Цивільне право

Право власності

Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в «Руській Правді» посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.

Слід зазначити, що хоча й не було в тексті «Руської Правди» самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у «Правді Ярослава» говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у «Правді Ярославичів» ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і «перетеса», засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.

Хоча в «Руській Правді» не було спеціальних статей про земельну власність, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівські володіння, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська – на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська – на основі князівських дарувань. При цьому уся земля вважалася власністю держави (князя), а всі землевласники фактично були землекористувачами на різних умовах.

Земельна власність охоронялась посиленими санкціями. Так, за переорювання межі та знищення межового знака, незалежно від соціального статусу власника, штраф був однаковим – 12 гривен. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об’єкта і не особи, на майно якого посягав зловмисник.

Власник рухомого майна користувався, володів та розпоряджався ним на свій розсуд, йому гарантувався судовий захист права власності (повернення речі, відшкодування пошкодження, збитки). Приватна власність охоронялась штрафними санкціями, розмір яких залежав від виду і кількості украденого, місця вчинення злочину.

Зобов’язальне право

Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. «Руська Правда» регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.

У Київській Русі були відомі такі види договорів:

- договір міни;

- договір купівлі-продажу (найчастіше згадується купівля чи продаж холопів);

- договір поклажі (передання власних речей на зберігання);

- договір позики (кредитні операції з грішми, продуктами, речами; укладався при свідках);

- договір особистого найму.

Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин. Однак, «Суд Ярослава Володимировича», що представляв собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включала норми тільки кримінального права, то «Суд Ярослава Володимировича» стосувався тих правових інститутів, які відносилися до цивільного права. Такими статтями є ст.ст. 41-42 про форму укладення договору позики, ст. 43 про форму укладення договору поклажі, ст.ст. 44-45 про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.

Угоди в «Руській Правді» називалися «ряди», укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами «Руської Правди» також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у «Руській Правді» зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.

Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 Широкої Правди лихвар, який давав гроші у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. Ст. 52 встановлювала порядок сплати боргу.

Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін (ст. 49).

Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В Широкій Правді розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).

Спадкове право

Це право формується і розвивається внаслідок встановлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві спадковому праву надавалося велике значення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власників, залишалися в руках одного і того ж класу. Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізнював спадщину по заповіту і закону. Пізніше це було закріплене і в Руській правді.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 Широкої Правди). Успадковувати могли лише сини померлого, а за їх відсутності – брати. Для бояр і дружинників був зроблений виняток – їх спадщина при відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 Широкої Правди). В цьому яскраво виявився принцип феодального права як права привілею. Пізніше положення статті 91 Широкої Правди були розповсюджені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

В «Руській Правді» є норми (ст.ст. 93, 95 Широкої Правди), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції – в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати мог­ли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.

З іншого боку, за «Руською Правдою» становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Мати-вдова одержувала частину майна “на прожиття”, якою вони розпоряджалися на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. До повноліття спадкоємця спадщиною розпоряджалася його мати. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун із найближчих родичів, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку підопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст.ст. 99-100 Широкої Правди). Правові норми надавали матері право «дітям волі не давати», виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.

Отже, одночасно зі спадковим правом існувало опікунське право щодо спадкового майна.