Україна в другій половині Х1Х ст. Суспільні течії та рухи другої половини ХІХ ст

У середині ХІХ ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризи у цей час були:

· занепад поміщицьких маєтків;

· посилення експлуатації селян;

· панування екстенсивних методів господарювання;

· стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва;

· зростання соціального напруження у суспільстві;

· посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр ІІ вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 р; маніфесту про скасування кріпосного права.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Pociйcькoї імперії. У комплексі реформ Олександра ІІ після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління земств. Цей крок самодержавства пояснюється його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, направити їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції.

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів:

· безстанове судочинство;

· незалежності суддів від адміністрації; гласності судового процесу;

· змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного).

Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80-90-х роках, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр ІІІ намагався відновити владу держави над громадянським суспільством. Простий перелік здійснюваних caмодepжaвством контрреформ дає уявлення про помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції:

- 1884 р. запроваджено новий університетський устав, який ліквідував автономію університетів;

- 1887 р. вийшов циркуляр про так званих "кухарчиних дітей", що забороняв приймати до гімназій дітей, вихідців з нижчих верств населення;

- 1890 р. побачило світ "Положення про губернські та повітові земські установи", яке обмежувало фінансування земств, посилювало контроль за ними з боку держави, різко скорочувало представництво в цих установах селян.

Контрреформи не змінили принципового напряму еволюції до буржуазного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці ХІХ ст. в імперії визрівало масове невдоволення.

Найвпливовішими політичними силами в Україні у другій половині ХІХ ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60-80-х роках ХІХ ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія політичний рух, стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники відстоювали необхідність переходу та встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна "перестрибнути" через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція.

Ідеологами народницького руху були:

v П. Лавров – прихильник “пропагандистського” напрямку;

v М. Бакунін – прихильник “бунтарського” напрямку;

v П. Ткачов – прихильник революційної змови.

У 1874 р. розпочалося масове "ходіння у народ" демократичної інтелігенції. Це був перший досвід зближення радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Та все ж "ходіння в народ" не було даремним: жорсткі реалії життя "відкоригували" програмні настанови народників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організацій діяло у цей час в Україні: У Києві гурток "Чайківців" (1872-1874 рр.), "Київська Комуна" (1873-1874 рр.), існували також народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві. Поступово народники усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії - помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став "Чорний переділ" народницька організація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народництво і проіснувала до 1917 р.).