Земельні ділянки особистого селянського господарства

Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом.

Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами особистого селянського господарства відповідно до закону.

Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів особистого селянського господарства.

У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).

34. Благодійні та інші неприбуткові організації.

Певні особливості правового статусу у сфері господарювання мають благодійні та інші неприбуткові організації.

Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

Відповідно до ст. 6 Закону України від 16 вересня 1997 р. "Про благодійництво та благодійні організації"1 благодійні організації можуть утворюватися у таких організаційно-правових формах:

членська благодійна організація;

благодійний фонд;

благодійна установа;

інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником).

Як зазначено в ч. 1 ст. 5 Закону "Про благодійництво та благодійні організації", засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.

Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.

Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.

У статуті (положенні) згідно зі ст. 12 Закону "Про благодійництво та благодійні організації" зазначаються:

назва, місцезнаходження, статус та організаційно-правова форма благодійної організації;

предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяльності;

порядок утворення і діяльності органів управління благодійної організації;

джерела фінансування та порядок використання майна і коштів благодійної організації;

порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної організації;

порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації, використання її майна і коштів у разі припинення діяльності;

умови і порядок прийняття в члени благодійної організації та вибуття з неї;

права і обов'язки членів благодійної організації.

До статуту (положення) можуть включатися інші положення, пов'язані з особливостями діяльності благодійної організації.

Статут (положення) благодійної організації не повинен суперечити законодавству України.

Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються, крім ГК, Законом "Про благодійництво та благодійні організації", іншими законами.

Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

35. Правове становище господарських об’єднань.

Із розвитком ринкових відносин в Україні розвиваються і форми підприємницької діяльності. Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції і реалізовувати значні промислово-фінансові проекти, підприємствам уже недостатньо функціонувати в рамках окремих розрізнених господарських товариств, і тому вони прагнуть об'єднуватися в групи підприємств за галузевими, територіальними чи іншими принципами. Такі об'єднання підприємств у цивільному праві називають господарськими об'єднаннями. Останні мають свої специфічні ознаки, що відрізняють їх від господарських товариств. Чинне законодавство України виділяє чотири основні види об'єднань підприємств, до яких належать асоціації, корпорації, консорціуми і концерни.
Як свідчить світовий досвід, джерелом стратегічних переваг для учасників об'єднань є конкурентні переваги, головним чином у сфері технологічного розвитку і забезпечення їх ресурсами. На Україні діють специфічні фактори, що спонукають підприємства поєднуватися у великі структури: необхідність структурної перебудови виробництва, яка неможлива без координації діяльності всіх ланок технологічного ланцюга і залучення великих фінансових ресурсів; лобіювання інтересів підприємств (більш успішно це може бути зроблено не одним підприємством, а їх групою, що має спільні інтереси).
Об'єднання підприємств здійснюється на добровільних принципах з метою спільної діяльності на основі комерційного розрахунку і самофінансування. Відповідно до Господарського кодексу підприємства мають право на добровільних засадах поєднувати свій виробничий, науковий, комерційний та інші види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України. У зв'язку з цим, однією з найважливіших функцій Антимонопольного комітету України є проведення аналізу діяльності наявних і створюваних об'єднань підприємств для виявлення, запобігання, обмеження та недопущення в їх діяльності монополізму.
Об'єднання діють на основі договору або статуту, що затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, що входять до складу цих організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і на них поширюються норми чинного законодавства.
До об'єднань підприємств, зареєстрованих в Україні, можуть входити підприємства інших держав, а також підприємства України зареєстровані в інших державах. Порядок вступу до об'єднань у цих випадках здійснюється згідно з чинним законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність.
Рішення про створення об'єднання (установчий договір) узгоджується з Антимонопольним комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством.
Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням.
Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, що входять до його складу, а підприємства — за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачене установчим договором (статутом). Умови, розміри і порядок такої відповідальності визначаються, як правило, у межах внеску кожного із засновників у статутний фонд, що відзначається в установчих документах.
Об'єднання виконує тільки ті функції і має тільки ті повноваження, які йому делегували підприєм-ства-учасники.
Підприємства, що належать до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань і укладених договорів з іншими підприємствами й організаціями. Вихід структурних підрозділів та самостійних підприємств з об'єднань може здійснюватися за згодою власника майна або уповноваженого ним органу і за участю трудового колективу з наданням їм права підприємства. Відмова власника може бути оскаржена трудовим колективом у суді.
Основним принципом у взаєминах між учасниками об'єднання є добровільність при створенні об'єднання. Юридичною формою її вираження є установчий договір, затверджений усіма членами об'єднання.
У ньому, крім загальних, містяться дані про склад об'єднання, основні цілі його діяльності, органи управління, порядок прийняття ними рішень, у тому числі рішення, які повинні прийматися одноголосно або кваліфікованою більшістю голосів членів об'єднання. Це стосується, насамперед, питань про порядок розподілу майна при ліквідації об'єднання.
Об'єднання створюються для спільного вирішення завдань, що стоять перед його учасниками, для підвищення ефективності використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів на основі об'єднання зусиль і засобів, організації спільної діяльності, розподілу роботи, спеціалізації та кооперації, а також з метою проведення інших заходів виробничого, комерційного або природоохоронного характеру.
Об'єднання підприємств у межах делегованих йому повноважень може від свого імені укладати договори, користуватися послугами кредитно-банківських установ, здійснювати експортно-імпортні операції й інші види зовнішньоекономічної діяльності, проводити операції на фондовому ринку.
Об'єднання може створювати підприємства (фірми, центри, виробництва) для надання його учасникам виробничих, транспортних, технологічних, комерційних, проектно-конструкторських, зовнішньоторговельних, юридичних, інформаційних, консультативних та інших послуг; організовувати підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, прокат устаткування, фірмове обслуговування споживачів продуктів; здійснювати заходи щодо соціального розвитку, поліпшення житлово-побутових умов працівників підприємств і структурних підрозділів об'єднання.
Об'єднання ліквідується за рішенням підприємств, що входять до нього. Ліквідація об'єднання здійснюється в порядку, установленому Законом України «Про підприємства в Україні». Майно, що залишилося після ліквідації об'єднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом об'єднання.
До основних видів об'єднань підприємств належать: асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, холдинги, конгломерати, промислові, фінансово-промислові групи, франчайзинг.
Згідно з чинним законодавством господарські об'єднання поділяються на договірні і статутні. До договірних об'єднань належать асоціації та корпорації, а до статутних — консорціуми і концерни.
Першим видом договірного об'єднання є асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Координація не вимагає централізації управління підприємствами — членами асоціації. Саме тому правління асоціації не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність своїх членів.
Такі об'єднання підприємств створюються, насамперед, за галузевою, територіальною або іншими ознаками з метою забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або міжнародному ринку. Асоціація представляє інтереси своїх членів у відносинах з державними і недержавними організаціями. Вона розробляє економічні та юридичні прогнози, узагальнює і поширює передовий досвід підприємств, бореться за права своїх членів, надає їм інформацію, скликає конференції, здійснює видавничу діяльність в інтересах асоціації тощо. Але головними в діяльності асоціації є функції виробничого характеру — координація виробничої діяльності між членами асоціації, поглиблення між ними кооперації, науково-технічного співробітництва, здійснення спільних підприємницьких проектів.
Асоціація являє собою форму централізації зусиль її учасників, для якої характерні: менша централізація управлінських зв'язків порівняно з іншими видами об'єднань; можливість одночасно бути членом декількох асоціацій; на відміну від інших видів об'єднань, що мають переважно сервісний характер, асоціація централізує тільки одну або кілька господарсько-виробничих і управлінських функцій.
Створюються асоціації на суто добровільних засадах. Засновниками можуть бути підприємства усіх форм власності, що укладають між собою різнобічний установчий договір, де визначають усі необхідні умови діяльності об'єднання. Юридичною основою створення асоціації є волевиявлення сторін догово-РУ-Другим видом договірного об'єднання є корпорації — договірні об'єднання, створені на основі спільних виробничих, наукових і комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожному з учасників. Особливістю цього виду договірного об'єднання підприємств є побудова діяльності корпорації на повній фінансовій залежності від одного або кількох її членів. Корпорації — це досить розвинута форма об'єднання, оскільки їх діяльність ґрунтується на створенні системи управління, що відзначається тісними фінансовими, організаційними, маркетинговими зв'язками між учасниками.
Для централізації управління члени корпорації делегують правлінню частину своїх повноважень. У корпорації, так само як і в асоціації, зберігається принцип добровільного членства. Звідси випливає те, що юридичною основою створення договірного об'єднання є волевиявлення сторін договору. Основним принципом у правовому положенні договірних об'єднань, що відрізняє їх від статутних, є принцип добровільного членства. Підприємства, що добровільно входять до складу господарського об'єднання, мають право добровільно вийти з нього, але за загальним правом у випадку виходу зберігають силу взаємні зобов'язання і договори, укладені підприємствами з об'єднанням і між собою.
Тепер розглянемо статутні об'єднання. На відміну від договірних статутні об'єднання не мають установчих договорів і діють на підставі статуту. Це пов'язано з тим, що юридичною основою цих об'єд нань є не волевиявлення сторін, а фінансова або адміністративна залежність членів об'єднання від одного або групи підприємств. Основним видом статутного об'єднання підприємств є концерн. Створення концернів значною мірою викликано необхідністю переміщення капіталу з менш перспективних галузей промисловості в більш перспективні, а також потребою в реалізації значних фінансових проектів.
Концерн — це статутне об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Першою характерною ознакою концернів є те, що їх засновниками є власники або уповноважені ними органи, а не самі підприємства. Наприклад, концерни'загальнодержавної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються рішенням Кабінету Міністрів України, а склад членів і статути цих об'єднань затверджують відповідні галузеві міністерства.
Територіальні статутні об'єднання комунальної власності створюються, реорганізуються і ліквідуються відповідними радами народних депутатів. За таким же принципом створюються концерни, що поєднують підприємства, засновані на залученні приватного капіталу. Підставою для об'єднання підприємств на основі статуту, а не установчого договору, є повна фінансова залежність підприємств-членів концерну від одного або групи підприємств.
Іншою ознакою концернів є те, що вони діють на підставі статутів, затверджених власниками або уповноваженими ними органами, і не мають установчих договорів. Отже, предмет і мету їх діяльності визначають власники або уповноважені ними органи, а не самі члени об'єднань.
Особливістю правового становища статутних об'єднань є обмежене право виходу з них підприємств-членів. Підприємства мають право вийти зі статутного об'єднання тільки за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).
Ще однією характерною ознакою концернів є те, що фінансова залежність породжує адміністративну, тобто підприємство-засновник стає вищим органом щодо підприємств-членів об'єднання, а оскільки до складу концерну часто входять підприємства з різними сферами діяльності, то концерн буде успішно функціонувати тільки при забезпеченні постійного потоку інформації від дочірніх фірм у материнську компанію.
Таким чином, об'єднання капіталу і зосередження адміністративних функцій у руках центрального органу управління дає можливість більш ефективно реалізовувати значні фінансові проекти й оперативно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури.
На відміну від асоціацій і консорціумів, учасники концерну не мають права бути одночасно учасниками інших об'єднань без згоди концерну, згідно з установчими документами можуть нести субсидіар-ну юридичну відповідальність за зобов'язаннями концерну, в свою чергу концерн — за зобов'язаннями учасників.
Тепер розглянемо консорціум як один із видів статутних об'єднань. Законодавство визначає консорціум як тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення статутної мети. Як правило, консорціуми створюються для реалізації певних фінансово-промислових проектів, коли проект перевищує фінансові можливості одного банку. Створюються консорціуми на термін виконання проектів. Після досягнення поставленої мети вони ліквідуються або реорганізуються в постійні господарські об'єднання.
У консорціум можуть об'єднуватися також промислові підприємства без участі банківського капіталу, що у сукупності мають достатні фінансові можливості для реалізації проекту. Підприємства можуть зберігати при цьому відомчу підпорядкованість.
Консорціум ґрунтує свою господарську діяльність на засадах розпорядження і використання майна, яке виділяють його засновники у вигляді паїв, централізованих засобів, що виділяються державою на реалізацію відповідних цільових програм, а також інших ресурсів, у тому числі позичкових фінансових засобів.
Розподіл обов'язків між учасниками консорціуму базується на спеціалізації за принципом найбільшої компетенції, наявності підприємницького досвіду у вирішенні проблем певних сегментів програми або проекту. Діяльність консорціуму охоплює, як правило, проблеми декількох галузей або відомств. Учасники консорціуму можуть бути членами декількох консорціумів одночасно.
За своїми обов'язками консорціум несе солідарну майнову відповідальність перед кредиторами.
Конгломерат — статутне об'єднання підприємств, що здійснює спільну діяльність на основі добровільної централізації функцій виробництва, науково-технічної, інвестиційної, фінансової діяльності, а також для організації комерційного обслуговування. Конгломерат схожий на вертикальний концерн і створюється з підприємств, технологічно взаємозалежних і взаємопов'язаних процесом виробництва. Основною відмінністю конгломерату від концерну є те, що його учасники користуються широкою економічною автономією: ця форма об'єднання надає учасникам можливість більшого маневру щодо своїх капіталів та інвестування його в багатообіцяючий проект без одержання згоди на це інших учасників конгломерату.
Холдинг — холдингове добровільне об'єднання підприємств для керування іншими компаніями через володіння контрольними пакетами їх акцій. Розрізняють два види холдингу — чистий холдинг, що створюється спеціально для виконання названої вище функції, а також змішаний холдинг, що поряд з керуванням за допомогою контрольних пакетів акцій здійснює також підприємницьку діяльність у промисловості, кредитно-банківській, торговельній, транспортній та інших сферах. Функції холдингу фактично здійснює яка-небудь велика компанія, що володіє контрольними пакетами акцій інших компаній.
Холдинги мають різні організаційні форми — гос-подарського товариства, одноосібного, державного підприємства. Як правило, учасники холдингу мають досить широку економічну незалежність в оперативно-господарській діяльності.
Промислово-фінансова група (далі ПФГ) — об'єднання, в яке можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи й організації усіх форм власності, метою яких є одержання прибутку, і яке створюється за рішенням уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництво кінцевої продукції.
Порядок створення, реорганізації і ліквідації промислово-фінансових груп, а також їх реєстрація регулюються спеціальним законодавством.
Характерними рисами промислово-фінансової групи є:
• ПФГ — господарська організація корпоративного типу;
• добровільність створення, але на підставі рішення уряду України;
• вимоги до учасників — наявність статусу юридичної особи;
• ПФГ належить до господарських організацій, що здійснюють управління діяльністю (координацію діяльності) їх учасників і є вторинними структурами;
• відсутність (як основної) мети одержання прибутку;
• різний склад учасників;
• тяжіння до монополізму, що обумовлює необхідність узгодження питання про створення ПФГ з Антимонопольним комітетом і здійснення цим органом контролю за діяльністю ПФГ;
• відсутність статусу юридичної особи;
• мета створення — реалізація державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки, а також виробництво кінцевої продукції;
• заборона створювати ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг;
• обов'язкова участь банку у ПФГ й одночасна вимога участі лише одного банку;
• наявність визначених умов для створення ПФГ (мета створення; укладання між майбутніми учасниками ПФГ генеральної угоди про спільну діяльність тощо);
• тимчасовість діяльності ПФГ (створення на певний строк);
• відсутність спеціально створених органів управління, функції яких покладаються на головне підприємство, для якого закон установлює певні вимоги (виготовлення кінцевої продукції ПФГ, збут, сплата податків і т. і.);
• особливий порядок реєстрації для ПФГ, що здійснюється Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції;
• вихід головного підприємства або іншого учасника з ПФГ здійснюється прийняттям постанови Кабінету Міністрів України й обов'язково спричиняє реорганізацію ПФГ і її нову реєстрацію в Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції;
• діють на підставі Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 p., постанов Кабінету Міністрів України про створення відповідних ПФГ, генеральної угоди про спільну діяльність між головним підприємством та іншими учасниками ПФГ.
Франчайзинг. На сучасному етапі розвитку України франчайзинг є тією формою організації бізнесу, яка у комплексі з іншими ринковими структурами могла б стимулювати антикризові процеси і сприяти відродженню вітчизняної економіки.
Термін «франчайзинг» походить від французького franchir — звільняти; в англійському варіанті franchising — право привілей.
Суть франчайзингу зводиться до такого: головна компанія (франчайзер) надає індивідуальному підприємцеві (франчайзі) або групі підприємців ліцензію (франшизу) на виробництво продукції, торгівлю товарами або надання послуг під торговельну марку даної компанії на обмеженій території, на строк і за умов, визначених договором. У такий спосіб фран-чайза одержує готове підприємство. Саме в цьому полягає головна привабливість франчайзингу. Франчайзі не потрібно створювати підприємство крок за кроком, як робить це підприємець, який починає з нуля. Навпаки, підприємство франчайза виникає дуже швидко. За фіксовану плату франчайза одержує кваліфіковану допомогу, яка в протилежному випадку була б значно дорожчою для окремого підприємства. По суті, франчайзинг процвітає тому, що поєднує стимул до власності малим підприємством з управлінською майстерністю великого бізнесу.
Перевагою для початкуючого підприємця є приналежність до єдиної франчайзингової системи, а використання відомої торговельної марки значно знижує ризики.
Постійна підтримка і контроль з боку франчайзера дає можливість власникам франшиз навчитися ефективних методів керування бізнесом, підвищити свій професіоналізм і компетентність. Але їх підприємницька ініціатива обмежена: крім того, що франчайзер втручається в усі сфери діяльності підприємства, він може приймати важливі рішення, не беручи до уваги думки окремих франчайз. І все-таки франчайза має справу з перевіреним бізнесом; послуги франчайзера конкурентоздатні, а товари надійні. І ті, й інші стандартизовані, і турбота про подальше удосконалювання якості цілком лежить на франчайзері. Відповідно ініціатива власника фран-шизи із відновлення і розширення асортименту обмежена цими стандартами. Безперебійне постачання продукції, сировини і матеріалів, що цілком забезпечують потреби підприємства, — безперечно, пози-тивний фактор. Але в деяких випадках асортимент чітко регламентований умовами договору, і фран-чайза не має права його порушувати, продаючи інші товари або послуги, оскільки може скласти конкуренцію товарам франчайзера.
Франчайза контролює визначений район, тим самим маючи гарантію від вторгнення франшиз-кон-курентів і, так би мовити, стає монополістом. Однак і ріст його бізнесу обмежений територією, яка закріплена за ним згідно з договором. Франчайзер цілком відповідає за маркетинг продукції і послуг, включаючи організацію рекламних кампаній; витрати франчайзи на рекламу становлять незначні відрахування до централізованого рекламного фонду франчайзингової системи. Однак напрямок і ціль реклами визначає також франчайзер, а засоби на неї відраховують незалежно від фактичної віддачі, яку має власник франшизи від рекламної кампанії. Загалом франчайза може розраховувати на різноманітні фінансові пільги як при купівлі самої франшизи, так і під час розрахунків за постачання, але постійні відрахування франчайзеру згідно з договором франчайзинга можуть значно знижувати загальний дохід власника франшизи.
Практика франчайзинга у зарубіжних країнах продемонструвала, що франчайзи наближені до споживача, тому швидше враховують його настрій, коливання попиту й умови конкуренції. Для франчайзера вони можуть стати джерелом новаторських ідей і вдалим іспитовим стартом для апробацій нових товарів і послуг. Як власник підприємства, франчайза ефективніший і більш надійний, ніж найманий керівник або службовець. З іншого боку, як самостійний підприємець він гостріше усвідомлює свою залежність від франчайзера і прагне її позбавитися. Для власника франчайзингової системи — це потенційна загроза. Вихід окремої франчайзи з франчайзингової мережі відразу ж складає конкуренцію на відповідному сегменті ринку, а її банкрутство підриває репутацію франчайзера, навіть якщо його безпосередньої провини в провалі немає.
Отже, франчайзинг — явище специфічне. Особливість цієї форми підприємництва в тому, що підприємства, які працюють у системі франчайзинга, незважаючи на юридичну самостійність, є частиною єдиної системи. Таким чином, франчайзинг допомагає уникнути цілого ряду перешкод, пов'язаних з функціонуванням незалежного малого бізнесу, але одночасно породжує проблеми, властиві будь-якій корпоративній структурі.
Розвиток франчайзингу в Україні буде сприяти вирішенню багатьох проблем формування малого підприємництва: залучення до бізнесу широкого кола осіб, які не мають змоги займатися бізнесом без підтримки і навчання; освоєння малим бізнесом нових технологій, розширення сфер діяльності малих підприємств; підвищення якісного рівня підготовки кадрів для вітчизняного малого підприємництва.
На вітчизняному ринку перспективним є розвиток і створення франчайзингових систем у сфері споживання, послуг із працевлаштування, побутового обслуговування населення, обслуговування автотранспорту, готельного господарства, в будівництві тощо.

36. Правове становище холдингових компаній

Ст. 126 ГКУ + закон

ГК - Холдингова компанія - відкрите акціонерне товариство, яке володіє, користується, а також розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств (крім пакетів акцій, що перебувають у державній власності)

Якщо корпоративне підприємство через дії або бездіяльність холдингової компанії виявиться неплатоспроможним та визнається банкрутом, то холдингова компанія несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями корпоративного підприємства.

ЗАКОН- корпоративне підприємство - господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія;

ГК – кооперативними підприємствами є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються й формі господарських товариств, і також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Холдингові компанії можуть утворюватися:

а) органами, уповноваженими управляти державним майном, державними органами приватизації самостійно або разом з іншими засновниками шляхом об'єднання у статутному фонді холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв);

б) іншими суб'єктами на договірних засадах.

У випадках, передбачених законодавством, холдингові компанії утворюються за умови попереднього отримання дозволу відповідного органу Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України на концентрацію, узгоджені дії суб'єктів господарювання.
Державна реєстрація холдингових компаній проводиться державним реєстратором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" та інших нормативно-правових актів.
Статутний фонд холдингової компанії формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії. Частка у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності холдингової компанії, не повинна перевищувати 20 відсотків статутного фонду холдингової компанії.
Господарське товариство не може мати у власності цінні папери холдингової компанії, корпоративним підприємством якої воно є.
До виключної компетенції загальних зборів холдингової компанії належить вирішення питань:
формування єдиної фінансової, інвестиційної, виробничо-господарської та науково-технічної політики щодо корпоративних підприємств;
визначення напрямів та порядку використання прибутку корпоративних підприємств;
затвердження планів виробничого та соціального розвитку корпоративних підприємств.
До виключної компетенції загальних зборів холдингової компанії законом або статутом може бути також віднесене вирішення інших питань

37. Правове становище товарної біржі

Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій.
Товарна біржа діє на основі самоврядування, господарської самостійності, є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням.
Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.
Діяльність товарної біржі здійснюється відповідно до цього ЗУ „Про товарну біржу” та чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.
Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами:
рівноправності учасників біржових торгів; застосування вільних (ринкових) цін; публічного проведення біржових торгів.

Товарна біржа створюється на засадах добровільного об’єднання заінтересованих юридичних і фізичних осіб, яким це не заборонено чинним законодавством.
Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та управління, а також державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті.
Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок та принципи її створення, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків.
Кожний із засновників сплачує пайовий внесок.
Вступний внесок члена біржі має дорівнювати вартості "біржового місця”, що визначається виходячи з попиту та пропозиції на “біржове місце”.
Товарна біржа забезпечує:
створення умов для проведення біржової торгівлі;
регулювання біржових операцій;
регулювання цін на підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що допускаються до обігу на біржі;
надання членам і відвідувачам біржі організаційних та інших послуг;

збір, обробку і поширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку.
Член товарної біржі має право сам або через свого представника:
здійснювати біржові операції на біржі та одержувати за це винагороду;
брати участь у вирішенні питань діяльності біржі, обирати і бути обраним до її керівних органів;
здійснювати всі управнення, що випливають із сплати пайового або вступного внеску;
користуватися всіма послугами біржі.
Вищим органом управління товарної біржі є загальні збори її членів.
У період між загальними зборами членів товарної біржі управління нею здійснює біржовий комітет (рада біржі).
Контролюючим органом товарної біржі є контрольна (ревізійна) комісія.
Біржовий комітет (рада біржі) і контрольна (ревізійна) комісія обираються загальними зборами членів товарної біржі, компетенція та повноваження комітету і комісії визначаються статутом товарної біржі.

38. Правове становище фондової біржі

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до ЦК України, ЗУ «По цінні папери та фондовий ринок» та ін законів.
Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками).
Фондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками - торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності та взяли на себе зобов'язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі на фондовому ринку. Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою, ніж 5 відсотків статутного капіталу фондової біржі.

Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні підтримувати власний капітал в розмірі, не меншому ніж З мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому ніж 6 мільйонів гривень.
Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації.
Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала менш ніж 20.
Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулювання ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами.

Кожний член фондової біржі має рівні права щодо організації діяльності фондової біржі як організатора торгівлі.
Статут фондової біржі затверджується вищим органом фондової біржі.
Як організатор торгівлі фондова біржа створює організаційні умови для укладання договорів з цінними паперами шляхом котирування цінних паперів на основі даних
попиту і пропозицій, отриманих від учасників торгів на фондовій біржі.
у торгах на фондовій біржі мають право брати участь чле-ни фондової біржі та інші особи відповідно до законодавства.
Торгівля на фондовій біржі здійснюється за правилами фондової біржі, які затверджуються біржовою радою та реєструються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

39. Правове становище торгово-промислових палат.

Правове становище торгово-промислових палат визначається Законом України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні»'. Цей Закон встановлює загальні правові, економічні та соціальні засади створення торгово-промислових палат в Україні, встановлює організаційно-правові форми і напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємовідносин з державою.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання.
Завданнями торгово-промислових палат є:
- сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних
1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 13. — Ст. 52.
операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва;
представлення інтересів членів палати з питань госпо дарської діяльності як в Україні, так і за її межами;
організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів;
участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців — громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі;
надання довідково-інформаційних послуг, основних відо мостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність ук раїнських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокре ма через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та прави ла торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовніш ньоекономічного співробітництва українських підприємців;
сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва;

надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям;
встановлення і розвиток зв'язків з іноземними підприєм цями, а також організаціями, що об'єднують або представля ють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій;
сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил про фесійної етики у конкуренції для різних сфер підприємниць кої діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань під приємців;
виконання інших завдань, передбачених її статутом.
Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Принцип добровільного об'єднання підприємців у торгово-промислову палату полягає у праві вибору входити або не входити до її складу.
Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути створена лише одна торгово-промислова палата.
На території України діє Торгово-промислова палата України. Торгово-промислові палати мають право:
проводити за дорученням державних органів незалежну експертизу проектів нормативно-правових актів з питань еко номіки, зовнішньоекономічних зв'язків, а також з інших пи тань, що стосуються прав та інтересів підприємців;
представляти і захищати законні інтереси торгово-про мислової палати або за дорученням її членів їх інтереси;
надавати за дорученням українських та іноземних юри дичних і фізичних осіб послуги, пов'язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжна родних договорів України;
звертатися за дорученням осіб, права яких порушені, до Антимонопольного комітету України із заявами про порушен ня законодавства про захист від недобросовісної конкуренції;
проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість;

засвідчувати і видавати сертифікати про походження то варів, сертифікати визначення продукції власного виробницт ва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов'язані із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності;
здійснювати декларування зовнішньоторговельних ван тажів у випадках, передбачених законом;
організовувати міжнародні виставки, національні вистав ки іноземних держав і окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Ук раїні та за її межами;
організовувати семінари, конференції, ділові переговори з економічних питань за участю українських підприємців та іно земних фірм як в Україні, так і за її межами;
укладати необхідні для виконання функцій палат зовніш ньоекономічні та інші угоди з українськими та іноземними суб'єктами підприємницької діяльності, а також з окремими громадянами;
видавати інформаційні, довідкові, рекламні та методичні матеріали з питань своєї діяльності, а також газети, журнали та інші друковані матеріали для забезпечення підприємниць кої діяльності;
створювати, реорганізовувати і ліквідовувати підприєм ства та інші організації з метою виконання статутних завдань у порядку, встановленому законом;
самостійно визначати методи здійснення своєї діяльності, встановлювати структуру, штатний розпис, чисельність праці вників, форми і розміри оплати та матеріального стимулюван ня їхньої праці згідно з законодавством України;
створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територі альні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців- консультантів;
виконувати інші повноваження, що не суперечать законо давству України.
Методичні та експертні документи, видані торгово-промисловими палатами в межах їх повноважень, є обов'язковими для застосування на всій території України.

40. Джерела формування та склад майна суб’єкта господарювання.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встановлю­ється ст. 133 ГКУ, Цивільним кодексом України та відповідни­ми законами України з урахуванням зазначених видів майна.

Майнова база суб'єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел, серед яких (відповідно до ст. 140 ГК):

грошові та матеріальні внески засновників;

доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

Майно за суб'єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління, праві господарського використання та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування).

Майнова база суб'єктів господарювання - неоднорідна.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, розрізняють: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст.

139 ГК).

Основні фонди - це матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів від дати введення в експлуатацію, вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. До основних фондів належать: будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий, інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Основні фонди використовуються поступово, перенесення їх вартості на витрати виробництва відбувається за допомогою амортизаційних відрахувань, які здійснюються протягом нормативного строку експлуатації основних фондів. За цим критерієм основні фонди поділяються на 3 групи: І - будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації -20 років; норма амортизації - 5% балансової вартості на календарний рік); II - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини до них), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-обчислювальні машини, інші машини для автоматичного оброблення інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони та рації, інше конторське (офісне) обладнання, устаткування, приладдя до них (строк експлуатації - 4 роки, норма амортизації- 25%); НІ - будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1 і 2, норма амортизації- 15% балансової вартості на рік). Дозволяється за рішенням підприємства прискорена амортизація основних фондів III групи за диференційованими по роках експлуатації нормами амортизації, що їх встановлено Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст.8). Виняток становлять підприємства, ціни (тарифи) на продукцію (роботи, послуги) яких регулюються державою.

Оборотні засоби - це матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і відразу ж переносять свою вартість на готову продукцію. Це, насамперед, сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

1 Товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються: вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

У майні суб'єктів господарювання вирізняють спеціальні фонди та резерви - грошові кошти підприємства, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, а використовуються за спеціальним призначенням (цілями), передбаченим законодавством або статутом підприємства.

Спеціальні фонди та резерви поділяються на обов'язкові (тобто передбачені як такі законодавством) та необов'язкові, що створюються на розсуд самого підприємства або власника його майна. До перших (обов'язкових) належать: амортизаційний (призначається для відновлення основних фондів,

формується та поповнюється за рахунок амортизаційних відрахувань), фонд охорони праці (створюється відповідно до Закону від 14.12.1992 р. «Про охорону праці»; джерелами формування цього фонду є частина прибутку, що визначається колективним договором, та спеціальні відрахування від собівартості продукції"). Для деяких категорій підприємств (зокрема тих, що функціонують у формі господарських товариств (за винятком корпоративних інвестиційних фондів) і виробничих кооперативів обов'язковими є страховий або резервний фонд (формується за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства), а у виробничому кооперативі - пайовий, неподільний, резервний, спеціальний фонди; в комерційних банках створюються обов'язкові резерви в порядку, визначеному Національним банком України (Положенням про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.06.2001 р. № 244). Підприємства можуть формувати згідно з положеннями своїх установчих та/або внутрішніх документів й інші (необов'язкові) спеціальні фонди та резерви, в т. ч. фонд виплати дивідендів, фонд сумнівних боргів, фонд матеріального заохочення, інноваційний фонд, який до ліквідації Державного інноваційного фонду належав до обов'язкових (призначається для фінансування науково-дослідних, дослідно-конструкторських, топологічних робіт та фінансування інших заходів щодо освоєння нових технологій; формується зазвичай за рахунок спеціальних відрахувань від вартості реалізованої продукції).

Запровадження з 1 січня 2000 р. в Україні міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності зумовило використання нових понять — оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).

41. Облік майна та звітність щодо його використання при здійсненні господарської діяльності.

Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.
Суб'єкти господарювання відповідно до закону (ст. 145 ГК, Закон «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні») зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати
148
фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів.
Питання, пов'язані із бухгалтерським обліком та фінансовою звітністю підприємств та інших господарських організацій відповідно до нових стандартів, визначається низкою нормативно-правових актів як загальної, так і спеціальної сфери дії. Так, Закон України від 16.07.1999 р. «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, в т. ч.:
розкриває зміст цих понять (згідно зі ст. 1 зазначеного Зако ну, бухгалтерський облік - процес виявлення, вимірювання, реєст рації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користува чам для прийняття рішень; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, ре зультати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звіт ний період;

передбачає, що метою ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності є надання користувачам для прий няття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових кош тів підприємства (ч. 1 ст. 2);
встановлює обов'язковість ведення підприємством бухгал терського обліку, на даних якого ґрунтуються фінансова, податко ва, статистична та інші види звітності, що використовують грошо вий вимір (ч. 2 ст. 2);
визначає основні засади державного регулювання бухгатер- ського обліку та фінансової звітності (статті 6-7);
закріплює вимоги до первинних облікових документів та ре гістрів бухгалтерського обліку (ст. 9), а також вимогу щодо обо в'язковості періодичної інвентаризації активів та зобов'язань під приємства з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерсь кого обліку та звітності
та регулює інші питання.
Подання фінансової звітності здійснюється згідно з Порядком, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419, а склад та принципи підготовки фінансової звітності визна-
149
чаються стандартами бухгалтерського обліку та звітності, затвердженими Міністерством фінансів України (накази від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290).
Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 «Баланс» (загальні положення) у балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал підприємства, при цьому активи визначаються як ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому; власний капітал -частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань; зобов'язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди). Активи підприємства згідно з цим Положенням поділяються на оборотні та необоротні (оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації та споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців від дати балансу, а необоротні активи — всі активи, що не є оборотними).

42. Право власності - основне речове право у сфері господарювання: поняття та зміст.

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.
Власність, в економічному розумінні,- це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.
Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.
Право власності в об'єктивному розумінні -це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.
Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника,
що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.
Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому Сім) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.
У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:
• одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна,
151
інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;
особисто або через уповноважені ним органи з метою здійс нення підприємницької діяльності засновувати господарські органі зації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної гос подарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і по рядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установ чих документах господарської організації, а також здійснювати без посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановле них законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої ор ганізації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;

здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших за конів;
приймати рішення про об'єднання створених власником уні тарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, пе редбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шля хом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).
Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.
Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності (питання щодо яких розглядатиметься в наступній темі).

43. Похідні від права власності правові титули майна суб'єктів господарювання.

Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб'єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб'єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називається похідними від традиційного права власності. Такими титулами є: а) право довірчої власності, б) право повного господарського відання, в) право оперативного управління, г) право оперативного використання, д) право користування (в т. ч. оренди). Всі вони є похідними від права власності і залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що визначає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою “підрегульовує” свої відносини з відповідним суб'єктом.
Право довірчої власності було започатковано 19.06.2003 р. (шляхом внесення відповідних змін до нового Цивільного кодексу України) у зв'язку з прийняттям двох законів: “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” (19.06.2003 р.) і “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” (19.06.2003 р.). Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності визнається особливим видом права власності, яке виникає на підставі закону, договору управління майном. Проте, відповідно до вищезазначених законів, таке право виникає лише на підставі відповідного договору (договору управління майном), що укладається власником відповідного майна - установником; управителем (довірчим власником) як стороною за договором може бути належним чином створена організація - фінансова установа (ст. 1 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 1 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”); управитель як довірчий власник розпоряджається довірчим майном лише у визначених законом та договором межах (ст. 26 Закону “Про іпотечне кредитування...”, ст. 8 Закону “Про фінансово-кредитні механізми...”), а за власними зобов'язаннями (не пов'язаними з управлінням довірчим майном) відповідає майном, що належить йому на загальному праві власності. Відтак, право довірчої власності у сфері господарювання є похідним (його встановлення залежить від первісного власника майна - установника), обмеженим (межі використання довірчої власності встановлюються законом та договором) та додатковим правовим титулом майна (встановлюються зазвичай на договірних засадах зі створеною відповідно до закону господарською організацією, що має власне майно).
Право господарського відання (ст. 136 ГК України), порівняно з правом власності, є більш обмеженим і передбачає можливість володіння, користування і розпорядження закріпленим на цьому правовому титулі майном на розсуд суб'єкта цього права (підприємства), але в межах закону і затвердженого власником майна статуту підприємства. Суб'єкт права господарського відання за своїми зобов'язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб'єктом банкрутства. На такому правовому титулі майно закріплюється за: державними (ч. З ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. З ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку; унітарними комерційними підприємствами, що створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.
Право оперативного управління (ст. 137 ГК України) також є похідним від права власності, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання. Суб'єкт права оперативного управління може володіти, користуватися і розпоряджатися закріпленим за ним майном лише за його цільовим призначенням, самостійно розпоряджаючись закріпленими за ним коштами (державні установи) та іншим майном, крім основних фондів (казенне підприємство). Суб'єкт права оперативного управління відповідає за своїми зобов'язаннями лише майном, яким має право розпоряджатися. Якщо такого майна не вистачає для покриття його боргів, то субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями суб'єкта права оперативного управління несе власник майна (щодо казенних підприємств - держава). Цей правовий титул використовується щодо казенних підприємств (ч. З ст. 73, ч. З ст. 76 ГК України), унітарних некомерційних підприємств (ч. З ст. 78 ГК України), а також щодо унітарних некомерційних підприємств, які створюються господарськими товариствами, кооперативами, громадськими та релігійними організаціями, громадянами.
Право оперативного використання майна - новий правовий титул майна, започаткований Господарським кодексом України (ч. 5 ст. 55, ч. З ст. 132, ст. 138). Суб'єктом цього права може бути лише відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації (підприємства, господарського товариства, виробничого кооперативу тощо). Обсяг майнових правомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, у відповідному правовому документі (положенні про філію, представництво, інший відокремлений підрозділ, що затверджується господарською організацією, яка прийняла рішення про створення такого підрозділу).

44. Правові засади приватизації державного та комунального майна.

Приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та вилучення коштів на структурну перебудову економіки України. Таке визначення містить стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Об'єктами приватизації можуть бути: а) майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства; б) об'єкти незавершеного будівництва; в) акції (частки, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання.