Первісне суспільство та перші державні утворення території України

Найдавніша історія поділяється на два основні періоди: кам’яний вік (1 млн. р. до н.е. – 2 тис. р. до н.е.) та вік металів (починаючи з 2 тис. р. до н.е.).

Першим періодом в історії людської цивілізації був кам’яний вік. Саме цієї доби відбулося виділення людини з тваринного світу, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як: релігія, мораль, мистецтво.

Кам’яний вік охоплює такі основні етапи: палеоліт (1 мл.р – 11 тис. р. до н.е.); мезоліт (11 тис. – 6 тис. р. до н.е.); неоліт (6 тис. – 4 тис. р. до н.е.) та енеоліт (IV – поч. ІІ тис. до н.е.).

На думку вчених, розселення первісної людини в межах Східної Європи, зокрема України, відбулося головним чином через західні райони Малої Азії й Балкани близько мільйона років тому. Кісткові рештки архантропів в Україні поки ще не виявлені, але відомі сліди їх існування у вигляді стоянок, які належать до епохи раннього палеоліту.

Палеолітичні пам’ятки України вивчаються вже понад 100 років. У 1873 р. В.І.Камінський відкрив біля с. Гінці на Полтавщині першу відому на той час у Східній Європі палеолітичну стоянку. Значний внесок у дослідження палеоліту України зробили в період між світовими війнами К.С.Ме­реж­ківський, В.В.Хвойко, П.П.Єфименко, П.Й.Борисков­сь­кий та ін. Їхню справу продовжують сучасні українські науковці: О.Г.Черниш, М.І.Гладких, О.О.Кротова та ін. Вони довели, що в палеолітичну епоху людина досягла відносно високого рівня матеріальної й духовної культури. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Житомирщина). Усього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

У період мезоліту (середньокам’яний вік) починає танути льодовик, формується сучасний клімат і ландшафт, північ України покривається лісом. Люди винайшли лук та стріли, приручили собаку. Серед найбільш відомих стоянок епохи мезоліту виділяються: на Дністрі – Гребеники; на Одещині – Мирне, Білолісся; у Криму – Таш-Аїр, Мурзак-Коба. На сьогодні в межах нашої країни відомо близько 600 стоянок та інших пам’яток мезоліту.

Вивчення неолітичних пам’яток на території України розпочалося ще наприкінці ХІХ ст., однак основні групи неополітичних стоянок, поселень і могильників були досліджені в 20-30 рр. ХХ с. (М.Я.Рудинський, Н.В.Добровольський) і після другої світової війни (І.Ф.Левицький, В.М.Даниленко, Д.Я.Телегін). На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи. Людина цього періоду вперше переходить до відтворюючого господарства, започатковується ткацтво та гончарство. Скотарські племена поступово відокремлюються від землеробських, а у степових районах України переходять до кочового способу життя.

Перехідною епохою від кам’яного періоду до епохи металу був енеоліт – мідно-кам’яний вік, коли поряд з кам’яними знаряддями праці почали виробляти мідні. Найбільш яскравими енеолітичними культурами на територіях України є трипільська, розміщена в лісостеповій зоні, та ямна, що займала в основному степові райони.

У кінці ХІХ ст. київський археолог В.В.Хвойко провів перші розкопки трипільських пам’яток у с. Трипілля Київської губернії. До найбільш відомих трипільських поселень належать: Майданецьке, Талянки, Доброводи.

Трипільська культура багатогранна, самобутня. ЇЇ характерними ознаками були:

¨ в економічній сфері – зернове землеробство й поступове витіснення мотики ралом; поява мідних знарядь праці;

¨ у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження елементів приватної власності;

¨ у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, виконаним жовтою, червоною та чорною фарбами.

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства – залізну. Завдяки появі заліза перед людством відкрилися нові перспективи, а саме: завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення.

Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були:

- міграція населення;

- посилення торговельних зв’язків;

- становлення приватної власності;

- перетворення сім’ї на господарську одиницю;

- витіснення родової общини територіальною;

- утворення організованих воєнно-політичних об’єднань та союзів;

- зародження державності.

Першими відомими нам племенами на території України, що володіли залізними знаряддями праці і зброєю, були кіммерійці (ІХ – VІІ ст. до н.е.). Про них повідомляє не тільки Гомер в “Одіссеї”, а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон.

Науковцям довго не вдавалося співвіднести писемні повідомлення з конкретними знахідками. Лише в повоєнний час ситуація змінилася на кращу й тепер у розпорядженні дослідників є кількасот пам’яток кіммерійського часу. Велика заслуга в цьому належить вченому О.О.Ієссену та засновнику київської школи скіфознавства О.І.Тереножкіну, які виділили основні риси кіммерійської культури.

Засади кіммерійської культури, на думку переважної більшості сучасних дослідників (Г.Т.Ковпаненко, Б.А.Шрамко та ін.) слід шукати у старожитностях зрубних племен Північного Причорномор’я, нащадки яких стали однією з головних складових частин кіммерійського народу.

Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Як свідчать історичні документи, кіммерійці мали своїх царів, але утворити повноцінну державу їм так і не вдалося.

У VII - ІІІ ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я і Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася в Південному Причорномор’ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

У VII-IIІ ст. до н.е. у степових районах Північного Причорномор’я й Південно-Східної України, а частково також у Криму панували скіфські племена, що прийшли зі Сходу. Територію, на якій оселилися скіфи, стали називати Скіфією. Найбільш відомі пам’ятки скіфського періоду - це кургани Чортомлицький і Солоха (IV ст. до н.е.), розкопані біля Нікополя в Дніпропетровській області; Куль-Оба - недалеко від Керчі в Криму, а також Гайманова могила і Товста могила (IV ст. до н.е.) в Запорізькій області.

Із зародженням класів у скіфських племен з’являються елементи державності. У VІІ ст. до н.е. створилася примітивна ранньокласова держава, яка інколи називається царством Атея, що об’єднувало племена Криму, Придніпров’я й Побужжя. Його центром у IV ст. до н.е. було Кам’янське городище на Дніпрі. Центром же пізньоскіфського царства в Криму, яке проіснувало до ІІІ ст. н.е. був Неаполь (поблизу сучасного м. Сімферополя).

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру, елементи якої вплинули на формування передслов’янської культури, а деякі корені окремих скіфських слів і тепер зберігаються у мовах східних слов’ян: “спако” (собака), “голос”, “топор”.

У ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. із сходу, з-за Дону, у Приазов’я й Північне Причорномор’я прийшли нові кочові скотарські племена, яких греки й римляни називали сарматами (алани, роксолани, язиги). Незважаючи на те, що сарматам не вдалося подолати родоплемінну відособленість і консолідуватися в єдиний етнос, створивши подібну скіфам власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називали сарматів – керовані жінками. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Від середини ІІІ ст. н.е. сармати втрачають провідне положення в причорноморських степах. У цей час тут з’явилися вихідці з Прибалтики – готи, а в IV ст. н.е. у степовій Україні з’явилися нові кочовики – гуни.

Велику роль у стародавній історії України належить грецьким колоністам. Перші торговельні факторії греків з’являються на чорноморському узбережжі вже в кінці VІІ ст. до н.е. Поступово тут виникають міста-держави, найбільші з яких Ольвія, Херсонес, Тіра, Феодосія, Пантікапей. Переважна більшість із них – це рабовласницькі держави. Вони не тільки ведуть жваву торгівлю з місцевими і більш віддаленими племенами, а й перетворюються в центри ремесла та культури. В ІІІ ст. до н.е. в наймогутнішу грецьку державу перетворюється Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї. Його влада поширюється на Феодосію, східне узбережжя Азовського та Чорного морів. Після встановлення панування Римської імперії в І ст. до н.е. міста-держави Причорномор’я опинилися в залежності від Риму, тут довгий час перебувають римські гарнізони і флот.

Дослідження пам’яток античної культури на території України почалося ще наприкінці ХVІІІ ст. Спочатку це були візуальні обстеження викладені в загальних описах Північного Причорномор’я Г.Е.Келером, І.В.Муравйовим-Апостолом, а на початку ХІХ ст. створюються музеї в Миколаєві (1806), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826), головним завданням яких було вивчення античних пам’яток.

Сьогодні ми маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх центрів поширення античної культури в Північному Причорномор’ї завдяки науковим працям таких дослідників як: К.Е.Гриневича, Г.Д.Бєлова (Херсонес), Л.М.Славіна, О.М.Карасьова (Ольвія), В.Ф.Гайдукевича, М.І.Сокольського (Боспор) та ін.

Таким чином, стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам’яний (палеолит, мезоліт, неоліт, енеоліт) і залізний віки. Були створені відповідно цим етапам типи суспільно-господарської організації життя: первісна та родова община, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливе значення для історичного прогресу на українських землях мала тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор’я.