Принцип заборони застосування чи загрози силою

Уперше цей принцип проголошений у Статуті ООН. Згідно з п. 4 ст. 2 Статуту «всі Члени Організації О'бєднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як протії територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй»

Авторитетне офіційне тлумачення цього принципу дається в таких документах, як згадана Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, резолюція Генеральної Асамблеї 00Н «Про визначення агресії» 1974 р.). Заключний акт НБСЄ (Гельсінкі, 1975 р.) і Декларації про посилення ефективності принципу відмови від загрози силою або її застосуванні в міжнародних відносинах (прийнята ГА ООН 18 листопада 1987, р.). Аналіз цих документів дозволяє розкрити нормативний зміст принципу.

Принцип передбачає насамперед заборону агресивних війн. Згідно з визначенням агресії 1974 року, застосуванням державою збройної сили першою може бути кваліфіковано як агресивна війна. Як відомо, ще в Статутах Нюрнберзького і Токійського міжнародних військових трибуналів була дана юридична кваліфікація дій агресорів як міжнародних злочинів. Декларація про принципи міжнародного права підтвердила це й одночасно залучила до принципу про обов'язок держав утримуватися від пропаганди агресивної війни. Окрім поняття агресії, в міжнародному праві використовується і Термін «Збройний напад». При всій схожості в обох випадках юридичні наслідки при їх здійсненні можуть бути різними. Наприклад. Рада Безпеки ООН може кваліфікувати як агресію дії, які не пов'язані -з безпосереднім збройним нападом.

До нормативного змісту принципу входять:

1) заборона будь-яких дій, які являють собою загрозу сплою або пряме чи непряме застосування сили проти іншої держави;

2) заборона застосування сили або загрози силою з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави чи для, розв'язання територіальних спорів;

3) заборона актів-репресалій, зокрема, так звана «мирна блокада»,.тобто блокування портів другої держави, яке здійснюється збройними силами в мирний час;

4) заборона організації, підбурювання, надання допомоги або участь в актах громадянської війни, або терористичних актах у іншій державі;

5) заборона організації та заохочення організації збройних банд, у тому числі найманства;6) заборона військової окупації території держави, яка є наслідком застосування сили, що є порушенням Статуту 00Н;

7) заборона насильницьких дій, які позбавляють народи права на самовизначення, свободу і незалежність.Однією з важливих норм сучасного міжнародного права, що тісно пов'язана з принципом, є право на самооборону (ст. 51 Статуту ООН). Але застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки у тому випадку, якщо станеться збройний напад на державу. Так, коли Ірак здійснив агресію проти Кувейту влітку 1990 р., право на самооборону змогли використати Кувейт і на його прохання будь-яка інша держава.

Однак після того, як Рада Безпеки прийняла справу про агресію Іраку проти Кувейту до свого розгляду, подальші дії проти агресора здійснювалися відповідно до резолюцій Ради Безпеки. Приміром, згідно з резолюцією № 678 від 29 листопада 1990 р. США та їх союзники почали військові дії проти Іраку 17 січня 1991 р. Вони закінчилися 28 лютого 1991 р. після прийняття Іраком усіх 12 резолюцій Ради Безпеки.