Кримінальне право

Кримінальне право за «Руською Правдою» із самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.

Право Київської Русі знало поняття злочину і покарання за злочин. Злочин і кара згадуються в таких писемних пам’ятниках права, як русько-візантійські договори (статті про убивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кримінальне право містяться в «Руській Правді». В цьому законодавчому пам’ятнику злочини називають “образою” під якою розуміють всілякий злочин проти суспільного світу, що виявляються перш за все в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків. Проте право не розрівняло якого-небудь кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Широкої Правди злісне несплачення боргу, що створився внаслідок цивільно-правової угоди, признавалося образою і тягло за собою покарання у вигляді штрафу.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що розвиток феодалізму вів до більш яскравого прояву у злочинах класового характеру, а також до формування в праві ієрархії мір покарання в залежності від соціального становища потерпілого і злочинця, неоднакового підходу до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення.

Об’єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа, перш за все феодала, майно, звичаї. Об’єктивна форма злочину була ще недостатньо виражена, відомі були лише спроба злочину і закінчений злочин.

Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.

Суб’єктами закону не могли бути раби. Вони становили власність їх хазяїв, які і несли матеріальну відповідальність за неправомірні вчинки рабів, що однак не виключало застосування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборонялося, що відображало зацікавленість феодалів в збереженні від знищення їх челяді.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, при здійсненні крадіжки (ст.ст. 40, 42, 43 Широкої Правди). Закон вимагав притягувати до одинакової відповідальності всіх осіб, які здійснили цей злочин.

Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.

«Руська Правда» виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або «в пиру», то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6 Широкої Правди). Якщо злочинець «став на розбій» і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми «на потік та пограбування» (ст. 7 Широкої Правди). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.

Одним із злочинів, що посягали на особу, було убивство. Про цей злочин йдеться в десяти статтях Широкої Правди (1, 19-27).

Ряд статей Широкої Правди також говорить про різні види убивства (1-8, 11-18). Охорона особи феодала була об’єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди торкаються саме дій, направлених проти феодала, за здійснення яких карали досить суворо.

Руська Правда передбачала відповідальність за несення людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 Широкої Правди говорить про відповідальність за каліцтво, яке спричинене ударом меча по руці. Статті 3, 4 Короткої Правди згадують про побої, причому вони розрізняються в залежності від предмету, яким наноситься удар. Наприклад, нанесення ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча, або піхвами меча вважалося особливо образливими для потерпілого і тягло за собою накладення великого штрафу на злочинця. Тут мова йде про захист честі насамперед представника пануючого класу. Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, нанесення побоїв і ран статті Широкої Правди, які в основному повторяють зміст норм Короткої Правди.

Руська Правда передбачала покарання за здійснення образливого вчинку. Вважалося образою дія “толкание к себе” (ст. 10 Короткої Правди). Виривання вусів і бороди також вважалося серйозним злочином (ст. 67 Широкої Правди).

За нормами Руської Правди існувала розгалужена система покарань, які носили залякувальний характер. Однак, смертна кара як особливий вид покарання не набув широкого поширення в Київській Русі. Головне місце в системі кримінальних покарань у «Руській Правді» відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членоушкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачало поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів», страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.

В пізніших нормах «Руської Правди» помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1, 2 Широкої та Скороченої Правди), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 Широкої Правди не забороняла помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.

У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 Скороченої Правди, ст. 1,2 Широкої Правди). Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було «викуповування провини» не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 Широкої Правди). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.

Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами «верві» (миру) та сплачений як «дика віра». Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 Широкої Правди). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.

Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням
40 гривень штрафу (ст. 5 Короткої Правди). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 Широкої Правди: із зменшенням суми до 20-30 гривень, з яких лише 10 отримував «ображений»). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За «зневагу честі» плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 Широкої Правди) – за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим пред­метом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 Широкої Правди), так і зв’язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 Широкої Правди). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 Широкої Правди, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.

Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в «Руській Правді» йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприк­лад, ст. 42 Широкої Правди про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 Широкої Правди про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися «потоком і розкраданням», запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 Широкої Правди), за викрадення коней (ст. 35 Широкої Правди) та за підпалення подвір’я чи клуні (ст. 83 Широкої Правди).
Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.

Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 Широкої Правди) та бобра (ст. 69 Широкої Правди), злісне знищення знаків власності (ст.ст. 72-73 Широкої Правди). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.

Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби
з хліву (ст. 41 Широкої Правди), зерна з клуні та ями (ст. 43 Широкої Правди), меду з вулика (ст.ст. 75-76 Широкої Правди). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 Широкої Правди), знищення сітки (ст. 80 Широкої Правди). Всі ці злочини кваліфікувалися як «із злого задуму». Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена так звана формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях «Руської Правди». Таким чином, у «Руській Правді» була постав­лена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.