Лютнева революція в Росії. Боротьба за національне самовизначення України. Центральна рада: перші кроки державотворення

В лютому 1917 р. в Петрограді вибухнуло повстання. Перемогла Лютнева буржуазно-демократична революція. Монархія Романових була повалена. Державна дума призначила Тимчасовий уряд і передала йому владу до скликання Установчих зборів.

Водночас на політичній арені заявила про себе створена революцією Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів в Росії утворилося двовладдя.

У Києві утворився Комітет об'єднаних громадських організацій. Тимчасовий уряд визнав його як своє представництво.

Під впливом Лютневої революції по всій Україні відбувались вибори до місцевих рад як органів революційної влади. У великих промислових, адміністративних центрах, інших містах були створені ради робітничих і солдатських депутатів. У селянських радах значний вплив мали соціалісти-революціонери (есери). На противагу радам, заможне селянство, козацтво і частина поміщиків заснували свою організацію — Союз хліборобів-власників.

Широкого розмаху набирає національно-визвольний рух, очолений українськими партіями. Навколо них гуртувались українські демократи як соціалістичного, так і революційно-демократичного напряму. Виникає необхідність створення центру дій революційних сил.

Започаткували діяльність осередку для координації дій українських громадсько-політичних організацій Товариство українських поступовців (ТУГІ) під проводом Є.Чикаленка, С.Єфремова та Д.Дорошенка, українські соціал-демократи (їх очолював тоді Д.Антонович), згодом до осередку приєднались М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал, які представляли українських есерів, та інші представники революційної демократії.

Таким чином, 4(17) березня 1917 р. на хвилі демократичної революції було засновано національну організацію, яку назвали Українською центральною радою. Головою й було обрано відомого українського історика і провідника національно-визвольного руху Михайла Сергійовича Грушевського.

На її першому засіданні Михайло Грушевський сформулював основні програмні положення і політичну платформу організації. Було прийнято рішення про скликання Всеукраїнського Національного конгресу з метою розширення представництва і підведення правової бази під Центральну раду як державну інституцію. Національний конгрес 5(18) квітня закликав українство відродити втрачену державність, домагатися широкої автономії для України, не відкладаючи справи до Установчих зборів. На конгресі було обрано новий склад Центральної ради як представницького органу, що мав стати першим українським парламентом.

Чітко було визначено й основний напрям діяльності, основне завдання на даному етапі української революції: українська автономія, як тоді писали “персонально-територіальна”, у складі Російської федерації.

Офіційними документами, що за ними можна простежити шлях боротьби за автономію і незалежність України, були універсали (декларації, маніфести) Центральної ради.

10(23) червня Центральна рада видала свій Перший Універсал. Текст його підготував Володимир Винниченко. Політичний зміст документа можна висловити досить стисло: визнання права українського народу на автономію, відрахування частини податків на національно-культурні потреби і впровадження при Тимчасовому уряді посади комісара в українських справах.

Був створений виконавчий орган влади — Генеральний секретаріат на чолі з В.Винниченком.

Тимчасовий уряд, рішуче відхиливши домагання української демократії, дозволив, проте. Центральній раді вважати себе “крайовим органом влади”, підпорядкованим Тимчасовому урядові.

Широкого розголосу в Росії і в Україні набрав Другий Універсал, проголошений 3(16) липня 1917 р. під час серйозної кризи Тимчасового уряду. Підтримуючи його внутрішню політику, Центральна рада заявляла, що визнає Всеросійські установчі збори, які і мають визначити автономію України. Тим самим задоволення найсуттєвіших національних вимог відкладалося на невизначений час.

Тим часом сама Росія переживала загальнонаціональну кризу, що охопила всі сфери економічного, політичного і воєнного життя держави, панівних класів і уряду. По всій Росії і в Україні проходили перевибори до рад робітничих і солдатських депутатів. Під гаслом “Вся влада радам!” велась активна підготовка до скликання П Всеросійського з'їзду рад. Центральна рада всупереч позиції Тимчасового уряду прийняла рішення про скликання Установчих зборів України.

А на той час ІІ Всеросійський з'їзд рад, в якому взяло участь 126 делегатів від України, обраних від 69 місцевих рад, проголосив у країні радянську владу і передав її місцевим радам. Проголошена з'їздом “Декларація прав народів Росії” заявила про рівність і суверенність народів Росії, їхнє право на самовизначення аж до відокремлення і створення власної держави.

Яку позицію зайняла тоді Центральна рада? Офіційний її орган — газета “Нова Рада” — запевнила читачів, що Центральна рада не підтримує соціалістичної революції і її позицію треба розуміти як підтримку Тимчасового уряду.

Фактично в Києві діяли три політичні сили. На владу претендували як Центральна рада, так і рада робітничих та солдатських депутатів, якою керували більшовики та ліві соціалісти. Штаб Київської військової округи відстоював владу Тимчасового уряду. Почалася збройна боротьба більшовиків і революційних сил, що підтримували радянську владу, з військами штабу КВО. Війська Тимчасового уряду зазнали поразки, а влада перейшла до рук Центральної ради.

Політична ситуація кардинально змінилася. Центральна рада, тепер уже не з ласки російських властей, зайнялася вирішенням проблем автономії. Так 7(20) листопада 1917 р. був проголошений Третій Універсал, яким проголошувалася Українська Народна республіка. Право власності на землю скасовувалося: земля передавалася трудовому народові без викупу. Робочий день обмежено вісьмома годинами. Записано було також про потребу встановити “державну контролю над продукцією на Україні, пильнуючи інтереси як України, так і цілої Росії”.

Інші важливі положення Універсалу: негайно розпочати мирні переговори; ліквідувати смертну кару; провести амністію політичних в'язнів;

розширити права місцевого самоврядування; забезпечити свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків.

Суттєвим було положення про національно-персональну автономію в Україні для не-українців: “... народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя”.

Таким чином, саме Третій Універсал накреслив повну перебудову України на нових засадах як незалежної держави “в федеративній Росії”. За своїм характером і змістом, безперечно, українська революція принципово відрізнялася від “робітничо-селянської”, про вплив якої говорив В.Винниченко. Але вплив її на вирішення соціальних проблем визнавали тогочасні демократи України. “Робітнича газета” (орган УСДРП) в день проголошення Універсалу засвідчила: “Центральна рада стоїть за проведення тих самих реформ, які висуваються і більшовиками”. Не варто сьогодні ігнорувати такий висновок.

Інша річ — як реалізувались реформи. І хоч українські демократи не завжди були послідовні, часто вагалися, вирішуючи стратегічні і тактичні питання української революції, проголошення автономії Української Народної Республіки було важливим історичним актом державотворення, результатом боротьби українського народу за свою державність і незалежність.

Через два місяці після Третього Універсалу був прийнятий Четвертий (і останній). Універсал датований 9(22) січня 1918 р., але фактично прийнятий в ніч з 11(24) на 12(25) січня. Він був складений на основі трьох проектів — В.Винниченка, М-Грушевського та есерів М.Шаповала і М.Солтана (за основу був узятий проект М.Грушевського) — і проголошував вже не автономію, а самостійність, незалежність України.

Перейдемо до розгляду другого питання, питання про політичну ситуацію, яка склалася на той час в Україні. Коротко її можна охарактеризувати як боротьбу за владу різних політичних сил — внутрішніх і зовнішніх.

Об'єктивний розвиток ситуації визначив необхідність скликання (спільно з Центральною радою) Всеукраїнського з'їзду рад. Ініціаторами виступили більшовики. Але фракція залишилась у меншості й переїхала до Харкова. До неї приєднались представники рад Донбасу і Криворіжжя.

11—12(24—25) грудня 1917 року в Харкові відбувся І Всеукраїнський з'їзд рад, де було проголошено Українську республіку, яка мала стати “федеративною частиною Російської республіки”, тобто Радянської Росії з відповідними державними атрибутами.

Делегати харківського з'їзду обрали Центральний Виконавчий Комітет (35 більшовиків, 4 ліві есери, один лівий український соціал-демократ та один меншовик-інтернаціоналіст).

ЦВК створив уряд України — Народний секретаріат, до якого ввійшли В.П. Затонський, М. О. Скрипник та інші. У січні 1918 р. головнокомандувачем радянських збройних сил України став Юрій Коцюбинський. РНК Росії визнала Українську Радянську Республіку.

На другий день після відкриття з'їзду, який залишили делегати-більшовики, Генеральний секретаріат одержав ультиматум Раднаркому Росії — “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, підписаний В.Леніним і Л.Троцьким. В ньому зокрема зазначалося: “... Визнаємо народну Українську республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними. Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу... визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно”.

Звинувачувалася Центральна Рада у військово-революційних питаннях: дезорганізація фронту; роззброєння радянських військ, що перебували в Україні; підтримка кадетсько-калединської змови; повстання проти радянської влади.

У разі відмови виконати пред'явлені вимоги, РНК вважатиме Центральну раду в стані відкритої війни проти радянської влади. Ультиматум було відхилено. Почалася війна

У січні загони С.Петлюри та інші українські патріотичні війська, що залишились вірними Центральній

раді, вступити в бій з радянськими частинами, які наступали на Київ, і, зазнавши поразки під Кругами, відступили. Загін із 300 київських студентів і гімназистів, відданих українській ідеї, але недосвідчених і “необстріляних”, залишився сам на сам з військами, що наступали. Юнаки загинули, ставши невинними жертвами боротьби за владу в Україні

Війну з об'єднаними силами радянських урядів Росії і України було програно. Центральна рада залишила Київ. Влада перейшла до рук проголошеної в Києві Української робітничо-селянської республіки з Народним секретаріатом на чолі (Євгенія Бош — внутрішні справи, Юрій Коцюбинський — військові, Володимир Затонський — освіта та ін.). Останньою надією українських демократів залишилась перспектива сепаратного миру з німецько-австрійським блоком та іноземна військова допомога в боротьбі з більшовиками — російськими й українськими.

До Бреста було направлено делегацію Центральної ради. Перед нею було поставлене завдання надзвичайної ваги: домагатися включення до України всієї Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя...

Важко сказати, чи справді керівники Центральної ради сподівалися на успіх місії. Все ж, у Бресті пролунала ідея соборності українських земель. Проте і сама ідея, і дипломатична місія в цьому плані не увінчались успіхом.

Делегацію Радянської Росії очолив Л.Троцький. Під час обговорення питання про участь української делегації він визнав її самостійність, вбачаючи в ній потенційного спільника на переговорах з німцями. Прорахунок Троцького був очевидним. Українські дипломати повели переговори без консультацій з Росією і 27 січня підписали Брест-Литовську угоду. Україна зобов'язалась поставити Німеччині та Австро-Угорщині велику кількість збіжжя, м'яса та інших продуктів. Взамін німці обіцяли фінансову та збройну допомогу в боротьбі УНР з більшовицькою владою. Усі західноукраїнські землі, на які претендувала Центральна рада, так і залишились поза межами України.

Радянська Росія підписала Брестський мир 3 березня 1918 р., саме в той день, коли в Київ вступили німецькі війська, запрошені Центральною радою. Німці з австрійцями поділили Україну на сфери впливу, встановили повсюдно окупаційний режим.