Судовий процес. Судовий процес мав назву тяжба

Судовий процес мав назву тяжба. Сторони – сутяжники, позивач – істець, відповідач – позваний. Сторонами могли бути, як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Починав судову тяжбу покривджений (потерпілий). Процес мав обвинувально-змагальний характер.

У руському праві знайшли відображення особливі форми досудового провадження: заклич, звід, гоніння. Так, в «Руській Правді» містяться на особливі форми так званого досудового процесу. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської Правди» про «звід» та про «гоніння сліду».

Заклич передавав оголошення про факт викрадення речі. Якщо через три дні після оголошення її у когось знаходили, останній вважався відповідачем. Він зобов’язаний був повернути річ і сплатити штраф.

«Звід» – це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові. З одного боку це був засіб відведення підозри від особи, на яку вона впала, а з іншого – метод пошуку відповідача через опитування осіб, котрі певний час володіли викраденою річчю.

«Гоніння сліду» полягало в розшукуванні злочинця по залишених ним слідах, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець. Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повин­на була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.

У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити «заклики» про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов’язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні.

Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.

Потерпілий – особа, що «гнала слід», – мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень – за боярина.

Існували такі види доказів:

- власне зізнання;

- присяга;

- свідчення видоків (очевидців);

- свідчення послухів (тобто гарантів доброї слави однієї зі сторін, що брала участь у процесі);

- зовнішні ознаки злочину (синці, сліди побоїв, рани тощо, а також «лицо» – знайдені у підозрюваного речові докази.

- суди божі (присяга – хресне цілування, жереб, ордалії, судовий поєдинок).

Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного «Руська Правда» називала послухами, а очевидців правопорушення – видоками.

У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців – більше. Свідчення холопа в суді не приймалися.

Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець – двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.

Важливим способом доведення правди вважались суди Божі: випробування вогнем і водою, двобій, кидання жереба тощо.

За нормами «Руської Правди» у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень – випробування залізом.

Найбільш активно використовували божі суди церковне судочинство. До найпоширеніших божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії – випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав’язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася – звинувачували.

Під час випробування водою людину кидали зв’язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.

Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У кримінальних справах його виконували слуги князя (дружинники), одержуючи за це плату (мито). Цивільні вироки виконувала відповідна сторона, за допомогою слуг князя, церкви чи пана, залежно від того, чий це був суд.

За загальним правилом апеляційних інстанцій не існувало, вирок виконувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити за встановлену плату переглянути справу.