Договор транспортного експедирування (ТЕ). 9 страница

Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України.
Зазначений імунітет поширюється на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України. Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України в цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представництвам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, що визначається відповідними міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Імунітет від цивільної юрисдикції судів України надається іноземній державі, дипломатичним представникам, консульським посадовим особам, іншим особам за принципом взаємності. Якщо в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам така ж судова недоторканність, яка забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим правомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника застосування відповідних заходів, (ст. 425 ЦПК).

Іноземні держави мають судовий імунітет, що означає вилучення однієї держави з-під юрисдикції іншої. В основі судового імунітету лежать суверенітет і рівність держав.
У міжнародному праві розрізняється абсолютний і обмежений (функціональний) імунітет іноземної держави.
Обмежений, або функціональний, імунітет в теорії і практиці міжнародного цивільного процесу деякихдержав визнається лише щодо публічних, а не приватних актів. Україна виходить з правила абсолютногоімунітету, закріпленого у нормах її цивільного процесуального законодавства. Так, згідно з ч. 1 СТ.425 ЦПК пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться на території України, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.
У силу судового імунітету:
одна держава непідсудна іншій (це положення прийнято називати судовим імунітетом у вузькому розумінні слова);
існує імунітет від попереднього забезпечення позову;
діє імунітет від примусового виконання рішення. У силу імунітету іноземна держава не може бути притягнута без її згоди до суду як відповідач, без її згоди не можуть бути вжиті заходи забезпечення позову чи здійснення примусового виконання рішення.
При функціональному імунітеті держава має імунітет тільки при здійсненні публічно-правових актів; при здійсненні ж комерційної діяльності вона фактично перебуває в статусі звичайного підприємця.
Дипломатичний і консульський імунітет регулюється національним законодавством і міжнародними конвенціями. Судовий імунітет поширюється на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України (ч. 2 ст. 425 ЦПК).
Новий ЦПК України закріплює, що акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні встановлені зміст, коло осіб та умови застосування судовогоімунітету. Передбачені цим положенням імунітети визначені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини та Віденської конвенції від 24 квітня 1963 р. про консульські зносини.
Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах. Вони підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави. Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а па рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України.
Належність осіб до дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються імунітетом від цивільної юрисдикції судів нашої держави, посвідчується документами, що видаються Міністерством закордонних справ України.
Зазначений імунітет поширюється на представників іноземних держав, членів парламентських та урядових делегацій, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України. Україною надається також імунітет від юрисдикції судів України в цивільних справах міжнародним, міжурядовим організаціям, представництвам іноземних держав при цих організаціях, а також їх посадовим особам, який визначається відповідними міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.
Стаття 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. наділяє дипломатичного агента імунітетом від цивільної юрисдикції за винятком:
речових позовів, що відносяться до приватного не рухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки він не володіє ним від імені акредитованої держави для цілей представництва;

позовів, що стосуються спадкування, у відношенні яких дипломатичний агент виступає як виконавець заповіту, опікун над спадкоємним майном чи спадкоємець, а не від імені акредитованої держави;
позовів, що відносяться до будь-якої професійної комерційної діяльності, здійснюваної дипломатичним агентом у державі перебування за межами своїх офі ційних повноважень.
Ніякі виконавчі заходи не можуть бути застосовані відносно дипломатичного агента, за винятком перерахованих вище трьох випадків, і інакше як за умови, що ці заходи будуть здійснюватись без порушення недоторканності його особи або резиденції.
Відповідно до СТ.32 названої Конвенції порушення справи дипломатичним агентом чи особою, що користується імунітетом від юрисдикції, позбавляє її права посилатися на цей імунітет у відношенні зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним. Проте відмова від імунітету щодо цивільної чи адміністративної справи не означає відмови від імунітету щодо виконання рішення, так як для останнього необхідна окрема відмова.
Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року встановлює судовий імунітет консульських посадових осіб і консульських службовців, що не підлягають юрисдикції судових чи адміністративних органів держави перебування, щодо дій, вчинених ними при виконанні консульських функцій, за винятком цивільного позову: що витікає з угоди, укладеної консульською, посадовою особою, в якій вона прямо чи побічно не прийняла на себе зобов'язання як агента держави, що представляється;
третьої сторони за шкоду, заподіяну нещасним випадком державі перебування, викликаною дорожньо-транспорт ним засобом, морським чи повітряним судном.
Згідно зі ст. 413 нового ЦП К України міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах в межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або законами України.

91. Поняття позову, його елементи та види.

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи зі спірних правовідносин (ст. 16 ЦК України, статті 3, 15, ЦПК України). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (статті 3, 15, 118 ЦПК України) є позов (лат. асііо — позовна вимога).
Позов втілює у собі право заінтересованої особи на відкриття провадження цивільної справи у суді і судової діяльності на захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і суспільних інтересів. Позов у цивільному судочинстві — це вимога заінтересованої особи до суду про здійснення правосуддя у цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою.
Елементи позову: предмет, підстава, зміст.
Предметом позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. З ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову є спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Упозовах про визнання у наявності чи відсутності правовідносин предмет складають такі правовідносини: визнання їх наявності чи відсутності. Отже, предметпозову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України): юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру, на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення спільного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які підтверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів щодо забезпечення позову, зупинення провадження у справі тощо.
Змістом позову є звернена до суду вимога позивача проздійснення судом певних дій із зазначенням способу судовогозахисту. Наприклад, у позові про виселення за неможливістюспільного проживання, предметом позову є спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставоюпозову — факти поведінкивідповідача, що створюють неможливість спільного проживання; зміст — вимога про ухвалення рішення щодо виселення відповідача.
Види позовів.
Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).
Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.
Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (пункти 6, 7 ч. 2 ст. 16 ЦК України). Це позови про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу належать: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії є елементом рішення1.

92. Види і склад вищих спеціалізованих судів

1. У системі судів загальної юрисдикції діють вищі спеціалізовані суди як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ.

2. Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України.

3. До складу вищого спеціалізованого суду входять судді, обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. У вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує сорок п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.

4. У вищому спеціалізованому суді утворюються палати з розгляду окремих категорій справ у межах відповідної судової юрисдикції. Судову палату очолює секретар судової палати, який призначається з числа суддів цього суду. Рішення про утворення судової палати, її склад, а також про призначення секретаря судової палати приймаються зборами суддів вищого спеціалізованого суду за пропозицією голови суду. Секретар судової палати організовує роботу відповідної палати, контролює здійснення аналізу та узагальнення судової практики у справах, віднесених до компетенції палати, інформує збори суддів вищого спеціалізованого суду про діяльність судової палати.

5. У вищому спеціалізованому суді діє пленум вищого спеціалізованого суду для вирішення питань, визначених цим Законом. Склад і порядок діяльності пленуму вищого спеціалізованого суду визначаються цим Законом.

6. При вищому спеціалізованому суді утворюється Науково-консультативна рада, статус якої визначається цим Законом.

7. Вищий спеціалізований суд має офіційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань.

Стаття 32. Повноваження вищого спеціалізованого суду

1. Вищий спеціалізований суд:

1) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом;

2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції;

3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;

4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції (254к/96-ВР) та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;

5) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Стаття 33. Суддя вищого спеціалізованого суду

1. Суддя вищого спеціалізованого суду здійснює судочинство в порядку, встановленому процесуальним законом, а також інші повноваження, визначені законом.

93. Поняття та особливості наказного провадження. Судовий наказ як особлива форма судового рішення.

Наказне провадження с новим видом провадження, що лосі не був притаманний українському цивільному процесу. Подібним до судового наказу раніше було винесення постанови суду про стягнення аліментів відповідно до ст. 83 КпШС у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 1 березня 1985 р.
Наказне провадження — це спрощений пил провадження у справах за вимогми, які мають очевидно достовірний характер. Його ще можім наша і и иснрогокольним, оскільки хід провадження не фіксується у протоколах чи інших процесуальних документах (журналі судового засідання чи ін)
Цеп вид провадження не свідчить про відсутність спірних правовідносин між сторонами, а про те, що в силу очевидності права вимоги заявника виключають спір про наявність самого права. Справи наказного провадження виділені законом з огляду на вимогу процесуальної економії, тобто, деякі справи дозволено розглядати відмінним від загальної цивільної процесуальної форми шляхом.

Справи, які належать до наказного провадження, порядок їх розгляду, видачі та скасування судового наказувизначені ст.ст. 95-106 ЦПК.
Предметом розгляду у справах наказного провадження є вимоги:
які грунтуються на пракочиїи, вчиненому у письмовій формі;
про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
про компенсацію витрат на проведення розшуку відповіда ча, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (ст. 96 ЦПК).
Цеп перелік не і вичерпний і може бути розширений законом.
Особами, які перуть участь у справі, у наказному провадженні і заявник та заінтересовані особи, а також їхні представиш. Не виключається можливість участі у процесі органів та осіб, ви іначених ст. 45 ЩІК. Заявником виступає особа, що звертається до суду і і заявою про видачу судового наказу і якій належпіь право вимоїн, що с предметом судового вирішення, — стягувач. іаінтересониною є особа, з якої слід с і ні пути грошові кошти чи витребувати майно для погашення вимоги заявника, — боржник

Вирішення справи у порядку наказного провадження відбувається у формі видачі судового наказу — судового рішення особливої форми, що відповідно до ст. 95 ЦПК є виконавчим документом і підлягає никои,шию за правилами, встановленими законодавством про виконавче провадження,
Отже, накате провадження — це вид провадження у цивільному судочинстві, за якого судом вирішується справа про стягненим t боржника на підставі судового наказу грошових коштів або витребування майна на користь особи, яка мас право вимоги без проведення судового засідання.

Для видачі судового наказу до суду подасися заява, зміст, форма та порядок подання якої визначені загальними правилами З доповненнями та ниияіками, обумовленими особливостями провадження, "іаява, підписана заявником чи його представником, поласться у письмовій формі з додаванням копій за числом боржників, а також з документами, що підтверджують вн-моіи заявника.
{.і містом заява про видачу судового наказу згідно з ст. 98 ЦПК ма< місінні:
найменування суду, в який подасться заява;
ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подасть ся представником, їхнє місце проживання або місцезнахо дження;
вимоги заявника і обставини, на яких вони грунтуються;
4) вартість майна у разі його витребування;
Заява оплачується судовим збором у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження

Після отримання заяви про видачу судового наказу суд може винести одне із таких рішень:
повернути заяву про видачу судового наказу;
відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу;
видати судовий наказ.
Повертається заява про видачу судового наказу у разі, якщо вона не відповідає вимогам щодо змісту та форми, порядку подання, оплати судового збору і заявник не усунув вказаних недоліків у строк, встановлений судом у порядку ст. 121 ЦПК. Така ухвала відповідно до ст. 101 ЦПК не перешкоджає повторному зверненню до суду із такою самою заявою.
Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо вимога, що міститься у заяві, не належить до таких, за якими може бути видано судовий наказ. Підставою для відмови у прийнятті заяви с також наявність спору про право, який випливає із заяви та документів, поданих до суду, тобто, немає очевидное 11 вимоги, пред'явленої до суду. Наприклад, є

НеДОЛІКИ ЗМІСТУ ЧИ форМИ ВЧИИСНОГО у ПИСЬМОВІЙ формі прано-
чину, за яким пред'являється вимога про видачу судового наказу.
Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу (ст. 100 ЦПК), яка унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. У цьому випадку заінтересована особа не позбавлена права звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів у загальному порядку. Якщо у прийнятті заяви (видачі судового наказу) відмовлено, судовий збір не повертається і може зараховуватися у подальшому при поданні заяви у позовному провадженні (ст. 99 ЦПК).
У разі прийняття заяви суд відповідно до ст. 102 ЦПК у 3-денний строк видає судовий наказ.

94. Провадження і стадії цивільного процесу.

Цивільне судочинство (цивільний процес) — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, що визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, за допомогою яких вони реалізуються їх суб 'ектами — судом і учасниками процесу.
Відповідно до сг. 1 ЦПК завданнями цивільної о судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередже-ного та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідноси і чинним законодавством, справ і метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних пран, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Законодавство про цивільне судочинство встановлюс єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види проваджень (ч. З ст. 15 ЦПК):
позовне;
окреме;
наказне.
Справи позовного провадження характеризуються наявніс-по двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.
Справи окре.иого провадження спрямовуються на встановленим певних обставин, наявносіі юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав.
Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які ха-р:ікісризуютьсм явною очевидністю.
Цивільне судочинство складається з окремих етапів, або стадій. Стадія — це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчо» метою. В теорії цивільного процесуального права немає єдиного підходу до класифікації стадій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного визначення.

Стадіями цивільного процесу можна назвати:
відкритгя провадження у цивільній справі,
підготовку справи до судового розгляду,
судовий розгляд.
Ці стадії об'єднуються у провадження в суді першої інстанції і визнаються обов'язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах.
Іншими, факультативними стадіями і:
• апеляційне провадження,
касаційне провадження,
перегляд цивільної справи у зв'язку з винятковими обста винами,
перегляд справи за нововиявленими обставинами,
виконання рішення.

95. Перегляд судових рішень Верховним Судом України

1. Загальна характеристика і підстави перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України

Однією з гарантій справедливого судового захисту прав та свобод суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин є право на звернення до Верховного Суду України про перегляд судових рішень у цивільних справах. Вибір європейського вектору розвитку українського національного законодавства, зокрема щодо цивільного процесуального судочинства, визначив новий порядок перегляду судових рішень, який відображає процес адаптації українського законодавства до європейських стандартів.

Прийняття Верховною Радою України 7 липня 2010 р. Закону "Про судоустрій і статус суддів" стало наступним кроком до імплементації норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у національне законодавство, наближення його до міжнародних засад судочинства.

Норми Закону передбачають не тільки здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд, повагу до інших прав і свобод, передбачених Конституцією і законами України, міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України (ст. 2), захист прав, свобод та законних інтересів кожного незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону (ч. 1 ст. 7), а й діяльність Верховного Суду України як гаранта забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом (ч. 2 ст. 7), право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, на перегляд справи Верховним Судом України (ст. 14).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України — це окремий, самостійний вид провадження у цивільному судочинстві, спрямований на перевірку законності судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку згідно з цивільним процесуальним законодавством України і міжнародними зобов'язаннями України.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України має певні особливості, які відрізняють його від інших видів проваджень цивільного процесу:

— перегляд судових рішень регулюється окремою групою цивільних процесуальних норм, тобто зазначений вид перегляду є окремим правовим інститутом;

— цей вид перегляду є виключним, тому що він може здійснюватися лише після перегляду судових рішень у касаційному порядку;

— підстави перегляду за своєю суттю також є виключними; заява про перегляд може бути подана тільки за наявності підстав, передбачених ст. 355 ЦПК;

— справа розглядається особливим органом — Верховним Судом України;

- особливий порядок подання заяви про перегляд судових рішень — заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Суб'єктів, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України, доцільно поділити на З групи:

1) сторони;

2) інші особи, які брали участь у справі;

3) особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.

Заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України може бути подана зазначеними суб'єктами виключно з наступних підстав:

1. У випадку неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК).

У п. 1 ч. 1 ст. 355 чинного ЦПК чітко зазначено, неоднакове застосування якої саме норми права може стати підставою перегляду рішень Верховним Судом України.

2. У разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Заява про перегляд таких судових рішень може бути подана, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

Однак не всі ухвали суду касаційної інстанції можуть бути переглянуті за заявою Верховним Судом України. Щодо ухвал суду касаційної інстанції не може бути подана заява про перегляд, якщо вони не перешкоджають провадженню у справі. Але до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного оскарження, можуть бути включені заперечення проти таких ухвал.

96. Система господарських судів України встановлена Законом “Про судоустрій і статус суддів” (2010). Господарське судочинство ґрунтується на дотриманні встановлених законами правил судочинства, які вміщені в Господарському процесуальному кодексі України та інших законах. Господарські суди застосовують Конституцію України, Закони України, загальновизнані норми міжнародного права та міжнародних договорів.

Єдину систему господарських судів України становить Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди. Місцевими господарськими судами відповідно до Закону “Про судоустрій і статус суддів” є: господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Особливе місце у судово-господарській системі займає Вищий господарський суд України, який є вищим судовим органом господарських судів України. Вищий господарський суд України діє у складі колегій суддів, в його складі утворюються Президія, як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України, та Пленум Вищого господарського суду України.

Вищий господарський суд України у визначених законом формах:

здійснює нагляд за діяльністю апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів і дає роз’яснення з питань судової практики;

розглядає у касаційному порядку справи;

забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;

веде і аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення господарських справ;

забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, а також здійснює інші повноваження, передбачені законом.