Становлення та розвиток уявлень про право, суспільство і державу у країнах Західної Європи в епоху середньовіччя

Серед чинників, які суттєво вплинули на формування уявлень про право в епоху середньовіччя особливо слід виділити посилення влади церкви. Ефективність впливу церкви на морально-правові, політичні, соціальні, культурні та інші аспекти суспільних відносин особливо підвищилась з 325 року, коли християнство було визнано державною релігією Римської імперії.
В умовах феодальної роздробленості та розбрату церква була єдиним центральним інститутом, очолюваним римським папою, володіла третиною земель, мала свої збройні сили, суди, систему норм (канонічне право). Багаточисельний корпус духовенства займав провідне місце в соціальній структурі феодального суспільства і забезпечував ідеологічну зверхність духовної влади. Надбання цивілізації, античну культуру, мистецтво середньовічна церква не визнавала, вважала їх наслідком язичництва. Одночасно були припинені заняття філософією, вони продовжувались лише в церковних школах, з яких взяла початок схоластика (від грецк. – scholastikos – школа, вчений) – тип середньовічної філософії, яка поєднувала догматичні та раціональні методи пізнання для обгрунтування, систематизації і захисту теології.
Однією з проблем схоластики було з’ясування співвідношення віри і розуму, релігії і філософії, яка вирішувалась на користь віри і релігії, догми якої не могли бути заперечені розумом і не вимагали філософського підтвердження. Схоластика була орієнтованою не стільки на Священне писання, скільки на його тлумачення церквою, твори отців церкви, рішення вселенських і помістних соборів.
Характерною ознакою середньовічної епохи була постійна суперечка між церквою і світською владою з приводу першості у суспільстві. Церква та теологи-схоласти постійно стверджували, що світська влада є похідною від духовної влади, легітимність і авторитет якої бере свій початок від Христа, що зобов’язує світських правителів підкорятись єпископату. Проте були також позитивні тенденції, мала місце певна спадковість в дослідженні державно-правових явищ, започаткованих в часи Античності та Стародавнього Риму; такими проявами, зокрема, стали дослідження співвідношення права і закону, природного і позитивного права тощо.
На цьому грунті були сформовані політико-правові концепції італійських мислителів та юристів (школи „глосаторів”, „постглосаторів”, „бартоломістів”). Наприкінці ХІ ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї (Італія), тобто, висловлюючись сучасною термінологією, центром рецепції римського права в епоху середньовіччя.
Болонську систему юридичної освіти та методику викладання римського права - базової навчальної дисципліни – запозичили університети інших європейських міст, таких як Піза, Падуя, Монпельє, Орлеан, Париж та інш. З того часу розвиток науки та освіти набирає нових обертів у країнах Європи.
Діяльність глосаторів мала надзвичайно важливе значення для розвитку теоретичних знань про державно-правові явища. До глосаторів, як зазначав професор Санкт-Петербурського університету М.М. Коршунов, вивчалась лише буква римського права. Глосатори почали здійснювати вивчення змісту тексту, духовну природу права і забезпечили зв’язок діючого права й науки про нього з Стародавнім Римом.
Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом. Найбільш відомим постглосатором був італійський професор Бартол де Саксоферрато (1314-1357), прибічники ідей якого називались “бартоломістами”.
Ідеї суспільного переустрою, реформування феодального права і відмови від кріпацства пропагував також французький правник Філіпп де Бомануар (1250-1296) у своєму творі “Кутюми Бовезі”. Умовою суспільних змін він вважав вдосконалення законодавства та правову консолідацію держави.
Водночас в ХІІІ столітті з’явились державно-правові вчення юристів, які ідеологічно забезпечували суспільні новації, а саме – процес формування станово-представницької монархії, яка прагнула лімітувати публічно-владні повноваження одновладців. В них пропагувалася ідея про зверхність закону в системі механізмів соціального регулювання та підкорення короля закону. До того ж, висловлювалась думка, що закони не можуть бути результатом владної діяльності тільки одного короля. Такі погляди були викладені в 1256 році в творі англійського правника Генрі Бректона “Про закони і звичаї Англії”, де він зазначав, що силу закону має тільки те, що по справедливості встановлене і схвалене вищою владою короля або князя, за порадою і згодою магнатів і з загального схвалення держави.
Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.
В цей час в Західній Європі з’явилася значна кількість ремесел, стрімко зростала кількість міського населення, формувалися нові суспільні верстви, чиїми заняттями були виготовлення товарів широкого попиту, торгівля, лихварство. У суспільстві ставало дедалі більше заможних людей, які володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностями та були зацікавлені у стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатного регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охорону власності від феодального свавілля. Відтак виявилася природною поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому визначали роль і призначення держави з її інститутами та мали велике значення для формування і розвитку буржу­азних державно-правових концепцій. Зокрема, вчення італійського мислителя Марсилія Падуанського (між 1275 і 1280—1343) про верховенство закону і розподіл повноважень різних інститутів держави. З XVI ст. відома гуманістична школа права, представники якої приділяли значну увагу дослідженню джерел римського права, погодженню їх з нормами чинного національного права, що регулювало якісно нові суспільні відносини, що, врешті-решт, стало базою для становлення теорій буржуазного права.
У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад феодального устрою. В 1368 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії, а згодом (у 1524—1525 рр.) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Водночас посилилась бо­ротьба і проти політики церкви в суспільстві, що призвело до появи єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус (1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.
Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів, збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й торгівлі, а в цілому — формуванню нових економіч­них відносин, що своєю чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів власників. Спробу вирішити ці проблеми зробили представники ранньобуржуазних вчень про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду можна розділити на два етапи:
1) для першого етапу (XV ст.) була характер­ною критика феодального устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії. Зокрема, апологет абсолютизму політичний мислитель Франції Жан Боден (1530—1596) вважав, що право є досягненням суспільства, бо відрізняє державу від додержавного утворення. Він зазначав, що для з'ясування загальних засад права необхідно осягнути всі системи права, які мали місце в історії людства, використовуючи одночасно філософський та історичний підходи.
Така методологія давала йому підстави стверджувати, що загальними засадами права є вічна істина, а також універсальні зразки, що знайшли відображення в сукупності законодавств різних народів.
Воднораз мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі сувереном, не повинне суперечити вимогам божественного і природного права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити йому війну;
2) для другого (ХVІ - XVII ст.) — повернення до раціоналістичного надбання попередніх поколінь, відродження та подальше розроблення ідеї природного права, з'ясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави, формування та обґрунтовування ідеї громадянського суспільства і правової держави; в XVI столітті в країнах Західної та Центральної Європи поширились ідеї Реформації (від лат. – reformatio – перетворення, зміна) зачинателем якої був доктор богослов’я, професор Віттенбергського університету Мартін Лютер (1483-1546).
М.Лютер стверджував, що спасіння душі людини відбувається через особисту віру без будь-якого посередництва духівництва. У своїй праці “Про світську владу. В якій мірі їй необхідно підкорятися” (1523) М. Лютер зазначав, що у зв’язку з тим, що багато людей живе не по-християнськи, то Бог встановив два види правління: духовне і світське. Духовне правління для людей, які щиро вірять в Бога та виконують християнські приписи та світське – для того щоб утримувати іншу частину суспільства, людей злих, які не вірять в Бога, у спокої і мирі. Тому світська влада є необхідною і кожен християнин повинен їй підкорятись, водночас боятися Бога і царя поважати.
Тому, зазначив М. Лютер, необхідно всебічно обгрунтовувати необхідність світського права і меча, щоб ні у кого не було сумніву, що вони застосовуються з Божої волі. Посилаючись на Святого апостола Павла, мислитель переконував своїх сучасників, що світський закон виник для того, щоб стримувати нехристиян від злих справ. Жодна людина не буває від природи християнином чи доброчесним, навпаки, всі є грішниками та злими. Бог за допомогою закону встановлює всім перешкоди, щоб обмежити їх свавілля.
Ідеї протестантизму надихнули значну частину селянства Німеччини до супротиву феодалам і духівництву. Протестний потенціал тогочасного суспільства реалізувався в збройному повстанні проти них в 1524-1526 роках, одним з натхненників якого був Томас Мюнцер (біля 1490-1525).
А в 1555 році протестантизм виборов собі рівноправність в боротьбі з католицизмом, результатом чого став Аугсбургський релігійний мир. Перегодом протестантизм заступив католицизм в ряді міст і князівств Німеччини, а також в скандинавських країнах та став ідейною основою виникнення більш радикальних релігійно-політичних концепцій і напрямів політико-правової думки.
Автором однієї з таких концепцій був Жан Кальвін (1509-1564), представник французької Реформації, засновник протестантського напряму кальвінізму, який був інтерпретований в течії гугенотів (у Франції) та пуританів (в Англії, Шотландії та Нідерландах).
Кальвінізм став ідеологією ранніх буржуазних революцій в деяких країнах Західної Європи (Нідерланди – XVIст; Англія – XVII ст.).
В своїй праці “Настанова в християнській вірі” (1536) Жан Кальвін стверджував про те, що все, в тому числі і життя кожної людини, визначені Богом наперед. Бог сприяє всякій людині, яка навертається до нього, чесно трудиться і свідомо кориться владі. Тому кожен повинен вдосконалювати свою майстерність, бути ощадливим, заповзятливим, обмежувати себе в задоволеннях і веселощах, дбати про власне благополуччя. Згідно з християнськими морально-правовими приписами кожна людина повинна бути чесною по відношенню до інших, дотримуватись слова і виконувати взяті зобов’язання. Досліджуючи реформаційні процеси в Європі німецький юрист і соціолог Макс Вебер (1864-1920) в своїй роботі “Протестантська етика і дух капіталізму” (1904-1905) кальвіністський протестантизм назвав основою, ідейним підгрунтям західного капіталізму