Професійний відбір

Вихідним положенням у справі професійного відбору є те, що не кожний спеціаліст із психологічною освітою здатний працювати в якості практикуючого психоло­га у школі, закладах охорони здоров'я тощо. Дослідження свідчать, що професійна придатність практикуючого психоло­га не зводиться тільки до рівня його фахової освіти, і було б грубою помилкою ставити у пряму залежність знання і рівень кваліфікації спеціаліста. Очевидно, що практикуючому пси­хологові необхідні такі індивідуальні та особистісні структури, які забезпечують успішність саме практичної діяльності.

Отже, розглядаючи питання про професійно необхідні якості практикуючого психолога, важливо над усе поставити успішність його професійної діяльності. При цьому слід узяти до уваги те, що практикуючий психолог буде мати певну спеціалізацію: діагностика, консультування, реабілітація і т. ін. Таким чином, кожна з спеціалізацій буде вимагати пев­ної підготовки, набору навичок, особистісних рис та якостей.

Методики відбору на спеціальність "практикуючий психо­лог" тільки-но створюються, але вже ясно, що вони будуть зорієнтовані на діагностику основних професійно значущих рис. На нашу думку, найжорсткшіі вимоги мають бути вису-

І до психологів-консультантів; які здійснюють роботу в!щщ)ямку індивідуального кризового (конфліктного) консуль­тування та реабілітації.

Дуже серйозні вимоги до особистості психотерапевта вису­ває метод психоаналізу. Вони безпосередньо випливають із психотерапевтичної ситуації і тісно пов'язані з основними уміннями, якими має володіти психоаналітик.

Як зазначає Р. Грінсон, найважливішим умінням є здатність співвідносити свідомі думки, почуття, фантазії пацієнта з їхнім неусвідомлюваним змістом, сприймаючи не дише текст, що його висловлює пацієнт, а й глибинний підтекст. Тобто це вміння розуміти висловлювання пацієнта на всіх його рівнях — поверховому, зовнішньому та прихова­ному, внутрішньому.

Основні якості, котрі забезпечують це вміння, — наявність глибоких теоретичних знань, емпатія та інтуїція. Зупинимося на них докладніше.

Ось як обґрунтовує Р. Грінсон необхідність тео­ретичних знань: "Знання теорії неврозів має той же стосунок до психоаналітичної техніки, що й знання патології для практики медицини, яка зай­мається вивченням внутрішніх органів... Воно яв­ляє собою фундамент для ^практичної роботи, оскільки визначає типові риси різних патологічних синдромів. Досконале знання типового є найкра­щою підготовкою для розуміння унікального;... Це теоретичне знання є квінтесенцією тисяч клінічних фактів і повинно використовуватися для клінічної роботи, якщо аналітик хоче уникнути небезпеки проводити "дикий" психоаналіз. Емпатії та інтуїції не можна навчити, але дослідник повинен знати те, чому можна навчитися. Теоретичне знання не є бар'єром для інтуїтивної психотерапії; навпаки, воно виступає її необхідною передумовою" (Тринсон Р, Г. Техника и практика психоанализа. Воронеж, 1994. С. 442).

Отже, теоретичне знання є тим підґрунтям, на якому ба­зується діяльність будь-якого фахівця, в тому числі пеихо-анадітика. Однак найефективнішою буде та ситуація, коли знання, емпатія та інтуїція взаємодіють, доповнюючи та "стверджуючи одне одного.

Особливо тісно пов'язані емпатія та інтуїція. На думку Р. Грінсона, емпатія у психоаналітичній діяльності є методо* встановлення тісного контакту в царині емоцій та спонукань. Інтуїція робить те ж саме, але стосовно ідей. Емпатія перед­бачає багатий запас особистих переживань аналітика, які вів може використати для кращого розуміння пацієнта. Цьому сприяє ґрунтовне знайомство з літературою, музикою, театром живописом, фольклором, іграми тощо. Всі ці складові відчутно пожвавлюють людську уяву, що є безцінним при аналітичній ро­боті, дають відчуття причетності до всесвітніх переживань. "Ми ближче один до одного у цьому, — наголошує Р. Грінсон, —- ніж у наших свідомих діях та соціальних шститугах".

Таким чином, емпатія та інтуїція лежать в основі здатності до розуміння неусвідомлених значень та смислів, що прихо­вані за усвідомленим матеріалом. Одначе здатність до емпатії є основною вимогою: за її відсутності проведення ефективної терапії стає неможливим. Здатність до інтуїції свідчить про вправність, але без емпатії вона може підштовхувати до хиб­них висновків і взагалі віддаляти від реальності.

Важливою передумовою розуміння пацієнта є й щирий інтерес до людей, їхнього способу життя, емоцій, фантазій, думок. Як пише Р. Грінсон, психоаналітик повинен мати розум, який шукає знань, причин та походжень. Енергія, що спонукає людину у цьому напрямку, виходить з її зацікавленості, яка має бути багатою кількісно і доброзичливою якісно. Замала зацікав­леність в аналітика робить його жертвою нудьги, надто силь­на — змушує пацієнта відчувати надмірний біль.

Наступне важливе вміння, що великою мірою залежить від особистісних якостей психоаналітика, — це вміння спілкува­тися з пацієнтом. Знову звернемося до Р. Грінсона:

"Аналітик повинен сформулювати словами те, що він збирається розповісти пацієнтові. Він по­винен перевести власний процес мислення, тобто первинний процес, у процес вторинний. Крім то­го, він повинен вирішити, чи можна розповісти де пацієнтові в даний момент. Тут повинні бути ви­користані як його вміння розбиратися у клінічній ситуації, так і його емпатія, тому що тільки вико­ристовуючи ці здібності, аналітик може визначити, по-перше, чи є інформація цінною, і, по-друге> чи може пацієнт витримати цей інсайт, не діставши травми. Інтелектуальне знання допоможе йому, нагадавши подібні минулі інтерпретації... Він п 230

винен вирішити, чи не буде краще почекати додат­кових даних або, можливо, почекати, чи не прийде сам пацієнт до цієї інтерпретації... Якщо ж аналітик вирішив повідомити йому цю інтерпре­тацію, він повинен вирішити, як він сформулює цю інформацію" (там же. С. 443—444).

І тут ми дійшли до ще одного важливого вміння практич­ного психолога — вміння вибрати правильні слова й тон, які забезпечують встановлення необхідного контакту з пацієнтом. Цього можна досягти передусім шляхом емпатійної іден­тифікації аналітика з пацієнтом у даній конкретній ситуації.

"Що може полегшити вибір правильного слова або мови? — питає Р. Грінсон. — Те ж, що полег­шує роботу оповідача, гумориста або сатирика. Я би підкреслив, що при цьому важливіші гарні вер­бальні здібності, а не літературні дані. Одначе така вправність повинна служити намірові допомогти, а не використовуватися в аналітичній ситуації для ексгібщіоністської розваги або замаскованого са­дизму. Мій власний досвід говорить про те, що се­ред психоаналітиків кращими терапевтами є ті, що мають почуття гумору, готові пожартувати і насо­лоджуватися мистецтвом розповіді історій. Здат­ність використовувати розмовну мову жваво та економічно є досить цінною якістю, її можна по­рівняти з вправними руками хірурга. Це не може замінити клінічних даних та знання анатомії і па­тології, але зробить можливим для вмілого кліні­циста виконати операцію вправно, а не грубо, не­зграбно. Глибокий психоаналіз завжди болючий, але невміння викликає надмірний і тривалий біль. Іноді це може означати різницю між успіхом та невдачею" (там же. С. 460).

вибір слів і відіграє велику роль у психоаналітичній часто важливішою виявляється сила, з якою вимовляють­ся Щ слова. Чималу роль відіграють також тон та інтонація, які Ражають почуття та неусвідомлені відношення аналітика. Важливим аспектом мистецтва спілкування є й уміння *^л^^ги]^с використовувати мовчання. У психотерапевтичній ^ВОН° ^може бУ™ пасивним або активним. Пацієнту мовчання аналітика, під час якого він намагається

якось упорядкувати свої думки, почуття й фантазії. В іншому випадку мовчання психоаналітика може здійснювати на пацієнта тиск, щоб він почав говорити. Пацієнт може відчу­вати мовчання як таке, що підтримує, або ж як критичне, хо­лодне. З іншого боку, сам аналітик має бути здатним витри­мувати мовчання своїх клієнтів без ворожості й нудьги.

Уміння мовчати передбачає наявність ще однієї важливої професійної якості — терпіння. Аби зрозуміти інформацію пацієнта, осмислити її, потрібен час. Те, що здається важли­вим у перші п'ятнадцять хвилин, може виявитися несуттєвим через півгодини і т. ін.

Таким чином, найважливіші особистісні якості, що забезпе­чують ефективність психоаналітичної роботи, — це передусім жвавий інтерес до людей, бажання допомогти їм у складних си­туаціях, добре розвинені емпатія та інтуїція. Велику роль відіграють й інші комунікативні якості, зокрема вміння відібрати потрібні слова і виказати їх у потрібний момент.

Якщо спробувати уявити собі модель особистості практи­куючого психолога, то в її підґрунтя, на нашу думку, мають бути покладеш три вектори: вектор взаємодії суб'єкта з довкіллям; вектор структурної організації суб'єкта; вектор ча­су. Такий тгілпгід видається перспективним, оскільки дає змогу побудувати системне бачення особистості, вирізнити головне, системотворче з-поміж безлічі психічних явищ та процесів.

Змістом першого вектора є широковживана у психології думка про багаторівневий характер взаємодії суб'єкта з нав­колишнім природним і соціальним середовищем. Теоретики наголошують,- що кожен із рівнів цієї взаємодії є специфіч­ним і ті властивості суб'єкта, що на ньому реалізуються, не можуть бути редукованими до інших рівнів. Тут було реалізо­вано близькі нам підходи Б. Ананьєва, О. Киричука, В. Мерліна, К. Платонова, О. Ткаченка і вирізнено п'ять рівнів взаємодії та, відповідно, п'ять рівнів аналізу особис­тості практикуючого психолога: психосоматичного здоров'я; суб'єкта діяльності; особистісних рис; соціальної поведінки; зна­ченнєвий (смисловий).

Говорячи про структурну організацію суб'єкта (другий з обраних векторів), маємо послатися на теоретичні розвідки О. Ткаченка та М. Ярошевського, що стосуються природи психічного та фундаментальної одиниці його аналізу. Ці авто­ри стверджують, що кожен психічний акт являє собою триєдність компонентів, що можуть бути визначені за допо­могою категорій "образ", "мотив", "дія". У нашій структур¹

вони названі як когнітивні, мотиваційні та операційні складові структури суб'єкта.

Третій вектор відіграє не меншу роль, ніж два попередніх. Він да^є змогу простежити динаміку всієї системи, це по-перше, а по-друге - спрогнозувати її подальший розвиток. Основним поняттям тут є життєвий шлях особистості. Останній накладає помітний відбиток на всю особистість лю­дини — і не тільки на її смислові компоненти, а й на струк­туру, механізми психічної регуляції поведінки, розвиток здібностей та ін.

Діагностика особи претендента має починатися з ком­плексного аналізу його фізичного стану. Для цього принаймні є дві причини. Перша — це наявність усталеної кореляції між деякими соматичними захворюваннями, як правило, хроніч­ними (виразка, діабет, серцево-судинні захворювання та ін.), і рисами особистості людини. До цього додамо, що для прак­тикуючого спеціаліста важливо мати потужну енергетику і засоби її відновлення, інакше така робота може негативно позначатися на його фізичному стані. Друга причина: деякі фізичні вади унеможливлюють працю практикуючим психо­логом. Серед них такі, як інвалідність, косметичні дефекти, дефекти мовлення тощо.

Важливою умовою відбору є психічне здоров'я кандидата. Річ у тім, що психологічними спеціальностями часто прагнуть оволодіти акцентуйовані особи або люди з помітними осо-бистісними проблемами. Переважна їх більшість малопридат­на у професійному плані. У практичній роботі вони, як пра­вило, розв'язують свої особистісні проблеми і мало опікують­ся проблемами клієнта.

Значною складовою професійної придатності претендента є інтелект, особливо його вербальний компонент. Досвід свідчить про те, що практикуючі спеціалісти з показниками штелекту нижче середнього, як правило, мають багато ускладнень у роботі, особливо консультаційній. Саме інтелект забезпечує ефективний аналіз рис та якостей особистості, дає змогу долати стереотипи (як особистісні, так і професійні), є Центральним механізмом розуміння поведінки іншої людини. На особливу увагу заслуговує так званий "соціальний інте­лект" практикуючого психолога.

Аналіз професійно важливих рис практикуючого психолога Доцільно продовжити у мотиваційній сфері. Тут передусім слід зазначити гуманістичну спрямованість особистості. У поняття гуманістичної спрямованості ми вкладаємо кілька особистіс-

них рис і якостей, в основному мотиваційної та світоглядної природи, як: альтруїстичні позиції, ролі та настановлення у міжособистісному спілкуванні; високий рівень мотивації до професії; значне переважання пізнавальних, альтруїстичних або емпатичних мотивів у роботі з клієнтами; готовність д₀ співробітництва та націленість на його позитивний результат

Соціально-перцептивна підструктура особистості практи­куючого психолога має вирізнятися декількома особливостя­ми. По-перше: кількість конструктів, або суб'єктивних шкал має бути досить великою — з тим, щоб якомога точніше опи­сати поведінку іншої людини. По-друге, ці конструкти мають бути різні за своїм змістом і відображати багатомірність людської особистості та поведінки. По-третє, спеціаліст має володіти способами типологізації певних ознак, зовнішніх проявів особистості, розділяючи при цьому суттєві й несуттєві ознаки.

Серед регулятивних складових моделі особистості практи­куючого психолога спеціалісти зазначають такі риси та якості, як здатність легко встановлювати контакт з іншими, легкість у спілкуванні, комунікабельність, уміння слухати і підтримувати розмову. До цього можна додати, що практикуючий психолог має володіти й механізмами особистісної емоційної регуляції та емоційної витривалості.

Чи не найважливішим у структурі особистості практикую­чого психолога є ті особистісні смисли, життєві та світоглядні позиції, що зумовлюють вибір цієї професії. І тут не можна обій­тися без дослідження життєвого шляху, життєвого досвіду та подій особистого життя кандидата. Наведемо той факт, що у консультаційних та соціально-психологічних службах розвинутих країн працює багато осіб, які мали у власному досвіді критичні або скрутні життєві обставини: колишні наркомани, алкоголики, люди, які зазнали великих особистих втрат, та ін. Відомо, що подібні події "розвертають" людину або в себе, або до інших людей. Саме останні і рекрутуються на практичну роботу до різноманітних служб соціального захисту населення.

Отже, можна зробити один принципово важливий висно­вок: для здійснення правильного професійного відбору необхідно провести декілька різнопланових вимірювань та спостережень про­тягом досить тривалого часу. Іншими словами — процедура відбору на спеціальність "практикуючий психолог³¹, хоч би якою комплексною вона була, не може здійснюватись одноразово.

Професійний відбір (добір) доцільно проводити у три ета­пи. Перший етап не є обов'язковим, проте він дуже бажаний.

його полягає у здійсненні профвідбірної профорієнтації, тшіриклад: проведення гуртків у школі; участь у психо-

гічних семінарах для вчителів; надання постійної допомоги ^ялівникам психологічної служби. Така практика призвичаює ^ІІ^б^ніх абітурієнтів до психології, дає змогу "примірити на

бе" професію. Психолог же, який співпрацює з кандидатом, зможе оцінити його професійні перспективи.

Другий етап — це відбір перед вступом до навчального за­кладу- Його основна мета — відфільтрувати тих, хто явно не підходить до професії. Бажано також визначити рівень про­фесійної мотивації, рівень інтелекту, окремі здібності.

Третій етап — добір на певну спеціалізацію. Він здійснюється упродовж перших років навчання і полягає не лише у тестуванні студентів, а й у спеціально організованих формах навчання: семінарах, тренінгах, аналізі навчальної діяльності та практи­ки Це — найважливіша функція психологічної служби вищо­го навчального закладу та викладацького колективу.

Запитання й завдання

1. Дайте розгорнуту відповідь, чому Ви обрали професію пси­
холога.

2. Назвіть професійно важливі якості особистості практикую­
чого психолога.

3. Опишіть процедуру відбору на професію "практикуючий
психолог".

4. У чому смисл кожного з трьох етапів професійного відбору?

5. Чому в психоаналізі приділяється така велика увага особис­
тості психотерапевта? Обгрунтуйте свою відповідь.

Література

Гринсон Р. Р. Техника и практика психоанализа. Воронеж, 1994.

Сандлер Д. и др. Пациент и психоаналитик. Воронеж, 1993.

Шерток Ж, Де Соссюр Р. Рождение психоаналитика. Москва, 1991.

Горностай П. П., Васьковская С. В. Теория и практика психологического консультирования. Киев, 1995.

Овчарова Р. В. Справочная книга школьного психолога Москва, 1993.

Практична психологія системи освіти. Київ, 1995.