Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Є.Маланюк і поети “Празької школи”



Літературне життя в Празі у другій половині 20-их років започаткував Ю.Липа, у цьому його підтримали Ю.Дараган та Л.Мосендз. А з приїздом Є.Маланюка воно значно активізувалося й почало набувати організованих форм. У лютому 1929 року створюється група “Танк” (назву дав Маланюк). Вона включала Ю.Липу, Є.Маланюка, П.Зайцева, А.Коломійця, Н.Лівицьку-Холодну. Танк– “радикальна сепарація від російської культури, ідея великодержавності (української), культ героїзму і шляхетності, боротьба з масовізмом, конструктивізм і культ енергії”, тобто якраз ті ознаки, що пізніше стали визначальними для всієї “празької школи”. “Танк” розпався того ж 1929 р., проіснувавши менше року. ідеї продовжила група “Варяг” або “Ми”.Перший його номер побачив світ в 1933 році і щоквартально виходив до 1939 року. Лідером групи і редактором перших чисел журналу був Є.Маланюк.Відразу ж після виходу першого номера на нього почалися нападки з боку “Літературно-наукового вісника”Донцова. Розгорілася дискусія.У другому номері “Ми” А.Крижанівський виступає з гострою статтею проти Д.Донцова та його журналу. Євген Маланюк, що глибоко поважав Донцова, відразу ж покинув групу й редакцію, опублікувавши відповідний лист у “Віснику”. А в наступному числі “Ми” з’являється стаття під псевдонімом “С.Г.” (його досі не розшифровано, можливо, то був А.Крижанівський), що містила гостру та образливу, проте безпідставну критику на адресу Є.Маланюка, що й призвело до остаточного розриву.

Стійкого літературного угрупування, що включало б усіх поетів “празької школи”, створено не було. Тому виникає питання, чи можна вважати їх поетичною школою, тим більше що вони не мали ні оформленої організації, ні статуту, ні списку членів, з яких багато жили поза межами Праги та Чехії. Відомо, що Є.Маланюк заперечував існування “празької школи”, а назву їй дав літературознавець В.Державин.

М.Ільницький, дослідник літературного процесу на Західній Україні та в еміґрації, стверджує, що ані тематично, ані за стилем поезія пражан не була схожою. Об’єднуючий фактор він вбачає у вірі в спільну українську духовність. інші вчені доводять, що стилістично й тематично поети “празької школи” були близькими, а також звертають увагу на те, що діяльність пражан відповідала ознакам поетичної школи:*топонімічна назва;*особисті контакти;*подібність тематики;*наявність ідеолога і кола послідовників.

«Празька школа» поетів в українській літературі — феномен, який не має аналогів у світовій літературі XX століття, оскільки безпосередньо пов'язаний з процесами національного становлення і тими катастрофами, що випали на долю української політичної нації. Будь-яку розмову про феномен творчості «пражан» годі починати без ґрунтовного аналізу тієї суспільно-політичної ситуації, в якій опинилася міжвоєнна Європа. Насамперед, це зумовлюється тим, що ідейно-естетична платформа поетів «Празької школи», певною мірою, була дотичною до ідеологічного характеру мислення, а їхня творча практика досить активно вбирала провідні політичні, культурологічні, філософські ідеї, які породжував європейський інтелект.

Назва «Празька школа», яка об'єднала самобутніх і близьких за світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки літературного життя на еміграції (1945—-1947)». Ця назва відображала незаперечне літературно-мистецьке явище і конституювала його ідейно-естетичну самобутність. закидали, що як літературний гурт чи осередок «Празька школа» не існувала, оскільки не виробила жодних маніфестів, програм та інших документів, які підтверджували б її соціо-літературне функціонування,— тим не менше, не викликає жодного сумніву, що «пражани» були своєрідним «творчим клубом», в якому циркулювалася низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних ідей, котрі поділялися співрозмовниками.

Становлення поетів як індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х років, де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали у місцевих вузах та інших навчальних установах

ü Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами.

ü Якщо врахувати й те, що поети-пражани за життя стали свідками краху державних інститутів (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) і поневолення України радянським режимом, стає цілком зрозуміло, чому в поетиці їхньої творчості загострюється почуття трагічного, котре набуває подекуди гіперболізованих форм і перетворюється в надзвичайно напружену метаісторичну «матрицю».

ü ідея возвеличення всього героїчного, мілітарного (військового), переможного, що знала українська історія. Героїчне, по суті, постає «ідеальним часом» у поетичних візіях Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Ольжича, а в творчості О. Лятуринської набуває частково романтичних ноток.

ü глибоко символічною для «Празької школи» є постать гетьмана Івана Мазепи. Мазепа став не просто символом хоробрості й мудрості, а перш за все фундатором національної ідеї, тим необхідним «кодом», котрий поєднав два великих «материки» української історії: «давньоукраїнський» (Русь, Галицько-Волинська держава, козаччина) і «модерний» (символи якого — Шевченко, Франко, УНР, процеси становлення політичної нації у XX столітті). Код «Мазепа», за пражанами, ніби здійснив, якщо казати сучасною мовою, своєрідну «дефрагментацію» національної історії — подолав «розрив» між державними епохами. Євген Маланюк називав великого гетьмана «людиною епілогу Козацької Доби».

ü Стильову домінанту «Празької школи», за М. Ільницьким, можна виявити у «своєрідному симбіозі

- символічного (в поезії Клена, Дарагана, Стефановича, Мазуренко, Лятуринської, Лівицької-Холодно) Їх естетика тяжіє до ідеалізації дійсності, для них реальним є не зовнішній світ (матерія, простір, час), а світова «воля», вічні форми речей, а мистецтво виступає лише засобом споглядання, прозріння ідей-форм. В основі такого письма — принципи ідеальності світу, свобода поетичного вираження, що інтуїтивно прозріває ідеально-істинний світ, приховану у глибині речей ідею, доступну лише поезії та музиці, бажання виявити і відтворити образ Краси, а через нього й розкрити ідею добра.

- неокласичного стильових начал. Є. Маланюк помічає у творчості окремих пражан, зокрема Ю. Липи, барокові ознаки.

ü Деякі поети відшукують різні відтінки виразів, творять нові слова, спираючись на старі корені. Такі неологізми запроваджують легкий наліт незрозумілості, швидше вимагають домислення, ніж розуміння.

ü Серед панівних стильових прикмет поезії «Празької школи» помічаємо риси необароко. Найповніше вони виявляють себе у творчості Євгена Маланюка. Конфлікт характерний необарокових стильових моделей-поєднання протилежностей — «миру» і «війни»/несподіване поєднання дуже далеких понять «історія» і «воля».

ü Мотиви катастрофізмів є у творчості Праз.ш. Маланюка («Вітри історії», «Напис на книзі віршів», «Із «Полину», «Навіки розірвали руки», «Варязька балада», «Шевченко», «Невичерпальність», «Прозріння», «Київ», «Сага», «З «Полтави», «Над могилою Василя Тютюнника»).

Катастрофізми у творчості Євгена Маланюка можна поділити на кілька типів:1) катастрофа бездержавності як Божа кара2) епоха як доба деформації ментальності, духовного спустошення та дезорієнтації людини, відповідальність поета перед нацією, турбота про духовність людей, вірші «Невимовне», «Батьківщина», «Собор», «Київ»

Євген Маланюк був абсолютно незалежною людиною і поетом, він не визнавав жодних авторитетів; критикував митців старшого покоління, звинувачував їх у безхребетності. Творчість Є. Маланюка була особливою. Він шукав і знаходив свій шлях у літературі. Після виходу усіх збірок на його голову лилися зливи звинувачень у нелюбові до України, у зверхності й жорстокості. Дуже рідко хто говорив йому слова підтримки. Маланюк стояв осторонь інших, і люди не хотіли терпіти його гордості й незалежності. Серед поетів "празької школи" він не мав ані друзів, ані прихильників, хоча й ворогами їх назвати не можна.

Євген Филимонович Маланюк — український поет, культуролог, літературний критик. Народився 1 лютого 1897 року на Херсонщині. Був на фронті командиром стрілецького полку. З Ю. Дараган, М Чирський, М. Грива видає журнал «Веселка», де побачили світ його перші поезії. 1923 невелика збірка поезій «Озимина». Брав активну участь у суспільно-політичному житті.

В поезії і есе, статтях, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.

Вже після смерті митця побачила світ збірка “Перстень і посох” (Мюнхен, 1972).

В царині поетики Євген Маланюк — симфоніст. Саме це його ріднило з Павлом Тичиною. Виваженість і наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто — бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну із провідних рис поетичного мовлення Маланюка — лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту.

Ідея утвердження державності України – центральна ідея поетичного Універсуму Євгена Маланюка. Поет звертається до витоків української державницької традиції – князівсько-дружинницької доби, періоду гетьманування Б. Хмельницького, І. Мазепи, П. Орлика, в ній прагне відшукати підстави для творення сучасної держави. Однак образ України – внутрішньо роздвоєний, дуалістичний, це і є джерелом внутрішньої неструктурованості українського суспільства, втрати вольового, динамічного, державницького начала. Поет вибудовує своєрідну історіософську концепцію буття України,.У творенні свого образу України Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна – це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона довгий час лишалася суб’єктом, а не об’єктом історичного процесу. Євген Маланюк розвиває цілу комплексну теорію “мазепинства”, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України, який має поєднати державний досвід Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цільність світогляду Тараса Шевченка, в постаті якого поєднались поет та державотворець. Водночас Євген Маланюк – це і ніжний лірик, тонкий метафорист, що в своїй поезії поєднує сувору аскетичність вислову, здатність до сильних почувань з витонченою ритмомелодикою, проникненням в глибини людської психології.

10 поетичних збірок — «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1954), «Серпень» (1959), «Перстень і посох» (1972, видана після смерті), а також «Книга спостережень» у 2-х томах, що містить літературознавчі, культурологічні, літературно-критичні та публіцистичні статті та есе, котрі друкувалися в еміграційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не видана.





Дата публикования: 2014-11-04; Прочитано: 4760 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.007 с)...