Жанр кіноповісті у творчості О.Довженка

Олександр Петрович Довженко народився 1894 р. Чернігівської області в родині козака-хлібороба. Відомості про дитячі роки майбутнього митця містяться в автобіографічній повісті «Зачарована Десна». Письменник змальовує матір і батька, діда та прабабу, свою хату та город. І навіть неймовірно трагічна подія, що сталася в їхній родині, коли одного дня від якоїсь хвороби померли чотири брати Сашка, — то також жахлива, але реальність. Коли батько привів Сашка до школи, учитель, задаючи безглузді та дурні запитання, та ще й чужою мовою, дійшов безапеляційного висновку: «Не развитый!»

Вступив до Глухівського учительського інституту. В інституті студентам було заборонено навіть розмовляти українською мовою. Студент Олександр Довженко багато читав, брав участь у аматорських театральних виставах, малював.

Комісаром Київського театру ім. Т. Г. Шевченка, служив добровольцем в армії С. Петлюри. Потрапив до рук чекістів, був підданий умовному розстрілу й чудом уцілів, був більшовиком, з партії яких його було виключено.

Незрівнянним оповідачем-імпровізатором він був. Його артистичними розповідями заслухувалися друзі. Як літератор О. Довженко свій перший крок зробив у кіно. Кіносценарій «Вася-реформатор» був прийнятий до зйомок на Одеській кінофабриці ще тоді, коли Довженко працював у Харкові. Літературною творчістю Довженко почав займатися в роки війни, хоча ще раніше друкував уривки зі своїх сценаріїв. У той час було неможливо знімати фільми. Довженко прийшов до твердого переконання, що слово — найтривкіший матеріал. Кінофільм існує в небагатьох копіях, які зношуються під час прокату, можуть бути просто знищеними, і тоді від творчості не лишиться жодного сліду. Тому замість пензля та кінокамери Довженко бере в руки перо. Перебуваючи на фронті в діючій армії - начерки. Оповідання та новели «Ніч перед боєм», «Відступник», «Стій, смерть, зупинись», «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати» друкуються в пресі, виходять окремими книжечками, читаються з естради, передаються по радіо. У цей же час Довженко наполегливо працює над повістю «Україна в огні».

Кіноповість — новий жанр художньої літератури, який виник і розвинувся у XX столітті як симбіоз красного письменства та кіно. Так само, як драматичні твори передбачають утілення на театральній сцені, кіноповість, як правило, легко може бути екранізована, бо в її основі закладено багато прийомів кіномистецтва (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу й авторських пояснень, монтажний характер епізодів). Але й кіно взяло багато від літератури. Видатні майстри слова ще до народження кіно писали твори, що композиційно виглядають як монтаж кінокадрів. Наприклад, вірш Т. Г. Шевченка «Садок вишневий коло хати» — це готові до зйомки кадри фільму. Видатним майстром і першовідкривачем жанру кіноповісті по праву вважають Олександра Довженка.

Кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Укр.в огні», «Мічурин», «Земля», «Поема про море».

“Звенигора”це перша кіноповість, яка викликала такі палкі і суперечливі відгуки. Написана у 1928 році, сценарій підготували М.Йогансен і Ю.Тютюнник (останній незадовго був розстріляний). Кіноповість відразу ж була заборонена.Герої твору – старечий дід Невмирущий (символічно), який вірить у існування “скарбів нації”, та два його онуки: Тиміш – революціонер і Павло – петлюрівець. Довженко відверто на боці Тимоша. Події у фільмі розгортаються на історичному фоні, поєднуючи сьогодення і романтичну давнину: часи варягів, жовтневі дні 1917 року. А сам автор фільму у своїх “Автобіографії” назвав його як одну “з найцікавіших робіт”, “прейскурантом моїх творчих можливостей”.

Повість «Україна в огні», творена по гарячих слідах історичних подій, вражає своїм епічним розмахом, непідробною щирістю та непідкупною правдою. Зосередивши основну увагу на долі сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскраво художній формі відтворити трагізм «невдатної історії» всього українського народу. Автор змальовує апокаліптичні картини початку війни, безладний відступ військ і його причини, тупоголових кар'єристів і шкурників, фашистську окупацію, вивезення молоді в німецьке рабство, партизанську боротьбу проти окупантів і, нарешті, панорамну батальну картину перелому в ході війни та звільнення Тополівки. Заключний акорд кіноповісті, де в сплюндрованій ворогом рідній Тополівці зібралися Запорожці, незважаючи на всі трагічні обставини, пройнятий світлою думкою, що козацькому роду нема й не буде переводу. Видання повісті російською й українською мовами вже були готові до друку, коли поступив донос Сталіну, якому вкрай не сподобався твір. Але це був тільки початок грози, і Довженко відчував це. 31 січня 1944 р. Довженковій кіноповісті було присвячене спеціальне засідання Полїтбюро ЦК, на якому з доповіддю виступив Сталін.

Заборона «України в огні» приголомшила автора. Повість була настільки викривальною та страшною для пануючої тоді тоталітарної системи, що з великими труднощами пробивалася на друковані шпальти та в наступні десятиліття, уперше більш-менш повно (правда, з купюрами) була опублікована лише в 1995 р. Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в огні», на те, що навіть уже опубліковані новели оповідання було вилучено з літературного процесу, а ім'я автора піддано анафемі, Олександр Довженко не припиняв своєї письменницької творчості. Восени 1945 р. він завершує «Повість полум'яних літ», у якій, бажаючи хоч що-небудь сказати, пішов на певний компроміс із системою. Але навіть цієї ущемленої й ущербленої правди боялися вищі чини. Цей твір Олександру Довженку не дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Уперше друком він з'явився в 1957 p., по смерті автора. У 1960 р. дружина Довженка Юлія Солнцева зняла широкоформатний фільм за цим твором. Фільм здобув світову славу, а на Канському фестивалі 1961 р. був відзначений премією за кращу режисуру.

За створення правдивих повістей Довженка не заслали в Сибір, але йому заборонили виїжджати після війни з Москви до України Усесвітньо відомому кінорежисерові після війни дозволили зняти лише один фільм і то, звичайно, не про видатного українського селекціонера-помолога Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі кати, а про російського садовода Івана Мічуріна. Не маючи можливості повною мірою реалізувати себе як кіномитець, О. Довженко займається літературною творчістю, пише кіноповісті, п'єси, веде свій «Щоденник» з таємною надією, що колись усе те буде оприлюднено та «притчею стане».

Довженка хвилюють найрізноманітніші проблеми буття українського народу: історія України, долі удовиних дітей, їх освіта та виховання, національна свідомість та гідність, збереження історико-культурних пам'яток, рідної мови, розвиток економіки і захист природи.

Повість «Зачарована Десна» стала класикою світової культури, мала б стати настільною книжкою кожного українця, оскільки це цілісна школа виховання української людини, наука душі, наука любові до Батьківщини. Кіноповість «Зачарована Десна» писалася «у стіл», не для видавництва — для найближчого кола друзів. Уся повість пройнята надзвичайною добротою, людяністю, християнською сердечністю, щирістю та задушевністю. Бачене та відчуте малим Сашком, який щойно починає пізнавати навколишній світ, чергується з філософськими роздумами досвідченого митця-патріота. Для малого Сашка найрідніші люди є святими. Він навіть сприймає їх як образи святих: «У нас був дід дуже схожий на Бога», «Образ святого Миколая також був схожий на діда», «Святий Федосій більше скидався на батька». Олександр Довженко "Земля"Наприкінці ХХ століття в одній із західноєвропейських держав впливове міжнародне журі визначило 10 кращих фільмів усіх часів та народів. Єдиною німою картиною, що увійшла до цієї десятки, була "Земля" Багато питань, поставлених автором, не мають однозначної відповіді і сьогодні. Тому сприйняття картини глядачем завжди буде залежати від його власних поглядів та почуттів Характерною для цієї роботи режисера є усвідомлення України як земного раю. Самі зйомки розпочинаються не із опису головних героїв, а із нагадування про багатство нашої землі: яблука у садах, жито, соняшник у полі... Звідси і спокуса за будь-яку ціну отримати таку родючу землю. У боротьбі за неї, як виявляється, не має значення навіть людське життя.

Сценарій цієї у світі прославленої кіноповісті створено 1929 року, на екрани фільм вийшов у 1930 році, незабаром був заборонений. Через 22 роки Довженко напише по суті новий сценарій фільму, оскільки старий загинув під час війни у 1943 році. Це перший фільм автора про колективізацію села та останній фільм німого кіно.

Початок фільму символічний: помирає старезний дід Семен, колишній чумак – відмирає старе. І народжується нове, героєм якого виступає комсомолець Василь Трубенко, натхненник і організатор колективізації їх села. Автор з симпатією змальовує свого героя: він і рішучий революціонер, і мрійливий, ніжна людина у коханні. Більшість односільчан, особливо молодь, іде за Василем. Характерно (як і в інших кіноповістях Довженко), що сюжет включає “внутрішній монолог”, авторські репліки, ремарки, поради артистам.

Кульмінацією фільму-повісті стає поява у селі трактора, який привів Василь Трубенко, та розорювання одноосібних меж у єдине колгоспне поле. Селяни, які ніколи не бачили техніки узагалі, бояться дозволити власним дітям його побачити, тому коли посеред поля у радіаторі закінчується вода, трактор стає і про це повідомляється "председателю", його реакція цілком очікувана - "Цього не може бути! Трактор не може стати!". До речі, саме цей епізод доводить, що навіть такому мега-трактору як СРСР у певний момент може просто забракнути води і ніде буде її взяти. Що характерно, председатель обманює начальство - "Трактор у повному порядку!" - так і радянська влада протягом тривалого часу запевняла увесь світ, що в країні все гаразд. Характерним моментом, що вкотре свідчить про внутрішню антипатію режисера до індустріалізації як такої, є те, що навіть за наявності техніки праця жінки не стає легшою. Той вільний час, який з’явився у чоловіка, він витрачає не на допомогу дружині, а на пияцтво. Відповідно науково-технічний прогрес призводить до деградації людської особистості.

Саме це (конфлікт з ртактором) і породило конфлікт “куркуляки” Хоми з Василем. Хома вбиває Василя. Біля його труни при зібраному народі батько Василя (вже переконаний колгоспник) виголошує прощальні слова: “Мій Василь загинув за нове життя. Поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки... а наші хлопці-комсомольці та дівчата... самі з новими піснями...” Фільм закінчується не лише мінорно: “Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне як ніколи”.

Кульмінаційним стає добровільне зізнання Хоми у вбивстві.