Соціально-економічний розвиток на початку XX ст

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням про­мислового перевороту і переходом до індустріалізації.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатс­тва, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розви­ток промислового потенціалу краю. За рівнем концентрації промислового виробництва в основних га­лузях Україна не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних мета­лургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійсь­кий, Петровський, Донецько-Юр'євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш "концентрованих" галузях — металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя вирос­тають могутні синдикати "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатст­ва, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри­нок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промис­ловість Російської імперії припадає саме на Україну.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь Укра­їни досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурх­ливо розвивав промислове виробництво, то південно-захід­ний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сек­тор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисло­вості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залі­зорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукро­вої.

В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувало­ся понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, пе­реважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістич­ні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися у нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була змушена про­давати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877—1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь. (В цілому в українсь­ких землях поміщики до початку першої російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтен­сивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Харак­терною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1%, а відсоток безземельних та ма­лоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та вико­нував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на почат­ку XX ст., соціальна напруга різко зросла в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищу­ючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови пра­ці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив інозем­ного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, ви­щі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення Украї­ни на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з Іншого — були своєрідним підсумком дії міс­цевих чинників.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянс­тва; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проб­лема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилю­вали соціальну напругу, вели до загострення соціальних про­тиріч.