Психотерапевтична ситуація

Взаємодія в системі "практикуючий психолог — клієнт" (або група клієнтів) дістала в науковій літературі на­зву психотерапевтичної ситуації. Отож розглянемо вимоги до професійних та особистісних якостей практикуючого психо­лога крізь призму цієї ситуації.

У різних напрямах практичної психології та психотерапії, крім знання певних теоретичних основ, формулюються пра­вила поведінки, професійні навички, а також показники або якості, що заважають виконанню даної діяльності. Ядром діяльності практикуючого психолога є спілкування, яке розгор' тається у вигляді комунікації, інтеракцій та перцепції.

Іноді кажуть, що психотерапевт здійснює вплив на клієнта всією своєю особистістю; що кожний окремий психолог — це певний, свій, особливий метод. Закономірно, що за кожним на­прямом психотерапії стоїть його засновник — конкретна людина та її біографія. Зокрема, Е. Сидоренко визначає специфіку пси­хологічних теорій та психотерапевтичних напрямів, що на них базуються, відносно інших наук, яка полягає в тому, що вони в буквальному сенсі вистраждані їхніми авторами. У своїх пізніх працях К. Роджерс наголошував, що основи його теорії суто особистісні. Дж. Морено у своїй автобіографії неоднора­зово повторював думку про те, що психодрамі як методу пе­редувала психодрама його власного життя. Таким чином, ро­бить висновок Е. Сидоренко, методи психотерапії ^е відповіддю талановитих людей на власні психологічні проблеми. З іншого боку, для авторів психотерапевтичних методів харак­терне прагнення не розходитися у своєму житті зі своїми теоріями: сформульовані ними постулати вони вважають не­обхідними для використання насамперед ними самими.

діє буває так, що психотерапевтична ситуація стає свого ^ду компенсаторною для спеціаліста, який не розуміє про­цесів, які відбуваються в його власному житті та свідомості.

Узагальнюючи свій багаторічний досвід, Ф. Перлз зазна­чає, ш° багато психологів, психіатрів або священиків стають непроникними, коли їх захищає професійна роль, не бажають самовдосконалитися за рахунок пацієнта, боячись зійти до простих смертних: "...Для більшості терапевтів проведення лікування є симптомом, а не професією. Вони екстерналізу-іоть свої труднощі і працюють над ними в інших людей, а не в собі".

Виникає питання, що ж доцільніше: розробка певних уза­гальнених вимог до професії практикуючого психолога, яки­ми повинні оволодіти всі, хто хоче займатися даною діяльністю, або вибір інструментарію виходячи з якостей осо­бистості кожної окремої людини? На жаль, обидва варіанти мають свої вади. Перший — через небажаність створення жорстких вимог і велику суб'єктивність у відборі цих вимог; другий — через практичну неможливість забезпечення інди­відуальної підготовки кожного студента.

Оптимальною, на наш погляд, може бути така система підготовки, відбору й атестації кадрів, у рамках якої на базі мінімальних стартових вимог створюються умови професійної самоідентифікації студента. Під професійною самоідентифікацією ми розуміємо таке оволодіння знаннями, навичками та вміннями, за якого відбуваються самодіагностика, самопізнання, застосування до себе тих чи інших вимог до професії, створюються можливості ви­бору найбільш відповідних індивідуальним особливостям кожного студента інструментів роботи з клієнтами.

Як видно з багатьох досліджень, присвячених професійній орієнтації молоді, на першому місці серед мотивів такого ви­бору стоїть інтерес до обраної справи, а на другому — знання про свої здібності, можливості. Тобто людина неначе відпо­відає собі на два запитання: чи хочу я це робити? чи можу я Че робити? Професія практикуючого психолога мотивується інтересом до інших людей, бажанням надавати допомогу у Розв'язанні проблем спілкування, діяльності, життя в цілому. Психологічним механізмом такого інтересу, як стверджують Фахівці, є наявність власних проблем аналогічного плану. Та-^Ким чином, не буде перебільшенням сказати, що психологія і привертає увагу людей, які мають свої проблеми і які ь розібратися насамперед зі власною особистістю, ^Наити відповіді на складні життєві ситуації власного існуван-

ня. Якщо ми приймемо цей факт за реально існуючий (на те є експериментальні дані), то від чого ж буде залежати успіх чи неуспіх психотерапії?

За даними зарубіжних авторів, лише третина фахівців котрі здобули психологічну освіту, можуть стати практикую­чими психотерапевтами, тобто надавати дійсну допомогу клієнтам. Чому так мало? Як відбирати цих людей, як підви­щити коефіцієнт їхньої корисної дії? Це складні запитання, котрі потребують спеціальних досліджень. Поки що уявляєть­ся спірною спроба здійснювати такий відбір ще на порозі навчального закладу. Відповідь може полягати в аналізі осо­бистості людини з боку перспектив її розвитку й самовдоско­налення. Але наявність власних проблем як необхідна почат­кова умова вибору професії практикуючого психолога на подальших етапах може стати суттєвим гальмом професійної самореалізації. Зокрема, небезпечно, коли психотерапія для людини з психологічними травмами, як ми вже зазначали, може стати формою компенсаторної поведінки. К. Г. Юнг пише:

"...Люди з неврівноваженою психікою часто ба­жають стати психіатрами. По-людськи зрозуміло, бо це дає величезне задоволення: якщо ви не впевнені у собі самому, ви можете сказати: "О-о-о, інші набагато гірші" {Юнг К. Г. Аналитическая психология. Санкт-Петербург, 1994. С. 59).

Продуктивним може бути звернення до історії розвитку психотерапії. Засновником практичного застосування науко­вої психології заслужено вважається 3. Фрейд. Психоаналіз розвивався як узагальнення клінічної роботи протягом ба­гатьох років життя 3. Фрейда і продовжує свій розвиток до­нині. Основні психоаналітичні поняття теж зазнають змін і уточнення.

Для прикладу розглянемо еволюцію понять "перенесення " і "контрперенесення" (трансфер і контртрансфер), оскільки са­ме вони найбільше стосуються особистості психотерапевта. Явище перенесення виникає при лікуванні як переживання клієнтом певних почуттів, пов'язаних з особистістю психо-аналітика. Спочатку 3. Фрейд надавав йому негативного зна­чення, тобто такого, що заважає роботі з клієнтом, а потім змінив свою думку на протилежну, вважаючи перенесення дуже потрібним терапевтичним фактором. Контр перенесення у свою чергу розкриває психотерапевтичну ситуацію з боку ставлення психоаналігика до пацієнта. В останні роки дедалі більше уваги в літературі приділяється аналізу почуттів са­мого психотерапевта, його професійної позиції. Контрпе­ренесення розглядається як своєрідний опір власної психіки аналітика впливові пацієнта. Інакше кажучи, проблеми не-усвідомленого в особистості психоаналігика, його приховані конфлікти вступають у взаємодію з проблемами клієнта. У таких випадках психотерапевтична ситуація набуває непро­дуктивного вигляду для обох партнерів і може закінчитися втратою довіри пацієнта до психотерапевта або ще гірше — втратою довіри терапевта до самого себе. Пацієнт може звер­нутися до іншого спеціаліста. А стрес терапевта може пере­рости у невроз.

3. Фрейд неодноразово зазначав обмеження у психо­аналітичній роботі, пов'язані зі "сліпими плямами" аналітика, тобто неусвідомленими проблемами власної особистості. Спочатку Фрейд рекомендував для аналітика постійний само­аналіз, але незабаром дійшов думки, що це вельми складно (явище власного опору саморозумінню), і став рекомендувати психоаналіз як своєрідний автотренінг. Це аргументувалося необхідністю досягти інсайту (просвітлення), долаючи психо­логічні недоліки, спричинені власними неусвідомленими конфліктами.

Отож іще на початку виникнення практичної психології постало питання про необхідність для майбутнього фахівця починати оволодіння професією із проходження ролі клієнта. Перш ніж надавати допомогу іншим людям, слід навчитися приймати допомогу у вирішенні власних проблем від досвідче­них спеціалістів. І це тільки перший етап професійної самоіден-тифікації. Наступним, не менш важливим етапом є оволодіння методами самопізнання, самодіагностжи і самовдосконалення.

Ще у 3. Фрейда подибуємо думку про те, що жодний пси-хоаналітик не просунеться у своїй роботі з клієнтом далі, ніж йому дозволяють власні комплекси та внутрішній опір. І хоча психотерапія може приносити велике задоволення тому, хто нею займається (компенсуючи, наприклад, низьку самооцінку психо­лога вдячністю клієнтів), це дуже важка робота, що потребує ба-иио енергії, пробуджує приховані бажання, острахи, конфлікти. Невизнання і нерозуміння цього може завдати великої шкоди здатності психіатра проводити ефективну роботу.

Таким чином, у вимогах до психотерапевта існує явне про­тиріччя: щоб зрозуміти страждання, проблеми, кризи іншої

людини, він повинен пережити щось подібне у своємі житті, — це з одного боку; а з іншого — щоб ефективні зцілювати особу, що перебуває у важкому, часто критичнолл психічному стані, він повинен мати сили, енергію, оптимізм бути творчо самореалізованою людиною. У цьому й полягає складність оволодіння професією практикуючого психолога. Крім набуття знань, практичних навичок та вмінь, за час нав­чання йому необхідно здійснити величезну роботу зі стано­влення власної особистості

Аби наше твердження не було декларативним, звернемося до авторитетних джерел і розглянемо деякі вимоги до особис­тості психотерапевта, сформульовані у різних напрямах прак­тичної психології.

К. Роджерс вважав свою модель психотерапії не лише ме­тодом роботи, а й способом життя. Основна концепція його психотерапії народилася зі слухання бесід терапевтів із клієнтами та власних почуттів, які виникали при спілкуванні з людьми. Роджерс вирізнював три умови ефективної взаємодії терапевта з клієнтом: щирість, безумовне прийняття іншої людини, здатність до емпатичного розуміння клієнта пси-

хотерапевтом.

У терапевтичному процесі відбувається вивільнення ве­ликої кількості почуттів з боку клієнта, і терапевт не може залишатися байдужим до цих почуттів. Але його власні емоції можуть збігатися з емоціями людини (зараження емоціями) або відрізнятися від них. Досвід вчить, що коли почуття дуже довго витісняються зі свідомості, можливий їх раптовий і сильний вихід назовні, що несе певну небезпеку. Складність полягає і в умінні розуміти власні почуття, і у здатності їх адекватно й водночас гуманно ви­ражати, не засуджуючи при цьому іншу людину. І все те має вміти психотерапевт. Чи можна цьому навчитися? Так, але не шляхом акторських вправ, які передбачають ту чи іншу, але одну конкретну роль, а через спеціальну роботу над собою у групі психологічного тренінгу, де у комфортних умовах люди вчаться бути щирими, відвертими, справжніми — тобто самими собою. Уміння терапевта бути собою дає йому змогу досягати більшої експресивності, знаходити у власних переживаннях багато різних станів, за допомогою яких можна підтримувати, стимулювати й поглиблювати терапевтичну взаємодію.

Безумовне прийняття іншої людини, за К. Роджерсом, є другою необхідною умовою діяльності психотерапевта. При 220

ньому немає значення, які почуття людина в цей момент пе-оехиває (страх, відчай, злість, невпевненість у собі тощо), несуттєві форми вияву цих почуттів (сльози, сміх, слова, «ести, мовчання), неважливо й те, як людина ставиться сама до себе. Пацієнтові вкрай потрібно відчути, що хтось заглянув до нього в душу і не жахнувся, не відвернувся з відразою. Іноді тільки це вже дає сильний терапевтичний ефект.

Але це завдання дуже складне навіть для досвідченого пси­хотерапевта. Надто велика спокуса почати заспокоювати клієнта, зупинити вихід його емоцій і давати поради, набли­жаючи іншого до свого образу й подоби. У цей момент пси­хотерапія закінчується і починаються дилетантство та профа­нація. Терапевт перетворюється на пародію педагога, котрий "вчить жити", а клієнти сприймаються як погані учні у школі життя. Недосвідчені психотерапевти спочатку радіють тому, що клієнти знов і знов повертаються до них, а потім ляка­ються того, що ті потрапляють в їхню залежність. Як це зро­зуміти? Причини можуть бути різні. Одна з них — суб'єктивне відчуття тимчасового полегшення стану від того, що тебе вислуховують, тобі щось радять, тобою цікавляться. Але справжнє видужання неможливе без повторного пережи­вання тих ситуацій, що запустили механізм неврозу. Психоте­рапевт — це людина, котра допомагає знайти осередок болю і переживає цей біль разом із клієнтом, людина, що супровод­жує клієнта, образно кажучи, в країну психологічних страж­дань і вказує звідти правильний вихід.

Емпатичне розуміння, співпереживання — це якості психо­терапевта, на необхідність яких указував не лише К. Роджерс, а й Дж. Морено, Ф. Перлз, К. Г. Юнг, А. Менегетті та ін. Се-ред вітчизняних авторів можемо назвати Л. Петровську, А. Добровича, Ю. Орлова, Т. Яценко. Емпатія розуміється як здатність очима клієнта подивитися на світ, проникнути у внутрішні переживання людини для того, щоб супроводжува­ти її у "мандрівці до витоків самого себе" (К. Роджерс). Здатність до емпатичного розуміння розширюється тим більше, чим більше ми довіряємо своїм почуттям, словам, імпульсам, уяві, чим глибшим є наш інтерес до кожної люди­ни- Психотерапевт не повинен поспішати з висновками, оцінками, інтерпретаціями, діагнозами. Його поведінка має будуватися як безпосередня емоційна реакція на розповідь клієнта, щирий відгук на його складні, часто болючі пережи­вання.

"У контактах з клієнтом саме терапевт є інцщ. тивною стороною: він перший починає відкрит-й відверті стосунки, першим проявляє тепло¹ піклування, зацікавленість та готовність спілку.! ватися на рівні "людина — людина" {Джендлин Ю Субвербальная коммуникация и зкспрессивность терапевта // Моск. психотерапевт, журн. 1993 № 3. С. 86).

Ми бачимо, що психотерапевт значною мірою стає при­кладом для людини не тільки в ситуації парного контакту парного міжособистісного спілкування, а й прикладом жит­тєдіяльності в цілому. Це дуже добре видно сам© у групо­вій психотерапії, де, крім вербальних вправ, існує багато невербальноГ комунікації (жестів, міміки, дій тощо). К. Роджерс зазначає особистісні властивості та способи поведінки деяких ведучих таких груп, які він вважає "антитерапевтичними":

"Я не можу рекомендувати для ведення груп людину, чиї власні проблеми настільки глибокі й так на неї тиснуть, що вона відчуває потребу зосе­реджувати увагу групи на собі й не може бути ко­рисною для інших. Така людина може бути гарним членом групи, але це лихо, коли вона називається "фасилігатором". І далі уточнює: "Мені не подоба­ються терапевти, які утримуються від особистої емо­ційної участі у групі, залишаються експертами, здат­ними аналізувати груповий процес і реакції учасників крізь призму "вищого знання". Це часто помітно в осіб, котрі заробляють собі на життя веденням груп, але при цьому самі схильні до захисту та глибоко не поважають людей, з якими працюють. Відмовляю­чись від власних почуттів, терапевт демонструє учас­никам групи модель холодної аналітичної особис­тості, яка ніколи ні у що не втягується. Саме на та­ку модель, природно, будуть орієнтуватись учасни­ки групи, а це прямо протилежне тому, у що я вірю. Відсутність потреби захищатися та спон­танність, а не захист і відчуженість — ось те, Ш° може розвиватись у групі. Це моя особиста віра".

Звернімося до іншого напряму психотерапії — класичної психодрами Дж. Морено. Метою глибинної психотерапії вія

жав проведення клієнта через катарсис (очищення), інте- ³ пію з метою більш гармонійної адаптації до суспільства, я^бальна комунікація в його групах займала незначне місце. Людяна, на думку Морено, повинна звільнитися від обме- еяь, що придушують її спонтанність, креативність •творчість) і паралізують діяльність (акціональний голод). Щд спонтанністю Морено розумів адекватну реакцію на нові умови або нову реакцію на старі умови. Якщо людина прита­мовує свою спонтанність, це загрожує їй втратою життєвих сил, застоєм, регресією особистості. Але мета психотерапії Морено — не просто вивільнення спонтанності, але й інте­грація її У цілісну структуру життєдіяльності людини. "Блокована спонтанність", як вважає Морено, викликає нев­рози креативності, тобто призводить до пасивності; така лю­дина, незважаючи на високий інтелект та визначні здібності, якими вона може володіти, нездатна ні виявити, ні застосува­ти їх. Вивільнення та одночасна інтеграція спонтанності є пе­редумовою креативності. Практичні заняття у своїх групах Морено проводив так. Спочатку відбувалося звичайне вер­бальне обговорення якоїсь проблеми, котре неминуче переро­стало в її переживання кимось із членів групи з такою інтен­сивністю, що. поставала потреба "програти" цю ситуацію, відтворити той чи інший епізод, тобто фактично "пережити" його, причому повніше, ніж це можливо у реальному житті Дуже часто проблема окремого учасника збігалася з загаль­ною проблемою усіх членів групи.

Але нас цікавить насамперед ведучий психодрами — пси-ходрамотерапевт. Які вимоги висували щодо нього Морено та його послідовники?

Крім організаційних та директивних функцій (стимулювання учасників, обмін ролями, сигнали до початку або кінця сцен), "має велике значення його недирективна, виключно перцептивна по­ведінка протягом виконання сцени. Упродовж цього часу, спостерігаючи за зображуваними подія­ми і групою, він спокійно розміщується збоку сце­ни та зосереджується на психодраматичній дії. Хоч яким би директивним він виглядав в інших випад­ках, тепер він повністю зорієнтований на поведінці протагоніста (виконавця головної ролі у сцені). Жодне слово, жодне найменше коливання настрою або жест виконавця не повинні від нього услизну-

ти. Мов радарний прилад, він настроєний на най-тонші прояви почуттів протагоніста, партнерів і по можливості, групи. Навіть досвідченому веду.! чому психодрами нелегко сприймати в насиченій ігровій дії, що потребує від нього цілковитої уваги та вміння, реакції окремого учасника і глядача, що ідентифікуються з виконавцем. Такі реакції можуть відкрито виражатися або придушуватися. Бурхливі але придушені емоції нерідко проявляються у пси­хосоматичних симптомах, знехтувати якими ведучий психодрами не має права. Поряд з інтенсивною спрямованістю на протагоніста ведучий психодрами завжди несе повну відповідальність за всіх членів гру. пи" (ЛеатцГ. Психодрама: теория и практика Москва, 1994. С. 161-162).

Отож, крім володіння методом психодрами, ведучий пови­нен мати цілу низку особистісних якостей, щоб керувати пси­хотерапевтичною ситуацією. Це й емпатія, і вміння слухати, і спостережливість, і "читання" психосоматичних симптомів, і розподіл уваги, і пам'ять, і розуміння жестів, міміки тощо. Теоретичних знань для такої роботи явно недосить. Ово­лодіти практичними навичками можна лише через багаторіч­ну послідовну роботу з власною особистістю. І це не просто побажання — це реальні вимоги до професії, невиконання яких, з одного боку, завдає шкоди клієнтові, з іншого — призводить до руйнування психіки самого психотерапевта.

Історія психотерапії неодноразово свідчить, що деякі пси­хотерапевти з багаторічним досвідом роботи, які не працюва­ли над удосконаленням власної особистості, не володіли прийомами релаксації та реабілітації, не зверталися за допо­могою до колег, рано чи пізно захворювали на соматичні або психічні хвороби.

"Для психотерапевта, — зазначав К. Г. Юнг, ко­трий уперше заговорив про цю загрозу, — завжди існує професійний ризик негативних проекцій У точку, де він беззахисний. Він постійно має бути У всеозброєнні. "Отрута" діє не тільки психологічно, вона може торкнутися його симпатичної системи. Я спостерігав кілька екстраординарних випадків фізичних захворювань серед психотерапевтів, за­хворювань з невідомими медицині симптомами.

Я схильний відносити їх до ефекту довготривалого проектування, коли аналітик не дискримінує свою власну психологію. Деякі емоційні стани пацієнта контагіозно діють на аналітика, викликаючи схожі вібрації у його нервовій системі. Саме тому як психіатри, так і психотерапевти бувають іноді з ди­вацтвами" (Юнг К. Аналитическая психология. С. 106-107).

Як зазначалося, на сьогодні різні напрями психотерапії приділяють дедалі більшу увагу саме особистості терапевта та 2 впливові на лікувальний процес. Глибинна психологія розглядає терапевтичну взаємодію як факт парного спілку­вання, в яке втягнуто дві особи. Еволюція практичної психо­логії прямує шляхом розширення діапазону впливу людини на людину: від вербальних змістів — через переживання — до найтонших фізичних відчуттів у тілі. Увага зосереджується на конкретних суб'єктивних подіях внутрішнього світу обох учасників психотерапевтичного процесу.

"Особистість терапевта має бути головним ініціюючим інструментом для особистісних змін пацієнта... Особливу увагу слід приділяти сенсор­ним каналам терапевта; його здібності бачити, по­чувати, слухати, відчувати запах, смак тощо по­винні постійно розвиватися та вдосконалюватися... Більше того, терапевт повинен розрізняти дані, які включають його власний досвід та знання, накопи­чені в минулому, і те, що цілком і повністю іде від особи, з якою він працює. Це означає, що терапевт має чітко розмежовувати свою особистість та осо­бистість клієнта. На результат терапевтичного про­цесу дуже сильно впливає й те, з чим терапевт працює: з певним розширенням своєї особистості або ж з особистістю, що сидить навпроти нього. Саме чітке уявлення про те, що є "Ти" і що є "Я", повинно бути стимулом терапевтичного процесу і приводити до зустрічі двох особистостей, яка є його метою" (Бзндлер Р., Гриндер Д, Сатир В. Се- меіїная терапия. Воронеж. 1993. С. 5—6).

Тобто існує певна проблема, що виникає при будь-якому спілкуванні: розрізнення власних психічних проявів (емоцій,

Г-

відчуттів, думок) і психічних станів іншої людини, якими можна 'Заразитися" через так зване семантичне поле (А. Менегетгі) Може так статися, що настрої клієнта сприймаються терапев­том як власні. Але частіше відбувається зворотний процес — проекція терапевтом власних почуттів на клієнта. У такому випадку терапевт працює нібито сам із собою, і ефективність такої роботи сумнівна. Аби запобігти цьому, спеціалісту потрібно дуже добре знати власну особистість, орієнтуватися у власних проблемах, відрізняти свої нормальні індивідуальні реакції від того, що виникає у взаємодії з клієнтом.

Ще краще, коли психолог відбуде кілька терапевтичних сесій як клієнт у більш досвідченого колеги і добре знатиме свої захисні реакції, типові форми прояву переживань та актів поведінки в ситуаціях, що актуалізують його власні про­блеми. Тоді він буде здатний відстежувати свої проекції, усвідомлювати їх і самостійно коригувати взаємодію. Корисно й звертатися по консультацію до іншого спеціаліста, який на­дає колезі "зворотного зв'язку". Таке звертання не тільки не принижує самоповагу психотерапевта; воно є цілком виправ­даною професійною установкою для цього виду діяльності і свідчить про відповідальність та зрілість фахівця, котрий ро­зуміє дію психологічних механізмів захисту "Я", які дають викривлення у відображенні дійсності і порушують нормальну адаптацію до соціального середовища.

В ідеальному варіанті особистість психотерапевта має бути звільнена від непродуктивних захистів, а продуктивні — пере­бувати у зоні усвідомлення людини, тобто бути під її контро­лем. А. Менегетті говорить про чистоту психіки терапевта, який настроюється на клієнта і через вібрації власного поля свідомості розуміє, що відбувається з ним насправді, неза­лежно від вербальних пояснень. Але це дуже високий рівень кваліфікації, що досягається десятиліттями роботи як над власною особистістю, так і з іншими людьми.

Запитання й завдання

1. Що такс психотерапевтична ситуація?

2. Як впливають особистісні якості практикуючого психолога
на ефективність його роботи з клієнтами?

3. Чому майбутньому практикуючому психологові варто по­
чинати професійну діяльність із ролі клієнта?

4. Поміркуйте над тим, навіщо практикуючому психологові
знання власних проблем, власної системи психологічного
захисту, прийомів релаксації, психокорекції тощо.

5. Про що може свідчити поведінка клієнта, коли він напо­
легливо пропонує психологові свою дружбу чи любов? Як
слід поводити себе у таких випадках?

6. Чи повинен практикуючий психолог допомагати будь-
якому клієнтові за будь-яких обставин?

7. Під час спілкування з клієнтом психолог відчуває роздрату­
вання, яке переростає у гнів. Яку форму поведінки Ви
вважаєте за доцільне використати і чому:

а) будь-що стримувати свої почуття;

б) перервати спілкування, посилаючись на погане само­
почуття;

в) оформити свої почуття у більш-менш ввічливу, але
відверту форму;

г) дата повністю вилитися своєму гніву, незважаючи ні на що.

Література

Ассоджоли Р. Психосинтез. Москва, 1997.

Бзндлер Р., Гриндер Д, Сатир В. Семейная терапия. Воро­неж, 1993.

Джендлин Ю. Субвербальная коммуникация и зкспрессив-ность терапевта // Моск. психотерапевт, журн. 1993. № 3.

Добрович А. Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. Москва, 1987.

Леатц Г. Психодрама: теория и практика. Москва, 1994. Менегетти А. Словарь образов. Ленинград, 1991.

Орлов Ю. М. Восхождение к индивидуальности. Москва, 1991.

Панок В. Г. Концептуальні питання підготовки (пере­підготовки) і підвищення кваліфікації психологів-прак-тиків // Практична психологія у системі освіти. Київ, 1995.

Перлз Ф. Опьггьі психологии самопознания. Москва, 1993.

Перлз Ф. Внугри и вне помойного ведра: Стенограмма ге-пггальтгерапии. Москва, 1994.

Петровская Л. А. Компетентность в общении. Москва, 1989.

Роджерс К. Взгляд на психотерапию: Становление челове-ка. Москва, 1994.

Сандлер Д, Дзр К., Холдер А. Пациент и психоаналитнк Москва, 1992.

Сидоренко Е. С. Зкспериментальная групповая психологи*. Санкт-Петербург. 1993.

Словарь практического психолога. Минск, 1997.

Урсано Р, Зонненберг С, Лазар С. Психодинамическая психотерапия. Москва, 1992.

Фрейд 3. Психология "Я" и защитньїе механизмьі. Москва 1993.

Хорни К. Самоанализ. Москва, 1993.

Юнг К. Г. Аналитическая психология. Санкт-Петербург, 1994.

Яценко Т. С. Активная соцнально-психологическая подго-товка учителя к общению с учащимися. Киев, 1993.