Козацько-селянські повстання. Історичне значення

У результаті поразки повстанців польський уряд приймає в 1638 році документ під назвою “Ординація Війська Запорізького, реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої” (“Ординація” 1638), яким обмежуються права реєстрових козаків.

Згідно з цим документом:

- скасувалося козацьке самоврядування;

- число реєстрових козаків обмежувалося 6 тисячами (замість 8 тис. після повстання під керівництвом Т. Федоровича, який примусив збільшити реєстр з 3 тис. до 8 тис.);

- козакам заборонялося селитися в містах, крім прикордонних (Черкаси, Чигирин, Корсунь);

- замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара;

- нереєстрові козаки (козаки-випищики) переходили до стану посполитих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що проко­тилися українськими землями наприкінці XVI — на початку XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами нев­дач були: - стихійність;

- неорганізованість;

- недосконале озброєння повстанців;

- локальний характер дій;

- малочисельність лав повсталих;

- тертя між козацькою старшиною та рядовим козац­твом;

- неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацт­ва;

- нечіткість програмних установок, гнучка політика польсь­кого уряду, спрямована на розкол лав повстанців тощо.

Однак, незважаючи на поразки, селянсько-козацькі повстання відігра­ли значну роль в історії українського народу, оскільки:

- суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення;

- зменшували тиск феодального гніту;

- підвищували престиж та авторитет ко­зацтва;

- сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прик­ладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу;

- прис­корювали формування національної самосвідомості.