Становище Запорізької Січі та її ліквідація

Наприкінці ХVІІ ст. становища Запорізької Січі змінилося. Гетьманщина під проводом таких енергійних гетьманів, як Самойлович і Мазепа, знову ставала силою, з якою треба було рахуватися. Вона перейняла на себе місію збирання українських земель виключно до Запоріжжя. Після "вічного миру" 1686 р. Запоріжжя перейшло до Російської держави. Тим самим воно стало в залежність від гетьманської влади. За Мазепи союз гетьмана з царською владою Запорізька Січ відчула як небезпеку для свого вільного існування. Вона вітала розрив між Мазепою і Петром І, ставши на бік українського гетьмана в його боротьбі за свободу України спільно з шведським королем Карлом ХІІ.

Після Полтавської битви запорожці покинули Січ і згодом оселилися на території Кримського ханства, під татарською зверхністю з центром в Олешках (1714-1734р.). Поки живий був кошовий гетьман Кость Гордієнко, непримиренний ворог Москви, мали перевагу прихильники турецько-татарської орієнтації, що спиралися також на гетьмана-емігранта П.Орлика. Але цілковите відокремлення Січі від гетьманщини, особливо ж оголошення царем в 1715 р. про заборону торговельних зносин з Січчю, були дуже дошкульними, для запорожців. Це сприяло утворенню сильної партії, що схилялася на бік Москви. Тим більше, що татарський хан ста­вив високі вимоги до січовиків щодо воєнних експедицій, а з другого бо­ку - не боронив їх від татар, які самовільно випасали свою худобу в запорізьких степах. Після першої невдалої спроби (1728 р.) перейти на бік Гетьманщини і Росії Січ зробила в 1734 р. рішучий крок саме після смерті Гордієнка. На цей раз прийнята в підданство царицею Анною Іоанівною Січ взяла участь у російсько-турецькій війни 1735-1739 р.

Але як тільки скінчилася війна, знову проявила себе стара російська політика обмеження січових свобод, розпочата у 80-х роках XVII ст. Почався колонізаційний наступ на Січову територію. В 1764 р. Катерина ІІ видала розпорядження про створення на цих землях окремої Новоросійської губернії, незалежної від Запорізької Січі.

Січова республіка вперто боролася проти цієї навали. Вона посилала численні депутації до Петербургу, щоб встановити точно визначені кордони з сусідами. Не припинялися конфлікти з адміністрацією Новоросійської губернії. Запорожці, за старою традицією, займалися скотарством, рибальством, звіроловством, торгівлею і довгий час майже не мали власного хліборобства. Але серед них під тиском обставин зростало розуміння того, що оборона належних Січі великих, плодючих і незаселених земель, які притягали хліборобський елемент, вимагала власних заходів, ініціативи самої запорізької влади в справі колонізації. Особливо ревниво дбав за збільшення числа селян, залежних від Січі і підвладних їй, останній кошовий Петро Калнишевський (1765-1775 рр.). До хліборобів належали й жонаті козаки. Одночасно з цією напруженою боротьбою з переселенцями, що за допомогою російської влади захоплювали одну за одною російські землі, провадилася і внутрішня боротьба між окремими верствами козацтва. Серед січовиків відбувався процес соціально-економічної диференціації, поділ на верхи і низи, помітний вже наприкінці ХVІІ ст. Запорізька Січ еволюціонізувала в тому ж напрямі, що й Гетьманщина, тільки значно повільніше. Вони виділяли з себе старшинську верству, яка почала відігравати значну роль в житті Січі. Рядові козаки не втратили ще цілком своєї ваги і майже до самого кінця намагалися обороняти свої права, тобто стародавній демократичний устрій (заколоти 1756-1757, 1768-1770, 1773 р.).

Незважаючи на деякі окремі недоліки, Січова республіка в 1760-1770 р. була державним організмом, здатним до життя, з досить вже численним селянством, з урядовими турботами про розвиток релігії, церкви. Але ця республіка з її вільними козацькими і селянськими станами була небезпечною для царської поміщицької імперії, бо безпосередньо перешкоджала розвиткові кріпацтва.

До цього треба додати ще й політичні, й економічні причини. Особливо ту, що Росія після перемоги над Туреччиною у війні 1769-1774 р. дістала в своє володіння широкі простори над Чорним морем і на шляху до них російському уряду поперек горла лежала Запорізька Січ. Тому для Січової республіки доля була вирішена заздалегідь. По закінченню турецької війни, в якій запорожці блискуче себе проявили в багатьох операціях, прийшов до Січі в 1776 р. генерал П.Текелій з російським військом, що поверталося з війни зруйнували Січ. Захоплені зненацька запорожці були змушені покоритися або втекти. Кошового Калнишевського заслано на Соловки, а вищу старшину - до Сибіру. Січ перестала існувати, запорізьке козацтво розвіялося по світу.

Чимала частина запорожців опинилася на турецькій території. Турецький уряд поселив їх у гирлі Дунаю, в Добруджі. Але тут Задунайська Січ зустрілася з іншими емігрантами - донськими козаками-некрасовцями. Предки останніх на початку ХVІІІ ст. виселилися до Кубані, а потім на Дунай. Між новими і старими поселенцями почалися непорозуміння, що переходили в криваві сутички. Турецький уряд наказав січовикам переселитися на лінію Сілістрія-Рущук. Невдоволені з того запорожці знайшли спільну мову з австрійським урядом і в 1785 р. значна їх частина (8 тис.) покинула гирло Дунаю й перейшла до Банату (між Тисою і Ду­наєм). Вони дістали австрійське підданство, право, виборного устрою і плату від цісаря. Але їм не сподобався дріб'язковий австрійський конт­роль і бюрократичний цісарський режим. В 1811-1812 рр. вони повернулися назад в Добруджу. На притоці Дунаю - запорожці влаштували свою автономну Січ, що існувала, як і колись, хоч у дещо спрощених формах. Основним заняттям козаків було більше рибальство, ніж хліборобство, яке відігравало роль підсобного господарства. На вимогу турецької влади Січ була зобов’язана брати участь у військових операціях. Це заперечувало християнському звичаю січовиків, особливо коли доводилося брати участь у війнах проти християнських держав та в придушенні повстань Сербії, болгар чи греків.