Судова система. Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод)

Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності зі звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини.

Важливими судовими органами на Русі були і духовні (церковні) суди.

В процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід’ємними від адміністрації. В зв’язку з цим, судові функції почали виконувати представники органів влади.

З поширенням великого приватного землеволодіння виникли вотчинні (приватні) суди. Вони здійснювали на основі надання феодалам так званих судових прав щодо залежних людей.

Отже, всі судові органи на Русі поділялися на світські й церковні. Цей поділ було здійснено, зокрема, судовою реформою Володимира Великого. Залежно від категорії справ, що розглядались судами, їх можна поділити на державні, приватні й духовні.

Під юрисдикцією публічних суддів підпадали всі вільні люди, крім церковних, приватних судів – закупи, невільники (холопи), а під юрисдикцією церковних судів – духовні й церковні люди у будь-яких справах і всі миряни у шлюбних справах, справах моралі і віри. У церковних судах судочинство здійснювали єпископи, архієпископи, митрополити, архімандрити, в залежності від типу злочину й статуту церковних людей, що його скоїли.

Світські суди

Общинний, громадський або вервний суд

Це був основний суд першої інстанції в публічних судах, до складу якого входили найповажніші члени громади, яких називали „судними мужами” (вервний староста і визначні громадяни (добрії люди)). Компетенція цього суду – захист власності, особливо порушення земельних меж. Під їх юрисдикцію потрапляли як цивільні справи, так і кримінальні, зокрема вбивство чи крадіжка, здійсненні на території общини. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.

Вервний суд провадив також попереднє слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити «дику кару». Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.

З часом компетенція общинних судів звужувалась, а там, де діяв князівський суд, їх діяльність припинялась. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів.

князівський суд

Його очолював сам князь або спеціально уповноважені ним судові урядовці, що здійснювали правосуддя від його імені. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на місцях. Під їх юрисдикцію підпадало все населення відповідної території, зокрема, всі вільні люди, крім церковних, закупів і холопів. До компетенції виключно князівського суду відносилися справи, в яких хоча б однієї із сторін були представники феодальної знаті.

Постійно діючими в містах були суди посадника, а в сільській місцевості – волостеля. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торгівельних, які розглядались тисяцькими.

В передмістях першою інстанцією був суд посадника або тисяцького. Посадники судили колегіально разом із сотницькими.

Для вирішення цивільних справ (розподіл спадщини, суперечки сусідів за межу тощо) князь посилав дітських та отроків.

У містах першою інстанцією був суд князя або його заступника – княжого тіуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Він судив у себе на подвір’ї або прямо на місці. Для цього існував суд поїзший – князь час від часу вибирався з тіунами в провінцію, об’їжджав громади, здійснюючи суд на місці.

В князівських судах брали участь княжі урядовці, що заміщали князя під час судових засідань (судовий тіун; вірник (або ябедник), який виступав у кримінальних справах обвинувачем, слідчі (істці)) і метальники. Останні були своєрідними секретарями та судовими розпорядниками. Вони виступали в якості судових писарів та іноді проводили Божі суди (випробування вогнем і водою), до яких вдавалися тоді, коли не було доказових свідків.

вічевий суд

Спочатку він вирішував усі справи – політичні, цивільні, кримінальні, а згодом – лише найважливіші. Йому були підсудні справи проти князів, членів їхніх родин, державних чиновників за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості. Судове засідання проводив сам князь, якщо був ініціатором скликання віче, або спеціально обрана народом особа.

доменіальні, вотчинні або приватні суди

Їх чинили феодали-землевласники відносно підлеглого їм населення – невільників, рабів, холопів, наймитів та інколи закупів. При цьому наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. З часом закупи взагалі могли уникнути приватного суду, перейшовши під юрисдикцію князівського суду.

Церковні суди

Церковні суди існували на Русі ще до прийняття християнства. Тоді їм підлягали лише віруючі. Після хрещення Русі київські князі визнали церковне судочинство обов’язковим. Це були суди митрополита і владики. Суди існували при єпископах і корилися канонічній владі єпископа. Їх юрисдикція поширювалася на духовенство та церковних людей. Зокрема, їм підлягали священики й монахи, ігумени й ченці, попадя, дяк, їхні родичі, церковна обслуга, особи, що перебували під опікою церкви, а також особи, що шукали церковного захисту – різні старці та каліки, прочани, сліпі, юродиві та інші. Духовенство та церковні люди в усіх справах були підсудними лише церковному суду. Злочин проти церкви, вчинений світською особою, розглядався на спільному засіданні за участю князя та єпископа.

Юрисдикції церковних або єпископських судів підлягало населення в разі здійснення наступних злочинів: проти віри, моралі, предметів релігійного культу, сім’ї, порушення законів церкви, двоєжонство, розпуста, ворожіння, родинні сварки, справи про церковне майно тощо. Церковний суд розглядав усі злочини проти християнства – осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів тощо. Він розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Розглядались і цивільні справи, зокрема майнові та спадкові спори тощо. Головним джерелом права для церковних судів були князівські церковні устави та Номоканони.

Так, «Устав Володимира» затверджує існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші язичницькі обряди та звичаї.