Галицько-волинське князівство. Історичне значення

В міру роздрібненості Русі на окремі князівства й землі в ХІІ-ХІІІ ст. стало відігравати значну роль Галицько-Волинське князівство з його культурними центрами Галичем та Володимиром-Волинським. Головне джерело вивчення історії Галичини і Волині це літописи польські, чеські та угорські хроніки.

Найвищого розквіту як самостійне князівство Галицька земля досягла за князювання Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр.). Сусіднім із Галицькою землею міцним південно-західним руським князівством було князівство Волинське.

Волинська земля відокремилася від Києва в середині ХІІ ст., коли волинським князем був правнук Володимира Мономаха, Мстислав Ізяславович. Після його смерті в 1170 р. князювати став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді. Між Галичиною і Волинським князівствами розвивалися жваві економічні зв’язки.

У 1199 р. після смерті Володимира, останнього представника галицької династії Ростиславичів волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, дрібних бояр та міщан зайняв Галич. Таким чином утворилося Галицько-Волинське князівство, яке перейняло на себе спадщину від занепадаючого Києва.

Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення.

2. Необхідність спільної боротьби двох князівств проти агре­сії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.

3. Енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199—1205 рр.) та Данила Романовича Галицького (1238— 1264 рр.).

4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства від­бувався у кілька етапів:

І. Становлення Галицько-Волинського князівства (1199—1205 рр.). Волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об'єднує Галичину і Волинь. У 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літопи­сець називає його "самодержцем всея Русі". Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув.

II. Період тимчасового розпаду Галицько-Волинського князівства та боротьба за його відновлення (1205—1264 рр.). Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період бо­ротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були: 1) прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедент­ного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213—1214 рр.);

2) безперервне втручання у внутрішні справи західноруських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі.

3) наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські форму­вання входили до коаліції руських князів);

4) енергійна боротьба за відновлення державної єдності Да­нила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III. Боротьба проти татаро-монгольського іга (1238—1264 рр.). Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство наби­рає сили та відвойовує втрачені позиції.

У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення антимон­гольського воєнного союзу.

Формально визнав­ши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Активно укріплялися старі міста та зводилися фор­теці нового типу, розташовані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, не витримували татари).

Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається ре­алізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції.

Римський Папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському кня­зю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівсь­ку корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи. Намагаючись вико­ристати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коро­нація. У цьому ж році Папа Римський оголошує Хрестовий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Помера­нію та Сербію. Проте через низку причин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими.

У 1258 р. Орда розпочинає новий масований наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст. Збе­реглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби 1264 р. помирає князь Данило.

IV. Період піднесення та поступового занепаду Галицько-Волинського князівства (1264—1340 рр.). Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя — Левом, Мстиславом і Шварно.

На рубежі ХІІІ—XIV ст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева — князя Юрія І (1301—1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда поступово втрача­ла владу над підкореними територіями. За період правлін­ня Юрія І стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.

Наступниками Юрія І стали його сини — Андрій та Лев II (1315—1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Романовичі проводили активну зовнішню політику: налагодили союзницькі відносини з Польською держа­вою та Тевтонським орденом. Але у 1323 р. в битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.

Загибель Андрія та Лева II, які не мали дітей, урвала пряму лінію династії Романовичів, що призвело до посилення політичної ро­лі та впливу галицького боярства, зростання чвар та усобиць у феодальній верхівці, втручання іноземних держав у внутрішні справи галицько-волинських земель. Майже два роки галицько-волинський трон залишався без правителя. Лише 1325 р. внаслі­док компромісу між місцевим боярством і правителями Польщі, Угорщини та Литви главою держави було обрано 14-річного мазовецького князя Болеслава, який прийнявши православну релігію і одержавши ім’я Юрій ІІ, не став маріонеткою у руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період прав­ління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства. Внаслідок боярської змови у квітні 1340 р. Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вда­лося Протягом короткого часу держава занепала та розчленува­лася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдав­ського князівства.

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

v зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства;

v стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

v модернізувало давньоруську державну організацію;

v розширило сферу дії західноєвропейської культури;

v продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі.