Матеріал для поглибленого вивчення. «Особливості розвитку вчень про державу і право середньовічного суспільства в епоху розквіту феодалізму» Схоластика (від грецьк

• Термінологічний словник

«Особливості розвитку вчень про державу і право середньовічного суспільства в епоху розквіту феодалізму»
Схоластика (від грецьк. – scholasticos) – тип середньовічної філософії, яка поєднувала догматичні та раціональні методи пізнання для обґрунтування, систематизації і захисту теології; релігійні догми не могли бути заперечені розумом і не вимагали філософського підтвердження; церква та теологи-схоласти стверджували, що світська влада є похідною від духовної влади.
Вчення Фоми Аквінського (1225 чи 1226 – 1274.р.) - система уявлень про державу і право теологічного напрямку, в основі якої лежить теза, про зверхність у суспільстві духовної влади над світською, божественних законів над людськими – позитивними.
Школи глосаторів, постглосаторів, „бартоломістів” - напрямки розвитку юриспруденції у середньовічній Італії, які полягали у тлумаченні кодифікації Юстиніана, у вивченні духовної природи римського права, поясненні його окремих понять, в результаті чого був забезпечений зв`язок діючого на той час права й науки про нього з правом Стародавнього Риму, а також здійснене об`єднання та узгодження основних положень римського права з поняттями середньовічних норм офіційного (феодального) та звичаєвого канонічного права.
Вчення Ейке фон Репкова (біля 1180 – після 1233 р.р.) – система уявлень про державу і право у середньовічній Німеччині, викладена у праці „Саксонське зерцало”, в основі якої були положення щодо обґрунтування незалежності світської влади від держави та ідея суспільної злагоди і миру; причиною феодальних міжусобиць, на думку мислителя, було намагання церкви зайняти домінуюче становище в суспільстві і підкорити собі світську владу; задля врівноваження відносин світської і церковної влад, він розробив теорію „двох мечів”.
Вчення Марсилія Падуанського (між 1275 -128 – 1343 р.р.) - система уявлень про державу і право у середньовічній Італії, викладена у творі „Захисник миру”, в основі якого знаходиться реформування феодального ладу та обмеження сфери впливу влади церкви; мислитель стверджував про природне походження держави (як наслідок поступового ускладнення форм людської спільності), народ як джерело суверенної світської влади та влади духовної, верховенство закону і розподіл повноважень між різними інститутами держави.
«Особливості становлення та розвитку вчень про державу і право в епоху буржуазних перетворень».
Вчення Нікколо Макіавеллі (1469-1527 р.р.) – це система уявлень про державу і право, (поширена в епоху абсолютизму в Італії та викладена у творах „Государ”, „Історія Флоренції”, „Міркування про першу декаду Тіта Лівія”), в основі якої знаходиться заперечення теологічного підходу до з`ясування сутності держави і права, обгрунтування переваг абсолютної монархії; надзвичайна централізація влади монарха, на думку мислителя, виправдовує себе на етапі об`єднання та укріплення держави; після цього він допускав встановлення республіканської форми правління, але такої, яка б поєднувала елементи монархії, демократії та аристократії.
Вчення Жана Бодена (1530-1596 р.р.) – це система поглядів про державу і право, (поширена в епоху абсолютизму у Франції та викладена творі „Шість книжок про республіку”), в основі якої є обґрунтування переваг монархічної форми правління, ідеї могутньої централізованої монархії; позитивне право, встановлене в державі сувереном, не повинне суперечити вимогам божественного і природного права, оскільки суверен підкорений Богові та не може оголосити йому війну; водночас, будучи апологетом абсолютизму, Боден висловлював ідеї щодо захисту „паростків” нових, капіталістичних відносин та становлення основ громадянського суспільства; мислитель вважав, що суверенітет монарха має обмежуватися виключно державними справами; що ж стосується відносин приватної власності, особистого життя громадян, то вони як недоторкані і священні – мають знаходитися поза сферою впливу суверена.
Вчення Мартіна Лютера (1483-1546 р.р.) – це система поглядів про державу і право, (поширена в країнах Західної та Центральної Європи в ХУІ ст. в епоху Реформації та викладена у творах „Книга згоди”, „Аугсбурзьке сповідання”, „Про світську владу” та інш.), в основі якої знаходиться критика католицької церкви, яка на думку засновника ідей Реформації та його послідовників (лютеранців), невиправдано перебрала на себе роль посередника між Богом і людьми та внормовувала всі сторони життя християн шляхом довільного тлумачення Священного писання; мислитель стверджував, що спасіння душі людини може відбуватися через особисту віру без будь-якого посередництва духівництва.
Вчення Жана Кальвіна (1509-1564) – система уявлень про державу і право, що виникла в епоху французької Реформації, викладена у праці „Настанова в християнській вірі”; Жан Кальвін – засновник протестантського напряму кальвінізму, що став ідеологією ранніх буржуазних революцій в деяких країнах Західної Європи; німецький юрист і соціолог Макс Вебер кальвіністський протестантизм визначив ідейним підґрунтям західного капіталізму.
Вчення Гуго де Гроот Гроція (1583-1645 р.р.) – це система поглядів про державу і право, (що виникла в епоху Нового часу в Голландії, викладена у праці „Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права”), в основі якої знаходиться прагнення провести чітку межу між природним правом і правом, встановленим волею Бога або людей, а також ідеї мирного співіснування народів.
Вчення Томаса Гоббса (1588-1679 р.р.) – це система уявлень про державу і право, (що в виникла в епоху Нового Часу в Англії, викладена у працях „Філософські засади вчення про громадянина”, „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської”), в основі якої знаходиться насильницька концепція виникнення держави та ідеї сильної держави як засобу насилля з метою досягнення мирного стану, як інструменту приборкання пристрастей людей, що існували у додержавному стані, де точилася „війна всіх проти всіх”,; визначаючи приблизно двадцять природних законів, мислитель підкреслює, що сама їх наявність ще не веде до миру і безпеки; закон може виконуватися за допомогою примусу та сили (тобто - за допомогою держави); при цьому, оскільки абсолютна влада ґрунтується на принципах розуму, у проекті ідеальної держави засобом сходження до Царства Божого визначаються спокута, розкаяння, хрещення і спасіння.
Вчення Баруха (Бенедикта) Спінози (1632-1677 р.р.) – це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху Нового часу в Нідерландах, викладена у праці „Богословсько-політичний трактат”), в основі якої знаходиться ідея сильної держави, яка не втручається в особисте життя людей; людина залежить від закону „природної необхідності”, що випливає з самої природи і має на меті найвище благо, та від законів, які встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя та служать збереженню держави.
Вчення Джона Локка (1632-1704 р.р.) - це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху Нового часу в Англії), в основі якої знаходиться ідея верховенства влади народу, договірного походження держави, ідеї поділу влади; на відміну від Томаса Гоббса, Джон Локк вважав, що природні закони, які панували в додержавному стані, були проявом природної розумності світоустрою, що вимагає миру і збереження всього людства; у природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині; самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості публічною владою; відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закони природи і надалі продовжують діяти в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади; у зв`язку з цим метою громадянських законів є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки її збереження.
Вчення Чезаре Беккаріа (1738-1794 р.р.) – система ідей про державу і право, (що виникла в епоху Просвітництва в Італії, викладена у праці „Про злочини і покарання”), в основі яких знаходилися ідеї природного права, суспільного договору, поділу влад, рівності всіх перед законом; заклавши гуманістичні основи кримінального права і процесу, Беккаріа був першим в історії правових вчень, хто дав ґрунтовний теоретичний аналіз антигуманної природи смертної кари, яка, на його думку, суперечила і божественному, і природному праву, і тому не могла бути ефективним покаранням.
Вчення Вольтера (Франсуа-Марі Аруе, 1694-1778) - система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху Просвітництва у Франції, викладена у працях ”Філософські листи”, „Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів”), в основі яких знаходилися ідеї природного права, свободи, рівності, законності; на думку мислителя, найбільш прийнятною формою правління, яка б найбільш наближала людей до природної рівності є республіка.
Вчення Шарля-Луї Монтеск`є (1689-1755) - це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху Просвітництва у Франції, викладена у працях „Перські листи”, „Про дух законів”), в основі яких знаходяться ідеї природного права, поділу влад; розмірковуючи про форми правління, про закони держави та причини, що їх обумовлюють, мислитель дійшов висновку, що вони залежать від природної закономірності, зокрема, форми правління залежать від розмірів території держави, клімату тощо.
Вчення Жан-Жака Руссо (1712-1778) – це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху Просвітництва у Франції, викладена у працях „Міркування про науки і мистецтва…”, „Про суспільну угоду, або Принципи політичного права” та в ін.), в основі яких є ідеї природної свободи, рівності, народного суверенітету, верховенства правового закону як загальної волі народу.
Вчення Максимільєна Робесп’єра (1758-1794 р.р.) - це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху Французької революції, є проявом „ідей якобінців”, викладена у трактатах „Про принципи революційного уряду”, „Про принципи політичної моралі”), в основі яких є ідеї свободи, рівності, царства вічної справедливості і закону; водночас, пропонуючи суспільний устрій на демократичних, республіканських засадах, Робесп’єр виправдовував терор як засіб встановлення демократії.
Вчення Бенджаміна Франкліна (1706-1790 р.р.) – система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху американського Просвітництва), в основі яких знаходилися ідеї про право кожного народу на самовизначення, самостійності штатів, на укладення суспільного договору.
Вчення Томаса Джефферсона (1743-1826 р.р.) – це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху американського Просвітництва, викладена у „Примітках про штат Віргінія”, „Декларації незалежності”), в основі яких ідеї свободи совісті, власності, права на самовизначення Північноамериканських колоній, республіканських засад правління.
Вчення Александера Гамільтона (1757-1804 р.р.) – це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху американського Просвітництва), в основі яких ідеї сильної централізованої федеральної влади, (були втілені в Конституції США 1787 р.); на думку мислителя засобом уникнення зловживань владою, забезпечення взаємобалансу гілок влади є принцип поділу влад, важелі стримувань та противаг.
Вчення Джеймса Медісона (1751-1836 р.р.) - це система уявлень про державу і право, (що виникла в епоху американського Просвітництва), в основі яких ідеї сильної централізованої федеральної влади, республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади.
Вчення Іммануїла Канта (1724-1804 р.р.) – це система уявлень, (що виникла в епоху становлення буржуазних відносин в Німеччині, викладена у працях „Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору”, „До вічного миру”, „Метафізичні засади вчення про право” та в ін.), в основі якої покладено ідеї верховенства природнього права, розуміння держави як об`єднання людей, що підкоряються правовим законам; на думку мислителя, кожна особа є абсолютною цінністю і суб`єктом моральної свідомості, і тому у своєму житті вона має керуватися моральними законами, оскільки моральний закон є обов`язковим для виконання, це „категоричний імператив”.
Вчення Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831 р.р.) – це система уявлень, (що виникла в епоху становлення буржуазних відносин в Німеччині, викладена у працях „Філософія права”, Філософія духу”, „Феноменологія духу”), в основі яких покладено ідеї природного розуміння сутності держави і права; водночас, на думку мислителя, держава як об`єднання є сама по собі зміст та мета, а призначення індивідів полягає в тому, щоб вести „усезагальне життя”.
Вчення Бенжамена Констана (1767-1830 р.р.) - це система політико-правових уявлень, (що виникла у першій чверті ХІХ ст. у Франції, викладена у „Курсі конституційної політики”), в основі яких покладено ідеї пріоритетності особи у її співвідношенні з державою; на думку мислителі лише особиста свобода може стати життєвою необхідністю, умовою формування основ правової держави та громадянського суспільства.
Вчення Ієремії Бентама (1748-1832 р.р.) - це система політико-правових уявлень, (що виникла у першій чверті ХІХ ст. в Англії, викладена у „Принципах законодавства та в ін. працях), в основі яких покладено ідеї пріоритетності особистих інтересів над інтересами держави, яка, на думку мислителя, має своїм призначенням створювати умови для досягнення користі та щастя кожної людини, сприяти вільним ринковим відносинам, конкуренції, відстороненню державного втручання від впливу на економіку тощо; Бентам відкидав теорію договірного походження держави, оскільки, на його думку, усі держави утворюються насильницьким шляхом; крім того, він відкидав можливість існування будь-якого природного права, що передує держава та урядам.
Вчення Георга-Фрідріха Пухта (1798-1846 р.р.) – це система уявлень (що виникла в Німеччині наприкінці ХУІІІ ст., викладена у „Звичаєвому праві” та „Курсі інституцій”), в основі яких покладена ідея вивчення та осмислення сутності державно-правових явищ з точки зору їх відповідності певним історичним етапам розвитку, ідеї трактування правових інститутів як особливих соціальних явищ, які історично закономірно виникають функціонують і розвиваються в єдиному процесі життя народу; на думку мислителя, держава і право – це продукти народного духу; своєрідність, специфічні особливості права, зумовлені особливостями народу; право складається за волею історичної необхідності, тобто за волею історії, право – це результат тих обставин, які історично склались у суспільстві.
Вчення Огюста Конта (1798-1857) – це система уявлень, (що виникла у ХІХ ст. у Франції, викладена у „Курсі позитивної філософії”, „Системі позитивної політики”), в основі яких покладено заперечення ідеї верховенства права у її співвідношенні з державою; „Слово право має бути суворо вигнане з політичної мови.... В позитивному ладі, що не допускає небесних повноважень, ідея права назавжди зникає....Ця обставина підтверджує, наскільки брехливе та аморальне поняття права у власному його розумінні, що завжди передбачає абсолютну індивідуальність”, - зазначав Конт.
Вчення Томаса Мора (1478-1535) – це система уявлень ідеології утопічного соціалізму в Англії, (викладена у державно-правовій концепції „Утопія”), в основі яких покладені ідеї створення ідеальної держави; усі посадові особи в такій державі мали б бути виборними та підзвітними народу; пропонувалося ліквідувати приватну власність, встановити обов`язковість праці для всіх і на цій основі усунути нерівність громадян.
Вчення Томмазо Кампанелла (1568-1639 р.р.) - це система уявлень ідеології утопічного соціалізму в Італії, (викладена у праці „Місто Сонця”), в основі яких ідеї скасування приватної власності як першоджерела суспільної нерівності і кривди, ідеї рівності чоловіка і жінки, встановлення державного устрою, який би ґрунтувався на підзвітності посадових осіб держави так званій Великій Раді (куди входили всі громадяни з досягненням двадцятирічного віку), спільній власності на засоби виробництва (і навіть на одяг та особисті предмети) тощо.
„Основні напрями західноєвропейської та світової державно-правової думки кінця ХІХ –ХХ».
Психологічна теорія права - це система уявлень, найвидатнішими представниками якої були французький соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904) та викладач Петербурзького, а потім Варшавського університетів Лев Йосипович Петражицький (1867—1931); в основі цієї теорії покладено ідеї про те, що почуття та емоції як внутрішні імперативи, є основою поведінки людини, і тому вони заперечують егоїстичні зазіхання і сприяють формуванню почуття обов'язку; завдяки такому підходові робився висновок, що існує стільки правових систем, скільки індивідуальних правосвідомостей.
Теорії природного права - п овернення до природно-правових теорій та їх подальший розвиток в історії державно-правової думки на рубежі ХІХ – ХХ століть об’єктивно пов’язується з дослідницькою діяльністю марбургської школи і, зокрема, діяльністю німецького юриста Рудольфа Штаммлера (1856-1938); перегодом природно-правові теорії сформувалися в чотири системи або напрямки: неотомізм; феноменологізм; екзистенціалізм; герменевтика.
Неотомізм вважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX—XX ст.; найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США; його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. та ін. стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріальний; носієм природно-правового буття є природа людини; правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети; взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність є вічними принципами, що переходять до людини від Бога; тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах, має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова; більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії "держави загального блага", авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін.; держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо.
Феноменологізм (засновник - німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859—1938)) вбачав сутність права в "ейдосах" (від грец. eidos — вигляд), "чистих сутностях", апріорних нормативних ідеях як нормах природного права, що існують до виникнення формально-визначеного, позитивного права; Ці "ейдоси" існують самі по собі та мають значення лише в спрямованості на них свідомості; "ейдоси" переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві "ейдосів", що випливають із "природи речей".
Екзистенціалізм (представники Е. Фехнер, В. Майгофер та ін.) –своєю основною категорією вбачав екзистенцію (від лат. ехіstеntia — існування) як внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю; екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.
Герменевтика (мистецтво тлумачення; представники А. Кауфман, В. Гассемер та інші) вбачає сутність права у постійній наявності правових принципів та у сприйнятті права як історично мінливого явища, як процесу, під час якого на основі "...живої історичної мови, відбувається становлення конкретного історичного права".
„Основні етапи розвитку державно-правової думки в Росії».
Вчення псковського ченця Філофея (XVI ст.) – система уявлень, яка відома з часів правління московського князя Василя III (1479— 1533) як концепція "Москва — третій Рим"; (у ній, зокрема, зазначалося, що основа історичного процесу — божественне провидіння і віра в єдиного Бога; Рим, який був центром християнської релігії, втратив свою роль, його влада поширювалася тільки на християнську церкву західного обряду; Константинополь, що був центром християнської релігії східного обряду, загарбали турки 1453 р.; наступним центром усього православного світу мала стати Москва, а очолити цей світ — великий московський князь); Московській державі, за вченням Філофея належало стати світовою столицею і здійснювати духовний (ідеологічний) вплив на інші православні країни; згодом означена концепція знаходила підтримку в творах багатьох представників російської політико-правової ідеології; Іван ІV Грозний робив спроби реалізувати концепцію Філофея «Москва – третій Рим» на практиці; він постійно обмежував участь в управлінні членів «Избранной рады» і перегодом, став єдинодержавним правителем; себе він почав вважати нащадком римських імператорів, застосовуючи Священне писання переконував оточення про божественну сутність царської влади, робив спроби підкорити собі владу церкви і проголосив себе верховним суддею.
Вчення ідеолога дворянства, письменника-публіциста Івана Семеновича Пересвєтова – це система уявлень, в основі якої покладені ідеї централізованої монархії з сильною зовнішньою політикою, що викладені у посланнях "Мала чолобитна" та "Велика чолобитна" до першого російського царя Івана IV (Грозного, 1530—1584); на думку Пересвєтова, князівське правління та боярство віджили і тому лише стримують розвиток єдиної сильної держави; у зв`язку з цим великі надії в питанні державотворення він покладав на новий соціальний прошарок суспільства — дворянство та сильну владу царя.
Вчення Андрія Курбського (1528 – 1583) - це система уявлень, щовикладена в “Історії про великого князя Московського” та листах до Івана ІV Грозного, де А. Курбський піддавав критиці абсолютизм Російського царя та висував ідею щодо вдосконалення суспільного життя шляхом запровадження “правління освічених”, поширення знань; стверджуючи тезу про божественне походження cвітської влади, її призначенням мислитель вважав правління по-справедливості, забезпечення миру, блага підданих і праведний розгляд судових справ; скасування “Избранной рады», на його думку, завдало суттєвої шкоди державності, оскільки зазначена рада обмежувала свавілля царя, сприяла здійсненню влади в межах законів і святих статутів, виключала “кровопролиття невинних”; його державно-правові погляди були протестом проти заочного засудження, позасудової розправи, жорстоких покарань; А. Курбський зауважував, що закони не завжди можна сприймати як право, оскільки вони можуть не відповідати правді й справедливості, а бути суб’єктивним проявом верховної влади.
Політико-правова концепція російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна (1605—1680) – це система уявлень,що виниклав період зміцнення в Росії абсолютизму та появи тенденцій капіталістичного способу виробництва; в основі цієї концепції покладена ідея "освіченої" монархії, яка, на його думку, була єдиною формою правління, здатною забезпечити "загальне благо" для всіх людей; призначення монарха полягає в керівництві економічними й політичними реформами, головними аспектами яких є надання самостійності місцевим торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містам, сприяння розвиткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з урахуванням досвіду західних країн тощо.
Вчення Симеона Полоцького (у миру Самуїл Петровський Ситніанович, 1629—1680) - це система уявлень, в основі яких покладені ідеї освіченої монархії; чернець, вихователь царських дітей, людина з широким спектром знань, Симеон Полоцький, прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, виклав деякі рекомендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монарха (серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми; ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості власного народу); розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії; основою права є "правда", і цар повинен бути її гарантом у державі, всіма засобами стверджувати її; та й сама монархія має функціонувати в межах законів, яким підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської сім'ї; судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі законів; усі люди перед судом рівні.
Вчення Феофана Прокоповича - це система уявлень, в основі яких покладено ідеї абсолютизму, авторитету самодержавства, верховенства світської влади у співвідношенні держави й церкви, що викладені у творах "Слово про владу й честь царську", "Слова й промови повчальні, похвальні й поздоровні", "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї"; за теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в природному стані — "чорному безправному морі", де кожен був як звір, здатний вбити іншого майже без підстав; але, керуючись розумом та божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану; об'єднавши сім'ї, вони створили "громадянський союз" і дали згоду на встановлення влади; після цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою загальної користі; оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню, угода про утворення держави не може бути розірвана; влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює їхні спільне життя й відносини, забезпечує цілісність особи й майна; розглядаючи форми державного правління, тільки необмежена монархія, за вченням Ф. Прокоповича, в змозі забезпечити цілісність держави та благо для підданих, оскільки обмежена монархія не гарантує стабільності в державі, адже правитель в ній може бути позбавлений влади за невиконання обов'язків чи з інших підстав; у трактаті "Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця держави своєї" Феофан Прокопович передбачив для монарха можливість передавати престол у спадщину, а згодом цей трактат увійшов у "Повне зібрання законів Російської імперії".
Вчення апологета абсолютизму, політичного діяча, історика Василя Микитовича Татищева (1686—1750) – це система уявлень, в основі яких покладені ідеї обґрунтування абсолютизму, законності кріпосного права (від теорії „природної вуздечки до теорії „вуздечки — з власної волі”), монархічної форми держави (особливо в тих країнах, які мають велику територію, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється з остраху).
Вчення Володимира Сергійовича Соловйова (1853—1900) – це система уявлень, в основі яких покладена концепція моральності; за цією концепцією, право, під формальним кутом зору, — це свобода, обумовлена рівністю; принцип права, за вченням філософа, — це справадливість; вимога особистої свободи є умовою, без якої неможливі людська гідність і високий моральний розвиток; але людина, на думку мислителя, може розвивати свою свободу тільки в суспільстві; тому особиста свобода не повинна вступати в протиріччя з умовами життя суспільства; позаяк існування суспільства залежить не від досконалості окремих людей, а від безпеки всіх, то цю безпеку захищатимуть не моральні імперативи, а юридичні закони, які мають характер примусу, сили для тих, хто вчиняє протиправні дії; далі у "Виправданні добра" В. С. Соловйов писав, що там, де стикаються особистий інтерес і загальне благо, там і зароджується право у його філософському розумінні; вчений мав на увазі право в його ідеї або природне право; останнє, якщо розглядати його в контексті реалізації, стає позитивним правом; відтак В. С. Соловйов дійшов висновку, що право є історично рухомим визначенням необхідної рівності двох протилежних інтересів — особистої природи й загального блага; конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втручається у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сферу мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії; отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рівність, що передбачає поєднання індивідуальної свободи й загального права — безпеки й добробуту; з порушенням одного з цих компонентів порушується природна рівновага, що призводить до тієї чи іншої крайності — анархії чи деспотизму; зазначена рівновага формально може розглядатися як поєднання рівності й свободи, оптимальне розмежування свободи, а в матеріальному аспекті — як поєднання особистих і суспільних інтересів задля реалізації найвищих вимог моральності.