Становлення та розвиток державно-правових концепцій в Росії

Аналізуючи особливу долю Росії у контексті світової історії, видатний російський мислитель Микола Бєрдяєв у своїй праці «Доля Росії» (1918 р.) вказував: «Росія - це найбільш державна та найбільш бюрократична країна у світі; все в Росії перетворюється у знаряддя політики». На цю характерну ознаку російської дійсності вказували й інші мислителі; одним із них був відомий український вчений В.Антонович, який розглядаючи провідні принципи в історії розвитку різних слов’янських народів, стверджував, що у росіян - це принцип авторитету державної влади, який сприяв зміцненню і централізації влади царя.
При цьому становлення та формування уявлень про право в Росії слід розглядати у розрізі двох політико-правових течій, підґрунтям виникнення яких була соціально-політична ситуація, яка склалась на початку ХІХ ст. в результаті поразки декабристів, що стимулювало суспільно-політичну думку до пошуку подальших шляхів вдосконалення суспільного і державного ладу, визначення місця Росії в цивілізаційних процесах.
Головним орієнтиром суспільного розвитку першої течії була Західна Європа, другої – особливий потенціал російського (слов’янського) общинного начала.
Зачинателем ідеології західників був Петро Якович Чаадаєв (1794 – 1856), який свої теоретичні пошуки розвитку Росії виклав у “Філософічних листах” та інших працях. Розглядаючи історичний розвиток Росії мислитель порівнював його із Західною Європою. Вважав, що свавілля самодержавства і кріпосне право порушили природній розвиток суспільства. Європейський католицизм, на думку мислителя, більш прогресивний ніж православ’я. На відміну від Російської церкви, яка підкорена інтересам держави, католицька церква сприяла розвитку народів та їх єдності. Тому для прискорення прогресивного розвитку Росії їй необхідно об’єднатись з Європою, повторити пройдені нею етапи державності щоб досягти відповідного рівня.
До течії західників на різних етапах розвитку цієї течії долучались І. Вернадський, К. Кавелін, Б. Чичерін та інші представники російської інтелігенції. У своїх вченнях вони піддавали критиці суспільний і державний устрій Росії, пропагували означену ідею її розвитку орієнтуючись на досвід Західних країн.
Так, російський юрист, почесний член Петербурзької Академії наук Борис Миколайович Чичерін(1828—1904) зробив значний внесок в розробку ліберальних державно-правових поглядів. Дослідження сутності права вчений починав із з’ясування категорії "особистість". Цю обставину він обумовлював тим, що особистість є найпростішим елементом суспільства як цілого, його "атомом"; не розібравшись у його сутності, не можна зрозуміти цілого.
З'ясування суттєвих підвалин права поставило мислителя перед необхідністю проаналізувати поняття "свобода волі". Він зазначав, що, перебуваючи в зовнішньому світі, воля повинна залишатися незалежною, визначатися власними внутрішніми спонуканнями. У цьому полягає вищий принцип свободи. Вищим щаблем незалежної волі є узгодження її внутрішніх аспектів із зовнішніми, перенесення її внутрішнього змісту в зовнішній світ, підкорення зовнішніх аспектів внутрішньому змістові.
Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чичерін писав, що заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за всяку дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну розумові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а притаманне розумові од природи і є його власним змістом. Мислитель зазначав, що від цієї ідеї отримує своє право на існування сама ідея свободи. Щоби діяти в зовнішньому світі, необхідно від абсолютного перейти до відносного, визначитись у цьому зовнішньому світі. Тут знаходиться момент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходиться основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього закону. Цей перехід здійснюється в акті свободної волі людини. Разом із розвитком свободи людина починає розуміти різницю між добром і злом. Вона розуміє, що є добро, але через обмеженість своєї природи підкоряється зовнішньому впливові та скоює зло.
Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої зовнішні прояви розумному законові, здійснює вимоги розуму в зовнішньому світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності людини, за вченням Б. М. Чичеріна, є моральною свободою. Вона поєднує в собі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолютного, і на свавіллі. Людина криє в собі ці протиріччя, свобода добра поєднана в ній зі свободою зла.
Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; оскільки так діють багато людей, їхні устремління схрещуються, стикаються, що потребує узгодження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і запровадити загальні правила для вирішення суперечок.
Якщо духовна природа людини прагне свободи, то суспільні засади полягають в обмеженні цієї свободи, що знаходить своє втілення в законі.
Б.М. Чичерін зазначав, що на відміну від фізичного світу, де закон має необхідну, безперечну силу, в людському світі закон не є імперативом. Оскільки людина — вільна істота, вона може коритися або не коритися законові. Вимоги закону до людини як до вільної істоти можуть мати характер примусу або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та дій людини, що складають сферу його зовнішньої свободи, друге випливає з внутрішньої свободи. З першого, зазначав Б. М. Чичерін, виникає право; друге є основою моралі.
Право мислитель пропонував розглядати в об'єктивному й елективному сенсі. Суб'єктивне право — це спонукання, "законна свобода" робити що-небудь. Об'єктивне право — сам закон, що визначає свободу. Звідси право, за вченням філософа, — це "зовнішня свобода людини", що визначається загальним законом".
Найбільш відомими опонентами західників були слов’янофіли К. Аксаков, І. Кіреєвський, Ю. Самарін, М.Карамзін та інші. Вони відкидали ідею необхідності врахування досвіду державно-правового будівництва країн Заходу, зазначали, що Росія повинна розвивати свої політичні та правові інститути за принципами, що сформувались в процесі своєї власної історії.
Ці ідеї найбільш виразно знайшли своє втілення у вченні Костянтина Сергійовича Аксакова (1817 – 1860), який в середині ХІХ століття став провідником цього напряму. Державу мислитель вважав втіленням “зовнішньої правди”, яка виникла в результаті узгодження з “внутрішньою правдою” (духом слов’янського народу).
Держава, як політичне утворення з його владними інституціями, була привнесена в Росію ззовні в результаті запрошення чужого племені. Хоча цей акт вважався добровільними договором, але народ внутрішньо не сприйняв державу, яка застосовуючи формальний закон обмежує моральну гідність людини і спустошує його душу.
У своєму вченні мислитель зазначав, що держава і народ знаходяться в системі особливих відносин: взаємного невтручання. Держава формувалась і функціонувала відповідно до “зовнішньої правди”, а народ згідно з “примусовим законом” виконував певні повинності, але впорядковував своє життя відповідно до “внутрішньої правди”. При цьому держава не повинна порушувати самобутне життя народу.
Держава позбавила народ політичних прав, але він виборов невід’ємне право духовної свободи, яка проявлялась в особливостях функціонування російської общини та земських зборах, що давало можливість народу формувати і висловлювати суспільну думку.
Обмеження духовної свободи, на думку мислителя, почалося в часи правління Петра І.
Наслідком його реформ зверху стало порушення принципу невтручання з боку держави, яка все більше почала обмежувати “внутрішню правду” народу, що поставило питання про можливість розриву союзу між ними. Тому головним завданням при вирішенні проблеми вдосконалення суспільного життя є відновлення споконвічної духовної гармонії на засадах повернення до релігійно-моральних принципів, на яких базувалось особисте і суспільне життя дореформенної Росії