Надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле

§ 109. Поняття про надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле

Як слово повністю розкриває своє значення тільки у зв'язку з іншими словами, тобто у словосполученні і реченні, так і ре­чення повніше розкриває свій зміст у контексті, у поєднанні з іншими реченнями. У мовленні окремі речення зазвичай не ви­ступають ізольовано, а поєднуються між собою за змістом і за допомогою граматичних засобів, утворюючи своєрідні блоки речень, тісно пов'язаних єдністю думки, теми, а також специфіч­ними засобами зв'язку. Ці своєрідні блоки речень, пов'яза-

них між собою як семантично, так і граматично, і є складне синтаксичне ціле, або надфразна єдність, чи, за іншою термі­нологією, складна синтаксична єдність, текст (контекст), про­зова строфа.

Складне синтаксичне ціле, або надфразна єдність, — це гру­па взаємопов'язаних за змістом і за допомогою синтаксичних засобів речень, які порівняно з окремими реченнями виража­ють розвиток думки, тобто складне синтаксичне ціле — низка речень, поєднаних між собою в одне ціле семантико-граматич-ними відношеннями.

Окремі речення у складному синтаксичному цілому станов­лять структурно-семантичну єдність. Вони настільки тісно по­в'язані між собою за змістом, що, взяті окремо, ізольовано, як правило, мають вигляд неповних, незавершених. Отже, з по­гляду змісту складне синтаксичне ціле характеризується єдністю думки, вислову, теми, тісною змістовою пов'язаністю компо­нентів, окремих речень, що входять до його складу. Із граматич­ного, синтаксичного погляду воно характеризується специфіч­ними синтаксичними засобами зв'язку між реченнями, що нале­жать до його складу, а також єдністю суб'єктивно-модального забарвлення і ритмомелодики.

Єдність суб'єктивно-модального забарвлення складного синтаксичного цілого виявляється в тому, що воно становить внутрішньо єдине, цілісне синтаксичне утворення, в якому окре­мі речення тісно пов'язані між собою певним ставленням мов­ця (автора) до висловлюваного. Ритмомелодійна оформленість складного синтаксичного цілого виявляється в тому, що паузи між реченнями цього утворення зазвичай коротші за паузи між окремими блоками пов'язаних між собою у складне синтаксичне ціле речень.

Отже, складне синтаксичне ціле, або надфразна єдність, — це поєднання в одне ціле низки речень, що характеризуються відносною завершеністю теми (мікротеми), семантичною і син­таксичною пов'язаністю компонентів. Його характерною озна­кою є також композиційно-тематичне членування, яке полягає в можливості виокремити в ньому зачин (початок думки, теми), який зосереджується в першому реченні, що може навіть ста­новити окремий абзац, середню частину (розвиток, виклад теми) й кінцівку, в якій підбивається підсумок усього вислову (теми) як з погляду змісту, так і з погляду синтаксичної струк­тури.

Окремо треба зазначити, що надфразну єдність, або склад­не синтаксичне ціле, не можна ототожнювати з абзацом. Це зовсім різні категорії, які ґрунтуються на різних засадах. Хоч абзац нерідко й збігається з надфразною єдністю (складним

синтаксичним цілим), проте він не є синтаксичною, структур­но-семантичною категорією, а лише засобом членування тек­сту на композиційно-стилістичній основі.

§ 110. Засоби зв'язку між компонентами

надфразної єдності, або складного

синтаксичного цілого

Речення, що входять до складного синтаксичного цілого, поєднані між собою насамперед змістом. Семантична пов'я­заність речень, єдність їх змісту — це та основа, на якій бу­дується складне синтаксичне ціле як окреме синтаксичне утво­рення, найбільша синтаксична одиниця. Проте, крім змісто­вої пов'язаності, речення поєднуються у надфразну єдність (у складне синтаксичне ціле) за допомогою різних структурних засобів, зокрема лексичних, морфологічних, синтаксичних, ритмомелодійних, хоча використання їх водночас у кожній ок­ремо взятій конструкції складного синтаксичного цілого не обов'язкове. Обов'язковим у всіх випадках є лише семантич­ний зв'язок між компонентами складного синтаксичного ці­лого. Щодо інших структурних засобів зв'язку, то в одних кон­струкціях можуть використовуватися одні з них, а в інших — інші.

До лексичних засобів поєднання окремих речень у надфраз­ну єдність (у складне синтаксичне ціле) належать повторення окремих слів з попереднього речення, вживання особових і вка­зівних займенників, займенникових прислівників тощо: В перші дні після від'їзду Чайчиха не зводила погляду з невеличкого, на чотири крихітні шибки віконця, мовби воно приворожило її. До віконечка, присідаючи на полінце, тулилась молода вишня, за­низана набухлими лапками бруньок. Стара не раз бачила, як во­ни затікали, запікались льодком або волохатились памороззю, тримали кетяшини сліз, в яких голубіло небо і червонів одсвіт тужавої, багатої на цвіт брості (М. С). У наведеній кон­струкції друге речення приєднується до першого повторенням іменника віконце {до віконечка), а третє поєднується також з першим за допомогою займенника вони, вжитого замість імен­ника шибки.

Як морфологічний засіб зв'язку між реченнями, що входять до складного синтаксичного цілого, може виступати єдність, співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-при-судків: Пізно я повертався додому. Приходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотний, сідав

десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалася ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось і темніло, склепляла над ними зоряну баню (М. К.). У цій конст­рукції присудки всіх речень виражені дієсловами минулого часу недоконаного виду, чим і досягається їх взаємопов'яза-ність. Крім того, п'яте речення пов'язане з четвертим за допо­могою займенника вона, що заміняє іменник ніч попереднього речення.

Для пов'язання речень у складне синтаксичне ціле викорис­товують також синтаксичні засоби, зокрема порядок слів і ре­чень, сполучники з приєднувальним значенням (проте, однак, так що та ін.), паралелізм побудови речень, неповноту окре­мих речень тощо: Я утомився. Мене втомили люди. Мені доку­чило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрити оселю! Викинути разом із сміттям тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій (М. К.). У наведеному прикладі засобом зв'язку є паралелізм структури речень: однотипність, з одного боку, першого—третього речень, що починаються з особових займенників я, мене, мені, а з іншого — четвертого — сьомого, що є спонукальними (четверте — шосте мають присудки, ви­ражені формами інфінітива, а сьоме — присудок, виражений формою наказового способу).

В усному мовленні для поєднання компонентів надфразної єдності, або складного синтаксичного цілого, широко викори­стовуються ритмомелодійні засоби, виявом яких є інтонація. Ритмомелодійна оформленість складного синтаксичного ціло­го, як уже зазначалося, виявляється, зокрема, в тому, що паузи між окремими реченнями, що входять до його складу, відчут­но коротші за паузи, що відділяють складні синтаксичні цілі одне від одного. Крім того, при цьому відіграє роль підвищен­ня і пониження голосу. Так, у кінці складного синтаксичного цілого голос значно понижується, а на початку наступного — знову підвищується.

§ 111. Структурні типи

надфразних єдностей,

або складних синтаксичних цілих

Залежно від способу зв'язку між реченнями, що входять до складного синтаксичного цілого, розрізняють два основні йо­го структурні типи: 1) надфразні єдності (складні синтаксич­ні цілі) з ланцюжковим зв'язком компонентів; 2) надфразні

єдності (складні синтаксичні цілі) з паралельним зв'язком ком­понентів.

У мовленні найпоширеніші надфразні єдності з ланцюж­ковим зв'язком компонентів, тобто послідовним зв'язком між реченнями, що входять до їх складу, причому засобами зв'язку між реченнями цього структурного різновиду складного син­таксичного цілого зазвичай виступають лексичні повтори, за­йменники, займенникові прислівники тощо. За ланцюжкового зв'язку речень, що входять до складного синтаксичного цілого, найбільшою самостійністю, повнозначністю характеризується перше речення, за якими розташовуються інші, що немов чіпля­ються одне за одне, наступне підхоплюється попереднім, пов'я­зуючись з ним певним чином. У такий спосіб відбувається роз­гортання думки, її рух: Мова — наша зброя, якщо ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав. Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, розви­ваймо її. Борімося за красу мови, за правильність мови, за багат­ство мови (М. Р.). У наведеній конструкції семантична пов'я­заність усього складного синтаксичного цілого досягається не­одноразовим повторенням слова мова, причому зв'язок четвер­того речення, в якому це слово відсутнє (його заступає за­йменник її), здійснюється за допомогою займенника, а зв'язок третього речення з другим посилюється ще й повторенням імен­ника думка. Отже, у цій конструкції кожне наступне речення в той чи той спосіб розкриває, уточнює зміст попереднього, вна­слідок чого розгортається думка.

Надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) з паралельним зв'язком компонентів ґрунтуються на паралельному зв'язку між реченнями, причому ці речення переважно мають однорідний склад, однакову чи подібну будови, а зв'язки між ними дуже нагадують зв'язки між частинами складносурядних і безсполуч­никових складних речень з однотипними частинами. Кожне з речень складного синтаксичного цілого цього типу характе­ризується відносною самостійністю, вони поєднані між собою здебільшого лише семантичними відношеннями, що виплива­ють із семантичної структури тексту, а не граматично, хоча при цьому слід зазначити, що зв'язок між реченнями у складних структурах цього типу зазвичай здійснюється також за раху­нок єдності видо-часових форм дієслів-присудків. Паралельні зв'язки між частинами цих складних утворень ґрунтуються на семантичних відношеннях перелічення, зіставлення, протистав­лення, що нерідко супроводжується структурним паралелізмом частин.

Надфразні єдності (складні синтаксичні цілі) з паралельним зв'язком компонентів використовуються здебільшого для опису

послідовно змінюваних, незалежних одна від одної подій, ста­нів, картин тощо або явищ і дій, що відбуваються одночасно: Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Як легко дихати! (О. Довж.). У цій конструкції, що складається з чотирьох речень, кожна частина виступає як самостійна, проте всі разом вони створюють єдину картину. Наведемо конструк­цію, що складається з дев'яти речень: Мої дні течуть тепер се­ред степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга бла­китна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посу­вається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того — синіше небо, чорніші крила (М. К.).

Ланцюжковий і паралельний зв'язок компонентів у межах однієї надфразної єдності (одного складного синтаксичного цілого) можуть поєднуватися: Прямо над нашою хатою пролі­тають лебеді. Вони летять нижче розпатланих хмар і стру­шують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього спі­ву, і мені теж: хочеться полетіти за лебедями, тому й підні­маю руки, наче крила, і радість, і смуток, і срібний передзвін огор­тають та й огортають мене своїм снуванням (М. С). У наве­деній конструкції, що складається з чотирьох речень, перше й друге з них поєднані ланцюжковим зв'язком, а третє й четвер­те — паралельним, хоч усі вони разом, будучи об'єднані семан­тично, становлять одну надфразну єдність, одне синтаксичне ціле.

Список рекомендованої літератури

Бевзенко С. П. Структура складного речення в українській мові. — К., 1987. — С. 70—74.

Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Грищенко А. П. Граматика україн­ської мови. — К., 1982. — С. 204—208.

Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К., 1984. — С. 247— 248.

Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К., 1994. — С. 208—249.

Вправи

Вправа 212. Доведіть, що пинсдсний нижче зразок — надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле.

Все минає

Я почув ці слова вже не в юності, і вони не були для ме­не відкриттям. Цілі покоління людей, найбільші почуття і при­страсті, родинні і народні потрясіння — все минає. Навіть ба­гатьом солдатським могилам, полишеним у чужих полях, су­дилася недовга доля: їх розрівняли на нивах селянські плуги, щоб заставити землю родити для прийдешніх поколінь. Зашу­міли жита над тими місцинами, заколосились пшениці, наче нічого й не було.

Наче й не було? Але ми знаємо не могили в степу, а тих, що лягли в ці могили смілими й молодими. Ми пам'ятаємо очі, і юні обличчя, і м'яко окреслені губи, вкриті легеньким, як іній, пушком, і дзвінкі голоси, і той останній, урочистий біг — уже не в атаку, а в безсмертя. І поки й житимемо, будемо пам'ятати по-юному стрункі постаті наших загиблих друзів, їхні худенькі плечі, що надто рано прийняли на себе безсмертні гімішстсрки і сірі шинелі, а з ними — долю цілої іііп ькішципи. 1 будемо сумувати і гордиться своїм поколінням, і паші сини і инуки бу­дуть заздрити нам.

Так, все минає. Але як минає? Псе дрібне, себелюбне, 'мо­стиве проходить безслідно і забувається. Минулі й подання війна, пройшли люди і смерті, а ті, хто творив перемогу, жи­вуть і житимуть у пам'яті народів вічно. Бо війни проходить, а герої залишаються і слугують своєму народові, і вінчають його славою. (О. Сизоненко).

Вправа 213. Прочитайте. Знайдіть лексичні засоби поганіший Окре­мих речень у надфразну єдність.

Я повний приязні до сонця і йду просто на нього, лице ■ лице. Повернутись до нього спиною — крий Боже! Які не­вдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на про­сторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: сон­це! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? (М. Коцюбинський).

Вправа 214. Прочитайте. Визначте морфологічні засоби зв'язку між реченнями, що входять до складного синтаксичного цілого.

А злива так само швидко почала відходити, як і надійшла. За річкою Ведмежою умирали громи. Невидимі косарі якось ураз підкосили дощ, він, зітхаючи, упав на поле і пагорби, на­зустріч онімілим блискавкам піднялися долоні розквітлих гре­чок. Виглянуло свіжовмите сонце, і запарувала-закуріла зем-

унктуація

ля, начеб ото позбирала звідусіль косарів, а вони заходились варити куліш (А/. Стельмах).

Вправа 215. З'ясуйте, які синтаксичні засоби цементують речення у надфразну єдність.

На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Та­кий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса. Йду далі — киплять. Тихо пливе блакитни­ми річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хо­четься сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачать, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий, безос­тий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі — усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотний на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість (М. Коцюбинський).

Вправа 216. З творів художньої літератури випишіть зразки надфраз­них єдностей з ланцюжковим і паралельним зв'язком компонентів.

§ 112. Пунктуація як система правил вживання розділових знаків

При вивченні синтаксичної будови української мови, струк­тури її синтаксичних одиниць, що було предметом усього по­переднього розгляду, було приділено увагу й уживанню роз­ділових знаків, які є графічним засобом членування зв'язного мовлення (тексту). Тому зупинімося лише на деяких загальних теоретичних питаннях українські пунктуації.

Пунктуація (від лат. рипсШт — крапка) — це система за­гальноприйнятих правил вживання розділових знаків, що слу­гують для членування тексту відповідно до його синтаксично-семантичних та інтонаційних особливостей.

§ 113. Основні принципи української пунктуації

Українська пунктуація ґрунтується на двох основних прин­ципах: 1) синтаксично-семантичному, або логіко-граматичному (внутрішній принцип); 2) інтонаційному, або ритмомелодійно­му (зовнішній). Синтаксично-семантичний, або логіко-грама-тичний, принцип полягає в тому, що розділові знаки ставляться на межі речень або самостійних чи відокремлених частин склад­ного і простого речень. За цим принципом, наприклад, не мож­на розривати граматичні пари слів у реченні, зокрема підмет і присудок, керуюче і кероване, означення й означуване слово тощо. Інтонаційний, або ритмомелодійний, принцип виявляється в тому, що в багатьох випадках розділовий знак зумовлений інтонацією фрази. Так, зміна інтонації, що зазвичай супрово­джується паузою, спричинює вживання відповідного розділово­го знака (пор. вживання крапки в кінці розповідного речення, знака оклику — в кінці окличного, а нерідко й спонукального, знака питання — в кінці питального речення тощо).

Сучасна українська пунктуація склалася внаслідок тривало­го досвіду діячів культури й науки в передачі на письмі текстів

В. Коломієць В. Колодій В. Коротич В. Короленко В. Кучер В. Лазарепко В. Лопіимсико В. Лсницький В. Лучук В. Миколийчук В. Мішко В. Мисик В. Осадчий В. Підпалий В. Пекеліс В. Поліщук В. Речмедін В. Сухомлинський В. Симоненко В. Скуратівський В. Собко В. Сосюра В. Стус В. Стефаник В. Супруненко В. Терен В. Чумак В. Шевчук В. Швець В. Шовковський Валерій Шевчук Газета Г. Бойко Г. Барвінок Г. Гордасевич Г. Журба Г. Косинка

найрізноманітнішого стилістичного спрямування, зокрема ху­дожніх, публіцистичних, наукових тощо. Вагомий доробок в усталенні сучасної української пунктуації належить визначним ученим-мовознавцям М. К. Грунському, О. Н. Синявському, Л. А. Булаховському та ін.

Вживання розділових знаків регламентується «Українським правописом» (К., 2002. — С. 126—156), який став наслідком тривалого вивчення теоретичних і практичних питань україн­ської орфографії й пунктуації.