Джерела права. Основними джерелами права в Київські Русі були:

Основними джерелами права в Київські Русі були:

1) звичаєве право;

2) княже законодавство: договори князів між собою, договори князів з народом, княжі устави, грамоти, уроки;

3) міжнародні договори (Русько-візантійські договори);

4) церковне законодавство: устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого, збірники права «Номоканон», «Кормча книга»;

5) «Руська Правда».

Найбільш важливі правові акти Київської Русі, які заклали основу законодавчої бази давньоруської держави, стали важливим надбанням правової думки України.

Звичаєве право

Звичаєве право з’явилося в суспільстві як продукт творчості самого народу, відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть. Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній місцевості були свої особливості.

В умовах первіснообщинного ладу поведінка слов’ян регулювалася звичаями. При цьому східні слов'яни ще до створення Київської Русі мали досить розвинену систему звичаїв, які регулювали поведінку людей. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі міститься в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так, характеризуючи східнослов'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначає, що вони "имяху обичай свой і закон отець своих, и преданья, каждо свой нрав".

В міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, які можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. З часом звичаї перетворюються в правові звичаї, тобто систему правових норм, яка складалася з санкціонованих, тобто визнаних державою звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права належали норм, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показів свідків та ін. Все це було відомо слов’янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

Міжнародні договори

Русько-візантійські договори: договір Аскольда 865 р., два договори князя Олега 907 і 911 рр., договір князя Ігоря 945 р., договір князя Святослава 971 р. свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські князі у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. Ці договори базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали суспільний правовий світогляд.

З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст. 4 договору 911 р. і ст. 13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.

Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.

У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора, стаття про видачу злочинців.

Княже законодавство

Пам’ятками давньоруського права є також угоди князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) князя Ігоря з народом, князь зобов’язався особисто вести розгляд судових справ, не чинити насильства.

Врегулювання деяких важливих потреб в галузі загальнодержавного управління вилилося в форму князівських так званих «уставів», які спочатку з формально-правового боку були не законами, а лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок компетенції віч вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості.

Як правило, «устави» були обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі «устави» княгині Ольги, які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю – до міста Вишгорода, яке було власністю княгині. В «уставах» Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в Київській державі.

Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою «Устав Земляний», що була складена за князювання Володимира Великого.

У формування права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм.

1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий юридичний збірник, відомий як «Устав Володимира Мономаха». В ньому зроблені значні поступ­ки залежним категоріям населення – закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в «Уставі Володимира Мономаха» відносилася до цивільного права. Так, в «Уставі» дано законодавство про відсотки (ст. 46), про банкрутство (ст.ст. 48-49), про закуп­ництво (ст.ст. 50-53), про холопцтво (ст.ст. 99-110). Поряд з детальною регламентацією зобов’язаль­них відносин «Устав Володимира Мономаха» встановлював прин­ципи сімейного, спадкового та опікунського права.

Всього з 69 статей «Устава Володимира Мономаха» 38 належить до цивільного права. Був також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.

Велике значення для розвитку права Київської Русі мала реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня Ольга в 946-947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими центрами. Виданими нею «уроками» керувалися в судочинстві.

Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточ­но визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа.

Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

В «Уставі Володимира» перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.

Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи міста одержували певні дарунки або привілеї.

До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.

Церковне законодавство

На розвиток права Київської Русі визначний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавнім пам’ятником руського церковного права вважаються статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала по відношенню до безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” – своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Важливим джерелом розвитку цього виду давньоруського права була рецепція Візантійського права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них – «Номоканон», «Еклога» і «Прохирон». «Номоканон» в Україні був відомий під назвою «Кормчих книг». Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До «Еклоги» входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: «Судебник царя Константіна», «Закон судний людям», «Книги законнії».

Разом з тим, необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою візантійського права з урахуванням українських звичаїв і традицій.

«Руська Правда»

На сьогодні знайдено майже три сотні списків «Руської Правди».

Найстаріший список – це так званий синодальний XIII ст., який знайшли в «Кормчій Книзі». Знаходиться він у синодальній бібліотеці в Москві. Другий список – Пушкінський і походить з XIV ст. Третій, академічний список, датується XV ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.

«Руська Правда» – це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI – поч. XIII ст. Вона складається з наступних частин:

1) Коротка редакції Правди, яка дає свідчення про
норми права з VIII ст. і поділяється на «Правду Ярослава»
(ст. 1-18), «Правду Ярославичів» (ст. 19-41), «Покон вірний»
(ст. 42), «Урок мостників» (ст. 43).

Правда Ярослава постала біля 1016 р. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 7-9 ст., з яких вона перебрала інститут кровної помсти, який згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 р.. Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. "Покон вірний", або "Статут вірний", визначає типовий для ранньофеодальної держави порядок "годування" княжого слуги - вірника (збирача віри), а "Урок мостникам" безпосередньо продовжує і завершує статті короткої редакції про порядок оплати представникам княжого апарату.

Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права. Отже, вона відображала соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Прикладом цієї редакції є Ака­демічний список.

2) Широка редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII – на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки. Вона складалася зі 121 статті та була найбільш поширеною. Вона була написана у 12 ст. за часів князювання Мстислава Володимировича.

Зміст широкої Руської Правди в частині кримінального права характеризується заміною норм кровної помсти – грошовими викупами та державними карами – вирами. Так, відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої виконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця.

В цій редакції Руської Правди містяться вже і ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»).

3) Скорочена редакція є скороченням Широкої Правди й тому не мала більшого значення. Текст Скороченої Правди має 52 статті. Її можна розглядати як модернізовану спробу кодифікації. Вона з’явилася не раніше другої половини ХV ст. шляхом вилучення застарілих норм Вона постала як переробка одного із списків Широкої правди, зумовлену потребами централізованої Руської держави.

Розкриваючи питання про розвиток права в Київській Русі, слід вказати, що значення найважливішої пам’ятки історії українського права саме належало «Руській Правді» як першому писаному кодексу, який зявився за князювання Ярослава та в подальшому доповнювався новими законами синами Ярослава, Володимиром, Мономахом та іншими князями.

Слід зазначити, що Руська правда розкриває не тільки процес становлення права, з неї починає своє існування більшість даних про його зміст. Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України. Текст Руської правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках.

Руська Правда – це збірка феодального права Київської Русі. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя і майно панів­ного класу. Основна увага в цьому нормативному акті приділялась захисту інтересів «мужів», – так в «Руській правді» позначалася панівна суспільна верхівка. Підтвердження цього – статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.

Руська правда виникла на місцевому ґрунті звичаєвого права і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було помилковим вважати стародавньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилась в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона.

Є підстава вважати, що норми Руської правди відбилися на розвитку права західних і східних слов’ян. Руська правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам’яток вітчизняного права, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Двінська статутна грамота, Судебник 1497 р., Судебник 1550 р. і, навіть, деяких статей Соборного уложення 1649 р.

Отже, найважливішою законодавчою пам’яткою Київської Русі є «Руська Правда», – в той же час, це був один із важливіших пам’ятників середньовічного права в цілому.

«Руська Правда» складається з норм права кримінального та цивільного, щоправда в її тексті межа між цими галузями права нівелюється за рахунок включення до визначення «образи» (завдання шкоди) як злочину так і завдання матеріальної шкоди. При цьому, слід зазначити, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 Акад. «Урок мостників»).

До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.

До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.

Чимало в «Руській Правді» є норм процесуального характеру: про «заклич» або «заповідь на торгу», про «Ізвод перед 12 человіки», про «свод в городі, в землях», про «гоніння слідом», про шукання на суді «послухів і видоків», про «роту», про «наклади». Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів.

Характеризуючи систему права Київської Русі, перш за все, слід наголосити, що не існувало чіткого поділу на галузі права.