Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

Державно-правові погляди на право і державу в Стародавній Греції



Майже така сама схема становлення системи державно-правових поглядів мала місце і в Стародавній Греції. Міфологічні уявлення людей про всесвіт, державу і порядок заступили погляди, в яких основна роль у їх створенні відводилася богам, і, зокрема, Зевсові, що знайшло відображення в багатьох літературних пам’ятках тогочасної Греції. Зокрема, у VIII ст. до н.е. у творах знаменитого Гомера “Іліада” та “Одіссея” верховним заступником справедливості є Зевс. Гомер наголошував, що основним принципом поведінки є справедливість, якої мусять дотримуватися як боги, так і люди. Право, власне, має бути конкретизацією вічної справедливості.
Навіть більше, в тогочасному суспільстві боги представляли різні морально-правові принципи. Про це красномовно свідчив Гесіод (VIII - VII ст. до н. е.) у творі “Теогонія”. Тут, зокрема, йшлося про те, що у Зевса, який уособлював всебічну досконалість, і Феміди, яка персоніфікувала вічний природний порядок, народилися дві дочки: Діке та Евномія. Перша з них охороняла справедливість і карала кривду, а друга являла собою божественний характер початку законності в суспільному устрої. Використовуючи категорію справедливості, автор спробував проаналізувати тодішні суспільний устрій, порядок і закон.
У Гесіода ми знаходимо більш грунтовне розуміння сутності права ніж у Гомера. Божественна справедливість і вічний порядок протиставляються ним насиллю, гармонія всесвіту – земним порядкам, право по природі – праву встановленому волею людей. Несправедливість соціального життя в його баченні може бути усунута лише за допомогою права.
Згодом уявлення стародавнього суспільства про всесвітній порядок, державний устрій та закон почали складатись в окрему систему знань, причому формувались вони активніше, ніж в країнах Стародавнього Сходу. Держава і право стали об’єктами дослідження багатьох мислителів і філософських шкіл. Цьому сприяло декілька чинників. По-перше, Греція мала значний економічний і соціальний досвід. На той час вона проминула декілька форм державності: аристократію, олігархію й демократію, яким було притаманне осібне розуміння сутності держави і права, їхніх ролі й соціального призначення. По-друге, сформувався певний зв'язок між людиною, державними інститутами і суспільством. По-третє, в державі склалася певна правова система, було напрацьовано механізм законотворчого і правозастосовчого процесів. По-четверте, це значна диференціація суспільства. Кожен його стан убачав перспективи державного розвитку виходячи з власних інтересів, що знаходило відображення в конкретних теоріях. І нарешті, ще один важливий чинник. Мислителі Стародавньої Греції того періоду почали аналізувати конкретні державно-правові вчення своїх попередників, розвиваючи їх далі чи спростовуючи. Означені процеси почалися з творчості “семи мудреців”, які підкреслювали велике значення законів для полісного життя, обстоювали ідею підкорення законам, намагалися законодавчо врегулювати відносини між станами суспільства і вдосконалити державний устрій.
Ці Мудреці — Фалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їхні життя і творчість датуються кінцем VII — початком VI ст. до н. е. У стислих висловах ("гномах") вони сформували цілком раціональні та світські за духом етичні й політичні сентенції, максими світської практичної Мудрості, у тому числі стосовно полісного життя, його законів і порядків. Дехто з мудреців були активними учасниками політичних подій, правителями й законодавцями Фалесові приписують авторство максими: "Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших". Повага до закону пронизує сентенції багатьох мудреців. Зберігся афоризм Періандра: "Не задовольняйся покаранням злочинця, а попереджуй злочини". З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, "почалася демократія", як писав Арістотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія — це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку.
Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580—500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів. Запоруку порядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, сутністю яких було встановлення або відновлення справедливості.
Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, — це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) характеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретично розробляти поняття "рівність", надзвичайно важливе для розуміння ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. На думку піфагорійців, справедливість виражено у цифрі чотири, оскільки чотири — це перший квадрат (результат множення цифри два на саму себе), а сутність справедливості полягає у відплачуванні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і загальний масштаб для всіх випадків.
Міра й належне — не середнє арифметичне і не найбільш поширене й типове, а найбільш цінне. Тобто, міра має ціннісну природу, виходить із найціннішого в ієрархії цінностей і відповідним чином орієнтує поведінку людей, регулює та оцінює їхні відносини. На думку Піфагора, після, божества і демона слід найбільше поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законослухняність він уважав високою чеснотою, а самі закони — великою цінністю. Найбільшим злом піфагорійці називали анархію (безвладдя), відзначаючи, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, начальства і належного виховання. "Правителі, — підкреслював Піфагор, — повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними".
Мета виховання та управління полягає в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні й корисні, а безлад і асиметрія — жахливі та шкідливі. Піфагорійці були прихильниками аристократії як правління "кращих", освічених. "Нерозумно, — вважали вони, — звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх небагато. Отож, очевидно, що ця властивість не поширюється на більшість людей".
Значну увагу з'ясуванню проблем сутності права і держави приділяв Геракліт (544 чи 540—483 до н. е.).
Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі та оновленні: "Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється". У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності переходять одна в одну і складають єдність. Основою впорядкованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу як космосу (а "космос" для Геракліта і є "впорядкований світ", "світовий порядок") є вогонь — загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню — це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій у світі. Все у світі відбувається відповідно до цього логосу: через боротьбу і з огляду на необхідність. Справедливість і правда полягає в тому, щоби дотримуватися загального божественного логосу. Першоджерелом людських законів він уважав божественний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відповідати йому. Існування держави без законів, на його думку, неможливе, вони впорядковують суспільне життя громадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни. Але Геракліт уважав людей від природи нерівними, презирливо ставився до співгромадян, оскільки більшість із них буцімто не була здатною пізнати всеохопний логос, через що демократичний порядок схвалення законів здавався йому зайвим. Люди, за його вченням, від природи нерівні, вільними й добродійливими можуть бути лише окремі з них.
На відміну від розглянутих концепцій, де головним є пізнання природи, природного порядку речей та зовнішнього аспекту проблеми сутності права і свободи, софісти, а потім і Сократ зверталися до цієї проблеми під кутом зору місця людини в цих взаємовідносинах.
У софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.
Можливість досягнення внутрішньої духовної свободи та її зв'язок зі справедливістю всебічно обгрунтував Сократ (469—399 до н. е.).
Підмурком філософського підходу Сократа до проблеми співвідношення права і свободи було раціоналістичне уявлення про визначну роль знання. Ступінь оволодіння знаннями, за Сократом, означав міру причетності людей до божественного початку і, відповідно, рівень справедливості суспільного життя.
Сократ, як і софісти, розрізняв природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це тлумачили софісти. І неписані божі, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, ту саму справедливість, яка не просто є критерієм законності, а, власне, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, за якого безумовно панують справедливі за природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язував із цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. Під "однодумством" він мав на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.
Судячи з платонівського діалогу “Критон”, Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Будь-який громадянин, досягнувши повноліття, пояснював Сократ, може, відповідно до закону, без перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не до вподоби, і відправитися туди, куди йому заманеться – або в колонію держави, або в іншу державу. Отже, прийняття громадянства – річ добровільна. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави та її органів. Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.
Тільки у разі такої відповідності закони держави можуть набувати абсолютного характеру. Обов’язки громадянина є знання законів і діяльність згідно з їх приписами, а їх незнання є однією з причин злочинів.
Індивід, уважав Сократ, стає суб’єктом свободи і права лише завдяки самовідданості, усвідомленню себе незалежним у своїх взаємовідносинах з іншими індивідами й державою. Сократ різко критикував тиранів і водночас виступав проти крайнощів демократії, яка робить державу слабкою і дезорганізованою.
Багатогранний світ права у вимірі «права, свободи і справедливості» та «держави, порядку і закону» був об’єктом дослідження видатніших представників філософської та політико-правової думки Стародавньої Греції - Платона (428 або 427-347 до н.е.) і Арістотеля (384— І 322 до н. е.).
Платон був першим, чиї письмові твори дійшли до нас; це діалоги “Держава” і “Закони”. Справедливість, справедливі закони розглядалися Платоном як реалізовані в земному житті ідеї якихось ідеальних сутностей. Справедливе, відповідно до життя поліса, за Платоном, полягало в тому, аби кожен робив свою справу, щоб ніхто не привласнив чужого і не втратив свого, що певною мірою відповідало принципові Піфагора – “кожному своє”. В душі людини, на думку мислителя, мають поєднуватися три здатності: розумова, вольова та бажання. Залежно від того, яка здатність перемагає, людина тяжіє до того чи іншого стану суспільства. Якщо перемагає розумова, людина може виконувати в державі функції управління; якщо вольова – бути воїном; якщо третя – ремісником або ратаєм. У проекті ідеальної держави, яку пропонував Платон у своєму вченні, не допускалися злидні та надмірне багатство, виключалася – без особливої необхідності – приватна власність.
З'ясовуючи зв'язок між особою та державою, Платон виходив із того, що загальне важливіше, ніж його частина. Тому на перше місце він ставив державу. Особа, за його вченням, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів.
Не погоджуючись із Сократом, який ініціював принцип індивідуальної самосвідомості як основу справедливого порядку, Платон проголосив принцип рівності всіх перед могутньою державою і розподіл обов'язків згідно з індивідуальними властивостями душі. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута "або переконанням, або силою".
"Там, де закон — володар над правителями, а вони його раби, я вбачаю спасіння держави і всі ті блага, що їх можуть дарувати державам боги", — підкреслював Платон.
Причому він мав на увазі "справедливий" закон, що протиставлявся ним законові, який захищав інтереси якогось одного стану суспільства. Розвиваючи далі цю гіпотезу він стверджував, що законодавство держави повинне відповідати вимогам вищого космічного Розуму і бути орієнтованим на забезпечення миру, справедливості і злагоди; сприяти здоров’ю, силі і красоті громадян, мудрості і мужності кожного.
До того ж, закони повинні бути ефективними і запобігати злочинам. Однією з умов забезпечення досконалості законодавства є належна система виховання громадян. Значну увагу він приділяв охороні права, судовій системі, навіть зауважив, що всяка держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином.
Стабільність обожнюваного Платоном ладу може бути забезпечена жорсткими приписами законів та ефективними заходами впливу до осіб, що їх порушують. З цією метою в своєму проекті ідеальної держави він пропонував запровадити посади хранителів законів, які б доповідали керівникам владних установ про факти правопорушень для покарання винних.
При цьому жорстокість законів, які ставили державу вище суспільства і надзвичайно обмежували індивідуальну свободу не повинна турбувати громадян, оскільки в законах закладені вимоги божественної необхідності і справедливості.
Не дарма, писав мислитель в “Законах”, крітські закони хваляться елінами. Вони правильні, оскільки роблять щасливими тих, хто ними користується, надаючи їм всілякі блага.

При цьому серед наявних двох видів благ: людських і божественних, перші повністю залежать від божественних, оскільки мірою всіх речей є Бог. Головним з божественних благ є розуміння; друге, - супутнє розумінню – це стан душі; наступне благо – справедливість; четверте – мужність. Всі ці блага стоять попереду інших, тому законодавчо слід зважати на це при створенні законів.
Видатний філософ Стародавньої Греції Арістотель зазначав, що найвище благо лежить не за межами буття людини. Доброчесності можна навчитися, вона є свідомо вибраним станом душі.
За вченням Арістотеля, душа людини поділяється на нерозумну і розумну частини. Залежно від того, яка частина домінує, розрізняються й доброчесності. Залежно від придбаних якостей душі вони розділяються на етично-доброчесні навички й звичаї та доброчесності розуму, основою яких є міркування. Перші є діяльними, другі — споглядальними.
Виходячи з цього, Арістотель викладав своє правове вчення. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.
Арістотель розрізняв два види справедливості; розподільну і порівняльну. Перша є проявом справедливості під час розподілу всього між людьми за достойностями. Друга діє у сфері, де відбувається якийсь обмін, і виявляється в порівнянні. Від справедливості взагалі філософ ішов до політичної справедливості, що виступала в нього як право.
Іншими словами, право уособлює політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Арістотель називав політичним правом.
Причому політичне право, за Арістотелем, "...частково природне, частково умовне. Природне право — те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його визнають, чи не визнають. Умовне право — те, яке спершу могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість утрачається. Арістотель не зводив усього права до права, створеного способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і висловлює вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.
Під умовним (людським, волевстановленим) правом у концепції Арістотеля належить розуміти все те, що згодом стало називатися позитивним правом, тобто до умовного права він відносив приписи закону і загальних договорів. При цьому він згадував писані та неписані закони. Неписаним законом, який також належить до умовного (позитивного) права, уважається правовий звичай (звичаєве право).
Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, згідно з концепцією Арістотеля, відхід од політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії. "Не може бути справою закону здійснення влади не тільки за правом, а й всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звісно, суперечить ідеї права".
З політичного характеру права (природного права і закону) випливає необхідність його відповідності тій формі державного устрою, в рамках якої воно має діяти. За вчення Арістотеля про різні форми правління — правильні форми та відхилення від них (тиранія, олігархія і демократія) — випливає, що всі вони, за принциповим винятком тиранії (деспотичного правління), власне, розглядаються ним як політична (державна) форма організації суспільного життя і правління і, відповідно, передбачають, тією чи іншою мірою, політичну справедливість, право і закон.
Законодавство — частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль принципу констатації чинного законодавства, "бо порядок і є певною мірою законом".
Політичне правління — це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. "Хто вимагає, щоб закон владарював, вимагає, видається, того, щоби владарювали тільки божество і розум, а хто вимагає, щоби владарювала людина, той висуває в цій своїй вимозі певний тваринний елемент, бо пристрасність є щось тваринне, та й гнів збиває з істинного шляху правителів, хоч би вони й були найкращими людьми; навпаки, закон — урівноважений розум". Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тиранії.
Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражено його політичну природу, ідею права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності й політичної справедливості, до розумного способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки покаранням, бо, "...взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним є якість самого закону. "Зрозуміло, — писав Арістотель, — що для суспільного виховання необхідні закони, а для гарного — необхідні гарні закони".
Арістотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумом, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом.
Водночас, розмірковуючи про право, Арістотель вважав, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями, що розмовляють, призначуваними для задоволення потреб свого хазяїна




Дата публикования: 2015-11-01; Прочитано: 1345 | Нарушение авторского права страницы



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.007 с)...