Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами

Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами зафіксовано в Статуті 00Н і Декларації про принципи міжнародного права. Згідно з п. З ст. 2 Статуту 00Н «усі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку і справедливість». Цей принцип означає обов'язок держав розв'язувати усі спори, які виникають між ними, виключно мирними засобами.

У міжнародно-правових актах постійно розвиваються засоби мирного розв'язування міжнародних спорів, і, більше того, встановлюється юридичне зобов'язання держав використати такі засоби. Наприклад, відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь в будь-якому спорі, «повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних організацій або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором».

Аналіз міжнародних договорів і угод останніх років показує, що з'явилось чимало нових положень, які є подальшим розвитком відповідних норм Статуту ООН. З-поміж них можна назвати обов'язок держав «докласти зусилля до того, щоб у короткий час дійти до справедливого розв'язання, що спирається на міжнародне право», обов'язок «продовжувати шукати взаємо погоджені шляхи мирного врегулювання спору», а у тих випадках, коли спір не вдається розв'язати, «утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище».

Важливо підкреслити і те, що в останні роки нормативний зміст принципу став предметом ретельного аналізу на нарадах експертів НБСЄ. Наприклад, підсумковий документ Наради в Вал-леті (Мальта, 1991 р.) передбачав утворення в Європі спеціального органу — «механізму НБСЄ з урегулювання спорів», що діє як орган примирення.

Таким чином, за останні роки спостерігається, з одного боку, зростання питомої ваги мирних засобів вирішення міжнародних спорів, а з іншого — прагнення держав збагатити нормативний зміст принципу згідно з новими реаліями міжнародно-правових відносин.

2.3. Принцип невтручання у справи, які входять до внутрішньої компетенції держави -

Сучасне розуміння цього принципу в найбільш загальному вигляді подається в п. 7 ст. 2 Статуту 00Н, де сказано, що Організація Об'єднаних Націй не має «права на втручання в справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави». Вказана заборона, звичайно, розповсюджується і на дії будь-яких учасників міжнародного спілкування.

Офіційне тлумачення цього принципу конкретизовано в таких авторитетних міжнародних документах, як Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Заключному акті НБСЄ, Декларації ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про захист їх незалежності і суверенітету від 21 грудня 1965 року та ін. Згідно з Декларацією 1970 року, принцип невтручання означає заборону прямого або непрямого втручання з будь-яких причин у внутрішні або зовнішні справи будь-якої держави. Відповідно з цією Декларацією данин принцип містить такі елементи:

а) заборона збройної інтервенції й інших форм втручання або загрози втручання, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

б) заборона використання економічних, політичних та інших заходів з метою домогтися підкорення собі іншої держави в здійсненні її суверенних прав і одержання від неї будь-яких переваг;

в) заборона організації, заохочення, допомоги або допускання збройної, підривної або терористичної діяльності, спрямованої на зміну ладу іншої держави насильницьким шляхом;

г) заборона втручання у внутрішню боротьбу в другій державі;

д) заборона застосування сили для позбавлення народів вільно обирати форми їх національного існування;

е) право держави вибирати свою політичну, економічну, соціальну і культурну систему без втручання інших держав.

Загальновідомо, що міжнародне публічне право «у принципі» Не регулює питання внутрішнього становища держав, а тому втручанням повинні вважатися будь-які заходи держав або міжнародних організацій, за допомогою яких останні зроблять спробу перешкодити суб'єкту міжнародного права займатися справами, які входять до його внутрішньої компетенції. Але з цього загального правила є виняток щодо застосування примусових заходів на підставі розділу VII (п. 7 ст. 2 Статуту ООН). Наприклад, якщо Рада Безпеки ООН констатує, що події, які відбуваються в межах території будь-якої держави, загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави, і, отже, дії Об'єднаних Націй стосовно цих подій не будуть кваліфіковані як втручання у внутрішні справи держави. З цього випливає й інший висновок: концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно віднести до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Насправді критерієм, який дозволяє правильно підходити до з'ясування цього питання, є міжнародні зобов'язання держав, у тому числі й їх обов'язки за Статутом ООН.