Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Стаття 119. Поняття повного товариства 1 страница



Під господарською діяльністю у ГК України розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробни-цтва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, вико-нання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність(ч. 1 ст. 3).

Ознаками господарської діяльності є такі: сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера); зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів у широкому розмінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб); передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто функціонування у формі товару; професійні засади господарської діяльності; спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарської діяльності; територіальної громади: а) у забезпеченні зайнятості членів громади; б) в задоволенні потреб громади в певній продукції, роботах, послугах; в) участь суб'єктів господарської діяльності у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої; г) у сплаті місцевих податків та зборів).

Отже, господарська діяльність розглядається як суспільнокорисна діяльність членів суспільства, їх спілок(об’єднань) щодовиготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт. Господарська діяльність(господарювання) здійснюється на

загальних принципах, перелік яких встановлено в ст. 6 ГК Украї-ни. До них належить:

1) забезпечення економічної багатоманітності та рівний за-хист державою усіх суб’єктів господарювання;

2) свобода підприємницької діяльності у межах, визначенихзаконом;

3) вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

4) обмеження державного регулювання економічних проце-сів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологіч-ного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспі-льства і держави;

5) захист національного товаровиробника;

6) заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господар-ські відносини.

Залежно від мети і способу організації та здійснення госпо-дарської діяльності виділяють два її види – господарську комерцій-ну діяльність і некомерційну господарську діяльність.

2. Підприємництво як основний спосіб здійснення господарської діяльності в сучасних умовах.

Домiнуюче мiсце серед суб’єктiв господарювання належить

пiдприємствам. Це зумовлено особливими економiчними i соцi

альними функцiями пiдприємства в економiчнiй системi, а саме

функцiями товаровиробника, який задовольняє суспiльнi потре

би у продукцiї, роботах, послугах. Тому законодавчий iнститут

пiдприємства як суб’єкта господарювання є центральною час

тиною системи господарського права України, його правовою

основою.

Господарська комерційна діяльність(підприємництво) здійснюється суб’єктом господарювання(підприємцем) як самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одер-жання прибутку(ст. 42 ГК України).

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибу-тку, є підприємництвом, а суб’єкти такої діяльності(підприємниц-тва) є підприємцями. Підприємництво є основним видом господар-ської діяльності. Основні положення щодо здійснення підприємни-цтва встановлені нормами глави4 ГК України(ст.ст. 42–51).

3. Фіктивна діяльність суб'єкта господарювання.

Ст. 55-1 ГКУ від 16.01.2003 № 436-IV
1. Ознаки фіктивності, що дають підстави для звернення до суду про припинення юридичної особи або припинення діяльності фізичною особою - підприємцем, в тому числі визнання реєстраційних документів недійсними:
зареєстровано (перереєстровано) на недійсні (втрачені, загублені) та підроблені документи;
незареєстровано у державних органах, якщо обов'язок реєстрації передбачено законодавством;
зареєстровано (перереєстровано) у органах державної реєстрації фізичними особами з подальшою передачею (оформленням) у володіння чи управління підставним (неіснуючим), померлим, безвісти зниклим особам або таким особам, що не мали наміру провадити фінансово-господарську діяльність або реалізовувати повноваження;
зареєстровано (перереєстровано) та проваджено фінансово-господарську діяльність без відома та згоди його засновників та призначених у законному порядку керівників

4. Об’єктивні підстави державного регулювання господарської діяльності.

Регулювання підприємницької діяльності розглядається як форма державного впливу на господарську діяльність господарюючих суб’єктів. Воно виражається у державній регуляторній політиці держави, спрямованій на забезпечення умов збалансованості її втручання у розвиток підприємництва. Здійснення державного регулювання господарської діяльності у тому числі підприємництва, встановлені Законом Укра­їни «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 01.09.2003 р. (далі — Закон).

У ньому державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначена як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

­ доцільність — обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

­ адекватність — відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

­ ефективність — забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

­ збалансованість — забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

­ передбачуваність — послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

­ прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Підставою державного регулювання підприємництва є ст. 42 ГК, у якій передбачена необхідність забезпечення реалізації та охорони публічних (державних та суспільних) інтересів.

Таке регулювання діяльності суб'єктів підприємництва має бути збалансованим і спрямованим для досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку підприємцем. Співвідношення публічних та приватних інтересів при здійсненні державного регулювання підприємницької діяльності має виявлятися у такому державному впливі, яке надає можливість суб'єктам підприємництва ефективно розвиватися, і при цьому забезпечує необхідні публічні потреби та інтереси.

Здійснення державної регуляторної політики відповідними регуляторними органами інтерпретується як порядок планування діяльності з підготовки регуляторних актів, розгляду проектів цих актів, забезпечення принципу прозорості та врахування громадської думки у реалізації цієї політики, а також порядок відстеження результативності та перегляду прийнятих регуляторних актів. При цьому проводиться системний аналіз впливу факторів, які суттєво впливають на якість регуляторних актів. Вони розділяються на нематеріальні (духовні) та матеріальні (інституціональні), які в свою чергу ще структуруються. До інституціональних чинників відносять: відповідні державні органи, державні силові структури, бізнесові й політичні кола, політичні партії, деякі громадські організації, засоби масової інформації, підприємницьку еліту, а також кримінально-мафіозні угрупування, церкву та ін. До нематеріальних факторів впливу на регуляторні акти відносить звичаї, в тому числі і ділові, культурні традиції тощо, основою яких є духовні засади. Йдеться, зокрема, про добро (зло), справедливість (несправедливість), добросовісність (недобросовісність), моральність взагалі тощо. Згідно з Програмою діяльності Кабінету Міністрів «Назустріч людям», затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 04.02.2005 р. № 115 на сучасному етапі завданням Уряду є встановлення простих, чітких, зрозумілих для всіх «правил гри», забезпечення їх загального дотримання, створення умов для вільного доступу до всіх елементів ринку за єдиними правилами, гарантування всім суб’єктам підприємницької діяльності захисту їх законних прав та інтересів у відносинах з іншими суб’єктами та органами влади. Можливостей самоорганізації кожного громадянина тощо.

Сам процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:

1. Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.

2. Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків — перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.

3. Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

5. Правові форми та методи державного регулювання господарської діяльності в Україні.

Відповідно до ст. 12 ГК основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання і підприємницької діяльності є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Першим з перелічених засобів є державне замовлення. Державне замовлення відповідно до ст. 13 ГК є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування. Поставки товарів, робіт та послуг для виконання регіональних програм забезпечується за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної республіки Крим і місцевих бюджетів.

Загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт надання послуг для задоволення державних потреб визначається законом. Таким нормативно - правовим актом, який визначає правові та економічні засади у цій сфері у зв’язку з тим, що Верховною Радою України на 20 березня 2008 р. прийнято Закон «Про визнання таким, що втратив чинність Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» є постанова Кабінету Міністрів України від 28.03.2008 p. № 274. Згідно з цією постановою затверджено розроблене Міністерством економіки Тимчасове положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти, яким встановлено механізм здійснення державних закупівель. Відповідно до п. 2 цієї постанови на Міністерство економіки покладено функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти. Мінекономіки, як уповноваженим органом, проведено низку організаційних заходів, які мають забезпечити діяльність сфери державних закупівель. Зокрема:

­ створено окремий структурний підрозділ міністерства —департамент державних закупівель;

­ поновлено функціонування інформаційного бюлетеня «Вісник державних закупівель», на якому розміщуються оголошення про закупівлі на безоплатній основі;

­ створено Консультативно-методологічну раду з питань державних закупівель та затверджено її склад;

­ на офіційному веб - сайті Мінекономіки відкрито окремий розділ «Державні закупівлі», на якому розміщуються нормативно-правові акти у сфері державних закупівель, а також роз'яснення Мінекономіки щодо порядку застосування законодавства у сфері закупівель;

­ введено в дію стартову версію веб - порталу «Державні закупівлі» в мережі Інтернет http://www.tender.me.gov.ua, наповнення якого здійснює редакція інформаційного бюле - теню «Вісник державних закупівель».

Особливості регулювання відносин щодо державного замовлення для потреб армії визначає Закон України від 03.03.1999 р. «Про організацію оборонне замовлення» і відповідними підзаконними актами.

Окремими засобами державного регулювання у сфері господарювання є ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування що спрямовані на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері і захист економічних та соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються ст. 14 ГК, виходячи з конституційного права кожного на здійснення незабороненої законом підприємницької діяльності.

У разі потреби держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

До засобів регулювального впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання належать також стандартизація і сертифікація. У сфері господарювання згідно зі ст. 15 ГК застосовуються державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн (відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Обов'язкові норми застосування стандартів чи окремих їх положень для таких категорій осіб: суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах; учасників угоди (контракту) щодо розробки, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована за вимогами стандартів.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень цієї угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування територією України.

Сертифікація (підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів) здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

З боку держави використовуються також інші засоби впливу на процес підприємницької, комерційної діяльності господарюючих суб’єктів. Серед яких слід виділити преференції та квоти. Ці засоби найчастіше використовуються у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Важливу роль в механізмі державного регулювання господарської діяльності відіграють податки. Як передбачено ст. 17 ГК система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України, а сама система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктівгосподарювання та громадян. З метою вирішення соціальних і економічних завдань держави закони, якими регулюються оподаткування суб'єктів господарювання, з метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань повинні передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

Система оподаткування визначена у проекті Податкового кодексу передбачає граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб'єктів господарювання. При цьому податки та інші обов'язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб'єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Ще одним засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є регулювання цін і тарифів (ст. 189 – 192 ГК). Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і поширюється на всі підприємства й організації незалежно від форм власності, підпорядкованості і методів організації праці та виробництва, що буде розглянуто окремо.

Засобом регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності є дозвільна система, яка визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності і встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру. Дія такої системи поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб'єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність, і не поширюється на відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, захисту економічної конкуренції, а також на дозвільну систему, яка поширюється на операції зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими матеріалами і речовинами, сильнодіючими отруйними речовинами, дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії. Одним з основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності.

З метою у встановлені єдиних критеріїв і до об’єктів, на експлуатацію яких потрібно отримувати різноманітні дозволи, погодження висновки та інші дозвільні документи, і безпосередньо до процедур їх отримання, Верховна Рада прийняла 06.09.05 р. розроблений Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держкомпідприємництво) законопроект «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (далі – Закон), який ще називають дозвільним. Законом, який набрав чинності в січні 2006 року визначалися організаційні та правові засади державної політики у цій сфері, встановлювалися вимоги до згаданої системи, окреслювалися нові підходи до процедури видачі дозволів. Ним також було визначено послідовне запровадження європейських принципів започаткування бізнесу.

Вказаним документом вперше було затверджено норму щодо встановлення виключно законам необхідності отримання того чи іншого дозволу, а також окремі вимоги до порядку їх отримання (що змусило як центральні органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування переглянути дозвільні документи, запровадженні підзаконними актами та рішення місцевих рад, з метою їх скасування). Запроваджено декларативний принцип започаткування бізнесу, принцип організаційної єдності отримання документів. Ст. 5 Закону уведено посаду адміністратора, який організовує видачу без участі суб’єктів господарювання (це значно спрощує процедуру та зменшує витрати підприємців для їх отримання). Адміністратор, відповідно до п. 1 Типового положення про адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності, затвердженого наказом Держкомпідприємництва від 05.12.2005 р. №116, є посадовою особою міської ради, районної та районної у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, яка організовує видачу суб’єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру.

Прикінцевим положенням Закону (ст. 11) встановлено адміністративну відповідальність посадових осіб дозвільних органів за порушення процедур видачі документів відповідно до ст. 16610 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП)

Найефективніше Закон впроваджується на місцевому рівні, де запроваджено дію принципу організаційної єдності, тобто налагоджена робота дозвільних центрів, які формуються з представників дозвільних органів та адміністратора і працюють у форматі єдиного офісу. За статистикою в кожному районі та місті обласного значення прийнято рішення про створення відповідних центрів (загалом їх 677). Однак, на жаль, менше половини з них працює відповідно до визначених завдань. Багато з них забезпечують надання консультацій, не обтяжуючи себе видачею дозволів.

6. Поняття та ознаки господарських правовідносин.

Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що складаються між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що виникають при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:

• сфера виникнення - господарські системи будь-якого рівня (державного - економіка країни, територіального - економіка певного регіону, локального - суб'єкти господарювання/господарські організації);

• урегульованість цих відносин за допомогою господарсько-правових норм (містяться в актах господарського законодавства - в широкому розумінні, втому числі установчих документах), у певних випадках - ще й за допомогою господарських договорів (як правового документа), що забезпечують індивідуальне "підрегулювання" з урахуванням специфіки господарського зв'язку;

• особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкти господарювання - індивідуальні підприємці та/або господарські організації, в певних випадках суб'єкти організаційно/управлінсько-господарських повноважень (органи державної влади: господарські та функціональні міністерства/відомства; органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; господарські об'єднання; холдингові компанії, засновники та власники майна суб'єктів господарювання); крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. і ст. 2 ГК України);

• об'єктом господарських правовідносин є майно у формі речей і безтілесного манна/нематеріальних активів (у тому числі об'єктів права інтелектуальної та права промислової власності), необхідне для організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності;

• зміст - суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів господарювання й суб'єктів організаційно-господарських повноважень та інших учасників господарського життя, визначені нормативно-правовими актами (господарським законодавством) та іншими правовими документами (договорами, зокрема), а також реальні дії зазначених осіб щодо реалізації цих прав та обов'язків, спрямовані на безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, падання послуг) та/або організація/ управління такою діяльністю;

• поєднання майнових та організаційних елементів; так, створення господарської організації вимагає:

1) сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів;

2) наділення новостворюваної організації необхідним для започаткування та здійснення нею відповідної (визначеної установчими документами з урахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління;

• віддзеркалення в господарських правовідносинах публічних інтересів (держави, суспільства, значних прошарків суспільства, зокрема, споживачів) та приватних інтересів (носіями яких є конкретні суб'єкти господарювання, за винятком державних і комунальних), необхідність їх збалансованого врахування в процесі їх державного (в тому числі нормативно-правового) регулювання;

• підстави виникнення, зміни та припинення: юридичні факти, що можуть бути різних видів: часто-густо це і(1) дії чи бездіяльність (як правомірні, так і неправомірні) суб'єктів правовідносин) чи (2) події (стихійне лихо, внаслідок якого було пошкоджено майно підприємця; смерть власника контрольного пакета акцій, який контролював акціонерне товариство, і спадкування таких акцій кількома особами з різними/протилежними інтересами щодо управління набутими в результаті цього корпоративними правами);

ГЛ. Знаменський виділяє ще такі риси господарських правовідносин, як їх складність і багатоланковість (права та обов'язки одного суб'єкта кореспондують права та обов'язки іншим/кільком суб'єктам) та їх довготривалість: господарські зв'язки зазвичай є тривалими, хоча і з певними перервами (Хозяйственное право: Учебник / Под ред. В.К.Мамутова. - К.: Юрпнком Интер,2002.-С72);

значний ступінь державного регулювання (з боку держави із застосуванням відповідних правових форм і методів) у поєднанні з локальним регулюванням (самими суб'єктами господарювання, власниками їхнього майна), що зумовлено, з одного боку, суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських зв'язків, а з іншого, - необхідністю забезпечення суб'єктам господарювання необхідного для функціонування в умовах динамічних ринкових відносин свободи вибору варіанта оптимальної поведінки, що віддзеркалюється в локальних актах (установчих і внутрішніх документах) і господарських договорах.

Врахувати всі вищезгадані ознаки господарських відносин в одному короткому визначенні важко, тому доцільно взяти до уваги найбільш характерні.

Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності, характеризуються особливим суб'єктним складом, поєднанням організаційних і майнових елементів, значним ступенем регулювання як з боку держави, так і суб'єктів цих відносин.

У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 1 ГК. господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин), з навчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів господарських відносин і пов'язаних з цим особливостей їх правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, винайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та надання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам).

Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК, господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими. Проте законодавець не зазначає критеріїв такої класифікації, що зумовлює звернення до доктринальних положень господарського права.





Дата публикования: 2015-02-03; Прочитано: 308 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.013 с)...