Джерела міжнародного публічного права

Проблема джерел міжнародного публічного права активно дискутується вченими юристами-міжнародниками, оскільки, його теоретичне розв'язання безпосередньо пов'язане із практичним втіленням у життя загальних принципів міжнародного права і положень міжнародних угод. З іншого боку, ця проблема має велике практичне значення, адже мова йде про те, де шукати норми міжнародного права, а, отже, про те, які норми є міжнародне-правовими, а які – ні У світовій літературі проводиться різниця між матеріальними і формальними джерелами права. Під матеріальними джерелами розуміють матеріальні умови життя суспільства. Але таке визначення було б дещо загальним, бо матеріальні умови життя суспільства так само служать джерелом й інших надбудовних соціальних явищ, ідей. Міжнародне право пов'язане з матеріальними умовами життя суспільства через ряд ланок, зокрема через інтереси, потреби тощо. У свою чергу потреби матеріального життя, усвідомлені державою, визначають її волю. Матеріально зумовлені таким чином волі держав втілюються в нормах міжнародного публічного права.

Предмет же вивчення міжнародного права складають тільки формальні джерела права. Отже, під джерелами міжнародною права треба розуміти ті форми, в яких знаходить свій вираз норми права.

Саме в такому розумінні можна стверджувати, що джерела міжнародного права - це кінцевий результат процесу утворення норм, тобто процесу узгодження воль суб'єктів міжнародного публічного права.

В міжнародній доктрині вважається, що найбільш повний перелік джерел міжнародного права дається в ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН. До них відносяться:

а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безумовно визнані державами, які сперечаються;

в) міжнародний звичай як довід загальної практики, що визнається як правова норма;

с) загальні принципи права, що визнаються цивілізованими націями;

d) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

У даний час джерелами міжнародного публічного права є також ті нормативні резолюції міжнародних організацій, які, згідно з їх статутами, обов'язкові для держав-членів. Нарешті, автор підтримує позицію проф. з

С.-Петербурга Ю. Я. Баскіна2, який вказує на величезний вплив Біблії на розвиток міжнародно-правових норм Детальний розгляд па її сторінках «права війни», міжнародно-правового інституту — статусу іноземців, договірного права, окремих загальнолюдських норм поведінки дозволяє робити висновок: Біблія є не тільки Священне Писання, релігійна і літературно-історична пам’ятка, але й важливе джерело міжнародного публічного права.

Розглянемо докладніше форми прояву та існування міжнародно-правових норм.

А. Під загальними міжнародними конвенціями розуміються договори, в яких беруть або можуть взяти участь усі держави І які містять такі норми, що є обов'язковими для всього міжнародного співтовариства, тобто норми загального міжнародного права. До спеціальних підносяться договори з обмеженою кількістю учасників, для яких обов'язкові положення цих договорів.

Міжнародний договір відіграє у сучасних міжнародних правовідносинах роль основного, першорядного джерела. У вітчизняній літературі правильно

зазначаються ті моменти, які висунули договір на перше місце серед джерел міжнародного права.

1. Ускладнення міжнародних зв'язків і небачені раніше темпи розвитку міжнародного життя викликали і викликають необхідність чіткого й оперативного регулювання міжнародних відносин.

2. Зростання ролі міжнародних відносин, які охопили практично всі країни й народи, звичайно, визначило необхідність посилення свідомого й узгодженого впливу держав на міжнародні відносини.

3. Договір здатний викликати до життя нові відносини між державами і, отже, вносити цілеспрямовані зміни і корективи у міждержавні відносини. Потреба в такого роду впливі стає дедалі все настійнішою.

4. Договір створює сприятливі умови для зміцнення міжнародного правопорядку. Форма договору дає змогу чіткіше формулювати норми (таємні прана і зобов’язання), полегшує, контроль за їх виконанням як самими державами, так і громадськістю.

5. Більшість найважливіших сфер сучасних міжнародних відносин взагалі не може бути врегульовано без договорів (наприклад, проблеми роззброювання, економічного співробітництва та ін.). Таким чином, коло об'єктів договору в галузі міжнародно-правових відносин майже універсальне.

Б. Міжнародний звичай — це неписане правило, що склалося в міжнародній практиці і за яким суб'єкти міжнародного права визнають юридично обов'язковий характер.

У спеціальній літературі з міжнародного публічного права є. й інші визначення. Так. ст. 38 Статуту Міжнародного Суду згадує «Міжнародний звичай як довід загальної практики, що визнається за правову норму». У підручнику з міжнародного права, підготовленому колективом викладачів Дипломатичної академії МІСРФ, міжнародний звичай визначається як правило поведінки суб'єктів міжнародного права, що утворилося в результаті однорідних дій, що повторюються, та визнається як правова норма'.

Тут дуже важливо розрізняти терміни «звичай» і «узвичаєння». Так, якщо держави у своїй практиці додержуються певного правила, але (разом з ним) не визнають за ним юридичне обов’язкового характеру, то має місце не міжнародний звичай,а узвичаєння, або правило міжнародної ввічливості. Узвичаєння — це загальна практика, яка не відбиває правового обов'язку.

Прикладом міжнародної ввічливості можуть слугувати, у даному випадку, морські церемоніали. Останні також можуть регулювати відносини між суб'єктами міжнародного права, проте не правовими методами.

Взагалі потрібно наголосити на тому, що проблема звичаєвих норм є не тільки дуже важливою, але й однією з найбільш складних теоретичних проблем міжнародного права. Тому природно, що питання про звичаєві норми є предметом постійної уваги спеціалістів.

Звичаєві норми (звичаї) міжнародного права формуються в міжнародній практиці і, як правило, поступово. Проф. Г. 1. Тункін цілком правильно вказує на ряд елементів (реквізитів - за Я. Броунлі), які є складовими частинам

міжнародного звичаю: а) повторення; б) тривале застосування в практиці держав; в) позитивні дії держав або стримування від дій у певних ситуаціях;

г) визнання державами звичаю як юридичне обов'язкового.

Тільки у сукупності вказані вище елементи утворюють правовий звичай або, інакше кажучи, звичаєву норму міжнародного публічного права.

В. Загальні принципи права. У літературі є велика кількість різних думок з питань характеру та значення загальних принципів права у міжнародному праві3. Тут варто лише підкреслити, що загальні принципи права — це загальні юридичні правила, які використовуються при застосуванні конкретних правових норм, що визначають права й обов'язки суб'єктів права.

Наприклад, до загальних принципів права можна віднести принципи справедливості та не зловживання правом. Для того, щоб стати «загальними принципами права в міжнародному праві», правові принципи повинні бути визнані державами, як такі, що застосовуються в міжнародному праві.

Питання про інші джерела міжнародного публічного права постійно знаходяться в центрі уваги вчених-юристів. Деякі вчені, як уже підкреслювалось вище, відносять до джерел міжнародного права рішення міжнародних організацій, ухвали міжнародних судів, доктрину міжнародного права та ін.

Щодо рішень міжнародних організацій. Їх суттю є взаємна згода, в якій втілено волі держав, то беруть участь в їх ухваленні. І у цьому відношенні вони близькі до джерел міжнародного прана. Проте більшості рішень міжнародних організацій (за винятком 00Н, Всесвітня організація охорони здоров'я, Всесвітній поштовий союз, МАГАТЕ, ІКАО) бракує такого важливого елемента, як намір сторін надати своїй угоді характеру джерела міжнародного права, бажання втілити її в міжнародно-правових нормах.

Звичайно, держави можуть надати положенням резолюції Генеральної Асамблеї 00Н юридичне обов'язкового характеру. Для нього потрібно тільки, щоб держави визнали юридичне обов'язковий характер положень, зафіксованих у резолюціях. Наприклад, до таких резолюцій можна віднести Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р. і ряд інших.

Ухвали Міжнародного Суду ООН тепер більшістю юристів визнаються як такі, що мають правотворчий характер. Окрім згаданої ст. 38 Статуту цього органу, можна посилатися і на позицію такого авторитетного вченого, як проф. Г. І. Тункін1. Говорячи про роль Міжнародного Суду у процесі утворення норм міжнародного права, він правильно зауважує, що до складу Суду входять особи, які обираються представниками держав (відповідно в Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї ООН) та діють як «незалежні судді». Ухвали Суду відбивають думки членів Суду — спеціалістів з міжнародного права. Це зближує рішення Суду з доктриною міжнародного права. Разом з тим Міжнародний Суд — один з головних органів ООН, який виконує судові функції згідно зі Статутом ООН та своїм Статутом. Такі специфічні риси і дають підстави вважати ухвали Міжнародного Суду джерелом міжнародного публічного права

Доктрина міжнародного права завжди відігравала винятково важливу роль у загальному процесі формування і розвитку міжнародного права. У XIX і навіть на початку XX ст. багато юристів розглядали міжнародне право як у значній мірі «доктринальне право, «право вчених».

Безперечно, роль доктрини у загальному процесі міжнародної правотворчості чимала. Вона складається як з праць спеціалістів міжнародного права, так і з доробок таких міжнародних наукових установ, як Асоціація Міжнародного права, Комісія Міжнародного права ООН.

Вплив доктрини виявляється і на визначенні позиції держав при розробці міжнародних договорів на міжнародних конференціях та в міжнародних організаціях. Проте переважна більшість юристів-міжнародників світу в даний час дотримується думки, що доктрина не виконує функцію створення норм права, вона ж грає роль встановлення, систематизації або тлумачення міжнародного права.

Важливе значення для конкретизації, уточнення, підтвердження і розвитку норм міжнародного публічного права має Біблія. Пояснюється це. в основному, її особливим місцем і роллю в розвитку світової історії та культури. Справа в тому, що у Біблії акумульовано багато філософських, етнічних ідей і принципів, таких, як рівність, справедливість та ін., що згодом стали загальними принципами міжнародного права. Практично жоден автор середньовіччя, який торкався міжнародних відносин, не проходив повз Біблію. Зокрема, постійно зверталися до Біблії класики, «батьки» науки міжнародного права — Ал. Джентілі та Г. Гроцій. Так, Г. Гроцій та його сучасники шукали й знаходили в Біблії загальні принципи і конкретні приклади при розгляді природи міжнародного права та окремих його інститутів (переважно договірного права п права війни)1. Ми наводимо тільки такий характерний приклад.

Г. Гроцій витлумачує моральні й релігійні норми як юридичні або у крайньому разі, як підстави юридичних норм. Даний через Моисея закон, пише він, зокрема, необхідно тлумачити двояко: згідно з тим, що в ньому «є спільного з іншими законами, які звичайно є похідними від волі людей», і з тим, що «властиве закону божому». І далі він робить такий висновок: «Я охоче готовий погодитися, що Євангеліє не містить ніяких приписів, що суперечать природній гідності, але я не бачу ніяких підстав визнавати, нібито закони Христа не зобов'язують нас ні до чого більше, окрім того, до чого саме по собі зобов'язує природне право»2..

Звернення до авторитету Біблії протягом багатьох століть були багаточисельними та різноманітними. Вони збагатили теорію й практику міжнародно-правових відносин. І хоча. починаючи з кінця XVIII ст., посилання на Біблію стають усе більш рідкісними, в пані час, коли загальнолюдські цінності торують собі шлях у міжнародних відносинах, ідеї Біблії залишаються високоавторитетними тлумаченнями змісту норм міжнародного публічного права.