Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
§ 109. Поняття про надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле
Як слово повністю розкриває своє значення тільки у зв'язку з іншими словами, тобто у словосполученні і реченні, так і речення повніше розкриває свій зміст у контексті, у поєднанні з іншими реченнями. У мовленні окремі речення зазвичай не виступають ізольовано, а поєднуються між собою за змістом і за допомогою граматичних засобів, утворюючи своєрідні блоки речень, тісно пов'язаних єдністю думки, теми, а також специфічними засобами зв'язку. Ці своєрідні блоки речень, пов'яза-
них між собою як семантично, так і граматично, і є складне синтаксичне ціле, або надфразна єдність, чи, за іншою термінологією, складна синтаксична єдність, текст (контекст), прозова строфа.
Складне синтаксичне ціле, або надфразна єдність, — це група взаємопов'язаних за змістом і за допомогою синтаксичних засобів речень, які порівняно з окремими реченнями виражають розвиток думки, тобто складне синтаксичне ціле — низка речень, поєднаних між собою в одне ціле семантико-граматич-ними відношеннями.
Окремі речення у складному синтаксичному цілому становлять структурно-семантичну єдність. Вони настільки тісно пов'язані між собою за змістом, що, взяті окремо, ізольовано, як правило, мають вигляд неповних, незавершених. Отже, з погляду змісту складне синтаксичне ціле характеризується єдністю думки, вислову, теми, тісною змістовою пов'язаністю компонентів, окремих речень, що входять до його складу. Із граматичного, синтаксичного погляду воно характеризується специфічними синтаксичними засобами зв'язку між реченнями, що належать до його складу, а також єдністю суб'єктивно-модального забарвлення і ритмомелодики.
Єдність суб'єктивно-модального забарвлення складного синтаксичного цілого виявляється в тому, що воно становить внутрішньо єдине, цілісне синтаксичне утворення, в якому окремі речення тісно пов'язані між собою певним ставленням мовця (автора) до висловлюваного. Ритмомелодійна оформленість складного синтаксичного цілого виявляється в тому, що паузи між реченнями цього утворення зазвичай коротші за паузи між окремими блоками пов'язаних між собою у складне синтаксичне ціле речень.
Отже, складне синтаксичне ціле, або надфразна єдність, — це поєднання в одне ціле низки речень, що характеризуються відносною завершеністю теми (мікротеми), семантичною і синтаксичною пов'язаністю компонентів. Його характерною ознакою є також композиційно-тематичне членування, яке полягає в можливості виокремити в ньому зачин (початок думки, теми), який зосереджується в першому реченні, що може навіть становити окремий абзац, середню частину (розвиток, виклад теми) й кінцівку, в якій підбивається підсумок усього вислову (теми) як з погляду змісту, так і з погляду синтаксичної структури.
Окремо треба зазначити, що надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле, не можна ототожнювати з абзацом. Це зовсім різні категорії, які ґрунтуються на різних засадах. Хоч абзац нерідко й збігається з надфразною єдністю (складним
синтаксичним цілим), проте він не є синтаксичною, структурно-семантичною категорією, а лише засобом членування тексту на композиційно-стилістичній основі.
§ 110. Засоби зв'язку між компонентами
надфразної єдності, або складного
синтаксичного цілого
Речення, що входять до складного синтаксичного цілого, поєднані між собою насамперед змістом. Семантична пов'язаність речень, єдність їх змісту — це та основа, на якій будується складне синтаксичне ціле як окреме синтаксичне утворення, найбільша синтаксична одиниця. Проте, крім змістової пов'язаності, речення поєднуються у надфразну єдність (у складне синтаксичне ціле) за допомогою різних структурних засобів, зокрема лексичних, морфологічних, синтаксичних, ритмомелодійних, хоча використання їх водночас у кожній окремо взятій конструкції складного синтаксичного цілого не обов'язкове. Обов'язковим у всіх випадках є лише семантичний зв'язок між компонентами складного синтаксичного цілого. Щодо інших структурних засобів зв'язку, то в одних конструкціях можуть використовуватися одні з них, а в інших — інші.
До лексичних засобів поєднання окремих речень у надфразну єдність (у складне синтаксичне ціле) належать повторення окремих слів з попереднього речення, вживання особових і вказівних займенників, займенникових прислівників тощо: В перші дні після від'їзду Чайчиха не зводила погляду з невеличкого, на чотири крихітні шибки віконця, мовби воно приворожило її. До віконечка, присідаючи на полінце, тулилась молода вишня, занизана набухлими лапками бруньок. Стара не раз бачила, як вони затікали, запікались льодком або волохатились памороззю, тримали кетяшини сліз, в яких голубіло небо і червонів одсвіт тужавої, багатої на цвіт брості (М. С). У наведеній конструкції друге речення приєднується до першого повторенням іменника віконце {до віконечка), а третє поєднується також з першим за допомогою займенника вони, вжитого замість іменника шибки.
Як морфологічний засіб зв'язку між реченнями, що входять до складного синтаксичного цілого, може виступати єдність, співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-при-судків: Пізно я повертався додому. Приходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотний, сідав
десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалася ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось і темніло, склепляла над ними зоряну баню (М. К.). У цій конструкції присудки всіх речень виражені дієсловами минулого часу недоконаного виду, чим і досягається їх взаємопов'яза-ність. Крім того, п'яте речення пов'язане з четвертим за допомогою займенника вона, що заміняє іменник ніч попереднього речення.
Для пов'язання речень у складне синтаксичне ціле використовують також синтаксичні засоби, зокрема порядок слів і речень, сполучники з приєднувальним значенням (проте, однак, так що та ін.), паралелізм побудови речень, неповноту окремих речень тощо: Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрити оселю! Викинути разом із сміттям тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій (М. К.). У наведеному прикладі засобом зв'язку є паралелізм структури речень: однотипність, з одного боку, першого—третього речень, що починаються з особових займенників я, мене, мені, а з іншого — четвертого — сьомого, що є спонукальними (четверте — шосте мають присудки, виражені формами інфінітива, а сьоме — присудок, виражений формою наказового способу).
В усному мовленні для поєднання компонентів надфразної єдності, або складного синтаксичного цілого, широко використовуються ритмомелодійні засоби, виявом яких є інтонація. Ритмомелодійна оформленість складного синтаксичного цілого, як уже зазначалося, виявляється, зокрема, в тому, що паузи між окремими реченнями, що входять до його складу, відчутно коротші за паузи, що відділяють складні синтаксичні цілі одне від одного. Крім того, при цьому відіграє роль підвищення і пониження голосу. Так, у кінці складного синтаксичного цілого голос значно понижується, а на початку наступного — знову підвищується.
§ 111. Структурні типи
надфразних єдностей,
або складних синтаксичних цілих
Залежно від способу зв'язку між реченнями, що входять до складного синтаксичного цілого, розрізняють два основні його структурні типи: 1) надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) з ланцюжковим зв'язком компонентів; 2) надфразні
єдності (складні синтаксичні цілі) з паралельним зв'язком компонентів.
У мовленні найпоширеніші надфразні єдності з ланцюжковим зв'язком компонентів, тобто послідовним зв'язком між реченнями, що входять до їх складу, причому засобами зв'язку між реченнями цього структурного різновиду складного синтаксичного цілого зазвичай виступають лексичні повтори, займенники, займенникові прислівники тощо. За ланцюжкового зв'язку речень, що входять до складного синтаксичного цілого, найбільшою самостійністю, повнозначністю характеризується перше речення, за якими розташовуються інші, що немов чіпляються одне за одне, наступне підхоплюється попереднім, пов'язуючись з ним певним чином. У такий спосіб відбувається розгортання думки, її рух: Мова — наша зброя, якщо ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав. Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, розвиваймо її. Борімося за красу мови, за правильність мови, за багатство мови (М. Р.). У наведеній конструкції семантична пов'язаність усього складного синтаксичного цілого досягається неодноразовим повторенням слова мова, причому зв'язок четвертого речення, в якому це слово відсутнє (його заступає займенник її), здійснюється за допомогою займенника, а зв'язок третього речення з другим посилюється ще й повторенням іменника думка. Отже, у цій конструкції кожне наступне речення в той чи той спосіб розкриває, уточнює зміст попереднього, внаслідок чого розгортається думка.
Надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) з паралельним зв'язком компонентів ґрунтуються на паралельному зв'язку між реченнями, причому ці речення переважно мають однорідний склад, однакову чи подібну будови, а зв'язки між ними дуже нагадують зв'язки між частинами складносурядних і безсполучникових складних речень з однотипними частинами. Кожне з речень складного синтаксичного цілого цього типу характеризується відносною самостійністю, вони поєднані між собою здебільшого лише семантичними відношеннями, що випливають із семантичної структури тексту, а не граматично, хоча при цьому слід зазначити, що зв'язок між реченнями у складних структурах цього типу зазвичай здійснюється також за рахунок єдності видо-часових форм дієслів-присудків. Паралельні зв'язки між частинами цих складних утворень ґрунтуються на семантичних відношеннях перелічення, зіставлення, протиставлення, що нерідко супроводжується структурним паралелізмом частин.
Надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) з паралельним зв'язком компонентів використовуються здебільшого для опису
послідовно змінюваних, незалежних одна від одної подій, станів, картин тощо або явищ і дій, що відбуваються одночасно: Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Як легко дихати! (О. Довж.). У цій конструкції, що складається з чотирьох речень, кожна частина виступає як самостійна, проте всі разом вони створюють єдину картину. Наведемо конструкцію, що складається з дев'яти речень: Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо, чорніші крила (М. К.).
Ланцюжковий і паралельний зв'язок компонентів у межах однієї надфразної єдності (одного складного синтаксичного цілого) можуть поєднуватися: Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього співу, і мені теж: хочеться полетіти за лебедями, тому й піднімаю руки, наче крила, і радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням (М. С). У наведеній конструкції, що складається з чотирьох речень, перше й друге з них поєднані ланцюжковим зв'язком, а третє й четверте — паралельним, хоч усі вони разом, будучи об'єднані семантично, становлять одну надфразну єдність, одне синтаксичне ціле.
Список рекомендованої літератури
Бевзенко С. П. Структура складного речення в українській мові. — К., 1987. — С. 70—74.
Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Грищенко А. П. Граматика української мови. — К., 1982. — С. 204—208.
Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К., 1984. — С. 247— 248.
Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К., 1994. — С. 208—249.
Вправи
Вправа 212. Доведіть, що пинсдсний нижче зразок — надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле.
Все минає
Я почув ці слова вже не в юності, і вони не були для мене відкриттям. Цілі покоління людей, найбільші почуття і пристрасті, родинні і народні потрясіння — все минає. Навіть багатьом солдатським могилам, полишеним у чужих полях, судилася недовга доля: їх розрівняли на нивах селянські плуги, щоб заставити землю родити для прийдешніх поколінь. Зашуміли жита над тими місцинами, заколосились пшениці, наче нічого й не було.
Наче й не було? Але ми знаємо не могили в степу, а тих, що лягли в ці могили смілими й молодими. Ми пам'ятаємо очі, і юні обличчя, і м'яко окреслені губи, вкриті легеньким, як іній, пушком, і дзвінкі голоси, і той останній, урочистий біг — уже не в атаку, а в безсмертя. І поки й житимемо, будемо пам'ятати по-юному стрункі постаті наших загиблих друзів, їхні худенькі плечі, що надто рано прийняли на себе безсмертні гімішстсрки і сірі шинелі, а з ними — долю цілої іііп ькішципи. 1 будемо сумувати і гордиться своїм поколінням, і паші сини і инуки будуть заздрити нам.
Так, все минає. Але як минає? Псе дрібне, себелюбне, 'мостиве проходить безслідно і забувається. Минулі й подання війна, пройшли люди і смерті, а ті, хто творив перемогу, живуть і житимуть у пам'яті народів вічно. Бо війни проходить, а герої залишаються і слугують своєму народові, і вінчають його славою. (О. Сизоненко).
Вправа 213. Прочитайте. Знайдіть лексичні засоби поганіший Окремих речень у надфразну єдність.
Я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице ■ лице. Повернутись до нього спиною — крий Боже! Які невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? (М. Коцюбинський).
Вправа 214. Прочитайте. Визначте морфологічні засоби зв'язку між реченнями, що входять до складного синтаксичного цілого.
А злива так само швидко почала відходити, як і надійшла. За річкою Ведмежою умирали громи. Невидимі косарі якось ураз підкосили дощ, він, зітхаючи, упав на поле і пагорби, назустріч онімілим блискавкам піднялися долоні розквітлих гречок. Виглянуло свіжовмите сонце, і запарувала-закуріла зем-
унктуація |
ля, начеб ото позбирала звідусіль косарів, а вони заходились варити куліш (А/. Стельмах).
Вправа 215. З'ясуйте, які синтаксичні засоби цементують речення у надфразну єдність.
На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачать, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотний на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість (М. Коцюбинський).
Вправа 216. З творів художньої літератури випишіть зразки надфразних єдностей з ланцюжковим і паралельним зв'язком компонентів.
§ 112. Пунктуація як система правил вживання розділових знаків
При вивченні синтаксичної будови української мови, структури її синтаксичних одиниць, що було предметом усього попереднього розгляду, було приділено увагу й уживанню розділових знаків, які є графічним засобом членування зв'язного мовлення (тексту). Тому зупинімося лише на деяких загальних теоретичних питаннях українські пунктуації.
Пунктуація (від лат. рипсШт — крапка) — це система загальноприйнятих правил вживання розділових знаків, що слугують для членування тексту відповідно до його синтаксично-семантичних та інтонаційних особливостей.
§ 113. Основні принципи української пунктуації
Українська пунктуація ґрунтується на двох основних принципах: 1) синтаксично-семантичному, або логіко-граматичному (внутрішній принцип); 2) інтонаційному, або ритмомелодійному (зовнішній). Синтаксично-семантичний, або логіко-грама-тичний, принцип полягає в тому, що розділові знаки ставляться на межі речень або самостійних чи відокремлених частин складного і простого речень. За цим принципом, наприклад, не можна розривати граматичні пари слів у реченні, зокрема підмет і присудок, керуюче і кероване, означення й означуване слово тощо. Інтонаційний, або ритмомелодійний, принцип виявляється в тому, що в багатьох випадках розділовий знак зумовлений інтонацією фрази. Так, зміна інтонації, що зазвичай супроводжується паузою, спричинює вживання відповідного розділового знака (пор. вживання крапки в кінці розповідного речення, знака оклику — в кінці окличного, а нерідко й спонукального, знака питання — в кінці питального речення тощо).
Сучасна українська пунктуація склалася внаслідок тривалого досвіду діячів культури й науки в передачі на письмі текстів
В. Коломієць В. Колодій В. Коротич В. Короленко В. Кучер В. Лазарепко В. Лопіимсико В. Лсницький В. Лучук В. Миколийчук В. Мішко В. Мисик В. Осадчий В. Підпалий В. Пекеліс В. Поліщук В. Речмедін В. Сухомлинський В. Симоненко В. Скуратівський В. Собко В. Сосюра В. Стус В. Стефаник В. Супруненко В. Терен В. Чумак В. Шевчук В. Швець В. Шовковський Валерій Шевчук Газета Г. Бойко Г. Барвінок Г. Гордасевич Г. Журба Г. Косинка |
найрізноманітнішого стилістичного спрямування, зокрема художніх, публіцистичних, наукових тощо. Вагомий доробок в усталенні сучасної української пунктуації належить визначним ученим-мовознавцям М. К. Грунському, О. Н. Синявському, Л. А. Булаховському та ін.
Вживання розділових знаків регламентується «Українським правописом» (К., 2002. — С. 126—156), який став наслідком тривалого вивчення теоретичних і практичних питань української орфографії й пунктуації.
Дата публикования: 2014-11-03; Прочитано: 13381 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!