян перед законом і судом незалежно від їхнього посадового становища. У противному разі недієздатні, над якими судді, слідчі чи прокурори здійснюють опіку або піклування чи є їх батьками, були б поставлені в нерівне процесуально-правове становище порівняно з іншими учасниками процесу.

68. Поняття цивільного процесуального права і його значення. Предмет, метод і система ЦПП.

Цивільне процесуальне право — це сукупність і система правових норм, предметом регулювання яких є суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах територіальними судами загальної юрисдикції. Такі відносини визначають процесуальний порядок провадження в цивільних справах,встановлений Цивільним процесуальним кодексом та іншими законами України. Цей порядок складається з провадження по розгляду і вирішенню справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження, тобто з провадження в цивільних справах.

Процесуальний порядок провадження в цивільних справах як предмет цивільного процесуального прававизначається: системою процесуальних дій, які виконуються судом, учасниками процесу; змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; системою цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які визначають зміст цивільних процесуальних дій; гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків.
Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій по їх реалізації становить змістпроцесуальної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: судів — по розгляду і вирішеннюцивільної справи, по перевірці законності та обґрунтованості постановленого у справі рішення; осіб, які беруть участь у справі, — по захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; інших учасників процесу — по сприянню судові і особам, які беруть участь у справі, в здійсненні покладених на них процесуальних функцій.

Під методом цивільного процесуального права слід розуміти сукупність зикрімених у нормах цивільного процесуального права способів та засобів впливу на відносини, які регулюються цісю галуззю права, та поведінку їх суб 'ектів.
Метод цивільного процесуального права за змістом є імперативно-диспозитивним. Він обумовлюється властивостями предмета цивільного процесуального права, правовим становищем суб'єктів цивільних процесуальних відносин та особливістю юридичних фактів, від яких залежить виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Імперативний характер впливу на поведінку суб'єктів цивільних процесуальних відносин закріплюється у нормах права, що встановлюють зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання передбачає необхідність конкретної активної поведінки суб'єкта цивільних процесуальних відносин. Заборона виявляється у забороні виконувати (вчиняти) певні дії. Примус — у впливі, спрямованому на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права. Імперативний спосіб визначається процесуально-нравовимстановищем сулу та учасників цивільного процесу.

Диспозитивний характер означає дозвіл і право суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на відповідну поведінку в межах, встановлених нормами цивільного процесуального права. Спосіб дозволу закріплюється в нормах, що визначають процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та діяльність яких характеризується принципом диспозитивності.
Норми та інститути цивільного процесуального права об'єднані в єдину систему. Система цивільного процесуального права — це сукупність норм та інститутів галузі права, зумовлених предметом правового регулювання. Вона визначається структурою ЦПК України та складається з двох частин — загальної та особливої. Загальна об'єднує норми й інститути цивільного процесуального права, які мають значення для всієї галузі, всіх видів провадження і стадій цивільного процесу.

Особлива частина включає норми та інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ за видами провадження та стадіями цивільногосудочинства.

69.Поняття і види судових доказів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами с будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлюс наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значении дія вирішення справи.
Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх предсташпікш. допитаних як свідків, показань ешлкін, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.
В теорії цивільного процесуального права для кращого виявлення окремих особливостей доказіврозроблено їх класифікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність ціп' класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може грунтуватися на припущеннях, однак цс не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти докази класифікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом факіж, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослідженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи
В науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові. До особистихдоказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представники!, показання свідків, висновки експертів.

До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

1. Пояснення сторін і третіх осіб;

2. Показання свідків;
3. Письмові докази;
4. Речові докази;
5. Висновок експерта.
Докази характеризуються такими ознаками:
1. це такі фактичні дані, які допомагають встановити обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи;
2. з їх допомогою встановлюється наявність або відсутність обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

70. Підстави, процесуальні форми і види участі прокурора в цивільному процесі.

У науці цивільного процесу питання про підстави участі прокурора у цивільному судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: здійснення законоохоронної функції, необхідність захисту прав і законних інтересів громадян, державних чи громадських інтересів тощо. Але мета і завдання прокурора у цивільному процесі та виконувані ним процесуальні функції, процесуальні форми і види участі, його процесуально-правове становище визначені у численних нормах права, які є правовими підставами участі прокурора вцивільному процесі.
Такий висновок підтверджується ст. З «Правові основи діяльності прокуратури» Закону України «Про прокуратуру»: повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами. Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міждержавних договорів. Отже, з цього можна зробити висновок, що правовими підставами участі прокурора у цивільному процесі будуть: Конституція України (статті 121-123), Закон України «Про прокуратуру» (статті 1, 19, 33-40), статті 3, 26, 27, 45, 46 ЦПК України, а також норми права іншого галузевого законодавства — статті 42, 165, 170, 240 СК України та накази Генерального прокурора України. Конституція України закріпила за органами прокуратури виконання функції представництва інтересів громадян або держави у суді (п. 2 ст. 121). Порядок забезпечення належного рівня її виконання встановлений наказом Генеральногопрокурора України «Про організацію роботи по представництву прокурором інтересів громадянина або держави в суді». За наказом Генерального прокурора«Про затвердження структури Генеральної прокуратури України» (п. 1.2) від 28 квітня 1999 р. № 15 в складі Генеральної прокуратури України, в прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя були створені управління (відділи) по представництву інтересів громадян і держави у судах.
Уся діяльність прокурора у цивільному процесі незалежно від стадій судочинства відбувається у двох процесуальних формах:
1) порушення цивільної справи у суді (за визначенням ст. 5 ЦПК України 1963 р.); відкриття провадження у цивільній справі — звернення до суду із заявою про захист прав, свобод
та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК України); подання заяви і скарги про апеляційне оскарження рішення і ухвали суду першої інстанції (статті 292, 295 ЦПК України); подання касаційної скарги на рішення і ухвалу суду першої і апеляційної інстанції (ст. 324 ЦПК України); подання скарги про перегляд судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами після перегляду у касаційному порядку (ст. 353 ЦПК України); подання заяви про перегляд рішень або ухвал суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами (статті 361, 362 ЦПК України);