Жіноча лірика Празької школи: Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Оксана Лятуринська

Наталя Лівицька-Холодна. Від перших своїх віршів вона показала себе як поетеса здебільшого камерна. Вона пише про себе й про себе, але вона пише про епоху. Це соціальна лірика чи лірична соціальність. Це – мовби листи, щоденник, особистий документ.
Епоху вона розглядає на ландшафті своєї душі. Інколи в найдрібнішій, найкомічнішій подробиці постає воднораз і трагічний, і трагікомічний зміст. Її зірке око помічає зв’язки речей і їхній перегук там, де цього не помітив ніхто. Ю. Шерех наводить як зразок такі її рядки:
А на даху, де в тиші на дротах
білизна сохне, вогка і рум’яна,
хтось емігрантську тугу розгорта,
мов сторінки бульварного роману.

Хто скаже, що це – не роман (чи, принаймні, не конспект роману) про еміграційне життя? Її ситуаційна лірика пізнього періоду буквально рясніє ось такими епізодами. Тут, ясна річ, нема ніяких обіцянь, запевнень, ефектних слів і жестів, а є плин побуту, який, здається, може геть задушити думку й душу, залишивши тільки спогади про ностальгійно далеке. Твереза реальність на порозі дому і жодної з тих ілюзій, які живили й прикрашали молодість. І знову – як не призначений для сторонніх очей рядок зі щоденника:

Долі своєї не підкупиш
і лиха свого не об’їдеш, ні!
То ж збери себе, жінко, докупи,
вже ж лишились місяці, може дні.

Рання Лівицька-Холодна інколи могла навіть стати в екзотичну позу і з екстатичним захватом вигукнути:

Так кличуть очі ваші темні!..
І відповідь моя проста:
Ось пристрасті лихі й таємні
Мені розтулюють уста.

Пізня – у вірші «Остання молитва», написаному через сорок п’ять літ по тому, 1975-го, повторює майже спокійно:

Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і засмічувати не буду
плюскіт хвилі й цвіт вишняка.
І тоді не таблетки насонні,
ні, то буде щось страшніш:
буде потяг, чи з підвіконня,
чи просто кухонний ніж.

Оцим мотивом передчуття підсумків пронизано чимало поезій третьої книжки. Життя прожито. Вже ніде нічого в ньому не змінити. Даленіють у часі люди та імена. Вона ні до кого не має ніяких претензій. Усе залишиться так, як є. Як записано в книгу пам’яті. І вже нічого не важить те, що «...червень і тепер такий», бо «на устах поетових не ті слова, // не пристрасть і не гнів, лише печаль», «і в душу закрадається зненацька // страхіття – ти коло розбитого корита: // Вже рибки золотої не зловити, // ні з птиці синьої пера. // Це інший світ...».
На цій сцені – вже інші дійові особи, інші реквізити, інші статисти і суфлери. І – цілковита смиренність та капітуляція. Ось він, фінал: «Скільки вистраждано було, // скільки вилито сліз без пуття? // А тепер тільки уст залом // і понівечене життя». Але людина – це людина: хіба ж вона може навіть дихнути без якоїсь віри та надії?! Це необхідно їй, як сонце в небі. І – подяка життю – цей живодайний спалах:

Та коли по безсонні в вікно
проллється рожевість зорі,
в серці зродиться знов

нездійсненність мрій.

Це той випадок, коли особистий досвід і зміст стає справді універсальним. І передовсім ним дорога нам лірика Лівицької-Холодної. Та лірика, в якій серце і розум знайшли спільну мову.
Поезія Лівицької-Холодної сотнями незримих зв’язків пов’язана не тільки з Україною в її пам’яті, з історичним середовищем української еміграції, а й несе в собі живий перегук, діалог з багатьма літературними явищами. В ній не лише оживають величні тіні Маланюка, Ольжича, Теліги, Липи; в ній майже на кожному кроці є тексту­альний перегук з їхніми – і не тільки з їхніми – творами; Б. Рубчак та Ю. Шерех розшифрували прямі цитати з них; то там, то там у її тексті зринають приховані алюзії (окремою темою можуть бути взаємовідносини її з французькою поезією, і то не тільки переклади з Бодлера, Валері, Роліна, Люїзи Лябе, Марселіни Реборд-Вальмор, а й творче збагачення образними мотивами французьких авторів). Маланюк якось назвав Лівицьку-Холодну українською Ахматовою. Звичайно ж, малося на увазі не спрощене трактування: мовляв, Лівицька-Холодна – український відповідник російської поетеси, а суголосний мотив, у якому раптово «накладаються» одна на одну життєві ситуації і реакції на них ліричних героїнь, в якій жіноча вразливість поєднується із силою проти­стояння, зі здатністю все перемогти і все перетривати, перебути, все зрозуміти і серцем і розумом.
Як і кожне авторитетне літературне явище нашого часу, Лівицька-Холодна – наскрізь «літературна». Коли читаєш у неї про те, як час глумиться над людським тілом, то раптово згадуєш рядки Л. Первомайського: «Із мене вийняли ребро, // та не зробили з нього Єву, // а кинули в брудне відро...». Не раз зринають у пам’яті Рильський, Ліна Костенко, Василь Стус – той чи той рядок Лівицької-Холодної «відсилає» нас до них. Цю ж роль виконують і епіграфи з Лятуринської (їх найбільше), Антонича, Осьмачки, Богдана Бойчука; численні мотто з українського фольклору. І в такий спосіб слово Лівицької-Холодної «оркестровано» голосами інших поетів, що посилює його поліфонічність. У цьому слові сказано не тільки те, що безпосередньо сказано, бо воно провокує найширшу рецепцію. Ця поетеса вимагає читача не лише вдумливого, а й справді очитаного в поезії. Ясна річ, не того, який шукає у віршах солодкаві дзеньки-бреньки чи орнаментально- декларативні анахронізми в дусі XIX століття.
Подумаймо сьогодні про поетесу. Останню з тього великого покоління.
Може, саме в цю мить вона бере до рук поетичну книгу. Бо без читання не може бути й сьогодні. Чи, може, її донька Іда Холодна-Харина, що приїхала навідати матір, грає їй на фортепіано Моцарта, Баха, Шопена, Штрауса, бо їхня музика супроводжує її, даючи силу і розраду, впродовж уже стількох десятиліть.
Уявімо собі живий профіль поетеси на тлі нашої історії

Олена Теліга

Трагізм втрати батьківщини О. Телігою свідомо обмежувався її любов’ю до життя, природним оптимізмом, вірою в силу ідеї національного відродження, мрією про соборну Україну.

На суто емоційне переживання проблем української дійсності 20-х років ХХ сторіччя, з яким майбутня поетка залишила батьківщину, вже в еміграції накладається логічний аналіз найболючіших соціальних і політичних проблем рідного краю. Це поєднання і витворило світогляд цієї дивовижної жінки, яка свідомо поклала своє життя на вівтар служіння незалежній Україні. Але якщо для вчорашніх бійців УНР Україна була ніби втраченою, то для О. Теліги характерним є процес активного ствердження своєї“українськості”. Це критерій, яким вона вимірює гідність людини.

Літературна праця, на думку О. Теліги, повинна оцінюватись не тільки за ідейними та мистецькими критеріями, а ще й за силою життєдайної потенції, яку несуть гумор, радість, завзяття. Боротьба – це злети і падіння, а не холодний розрахунок, вважає О. Теліга.

Еміграція поклала край багатьом ілюзіям. Мотив своєрідного прозріння розвивається в одній із перших друкованих поезій О. Теліги “За кордоном”. Попри всі труднощі існування на чужині О. Теліга ніби радіє, що життя дало їй шанс віднайти саму себе, відкрити материк рідної матері-землі, вибудувати перспективу свого майбутнього. Нести “тяжких турбот ржавіючий ланцюг” еміграційного життя допомагало кохання, що теж прийшло на чужині.

Однак думки про повернення приходять все частіше. Еміграційне становище заважає жити повноцінно. Мотив “бездомності”, що спричинив “Поворот”, домінує і в поезіях “На п’ятому поверсі”, “Чужа весна”, “Мужчинам”, “За кордоном”. Якщо Чехія після“Совдепії” “здалася раєм” і у спогадах О. Теліги залишилась радісним краєм, де розквітала її молодість, то Польща зустріла неласкаво. Польські села, де доводилось проводити кожне літо протягом багатьох років, Олена не любила. А замальовки літньої природи в поезіях“Літо”, “Сонний день” є поодинокими. Світлий настрій, який проймає поезії, спричинений не захопленням навколишнім світом, а радістю кохання, як в поезії “Літо”, і сумом спогадів, як у вірші “Сонний день”.

Мотив краси української природи у поезіях О. Теліги майже не розвивається, бо спогадів про Україну, представлених картинами природи, власне, немає.

Підсумовуючи аналіз мотивів, що розвивають патріотичну тематику, слід зазначити, що Батьківщина, яку залишила поетка, жаданим минулим в її уяві не існувала. Україну Теліга відкрила вже на еміграції. Тому, на відміну від Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Ю. Клена, Н. Лівицької-Холодної та інших, вона не несла свою “українськість” як рану, як святиню і прокляття. Однак розуміння історичної долі України як незалежної національної держави у О. Теліги було тим самим, що й у інших “пражан”.

Спільним мотивом для багатьох “пражан” є заперечення спокійного життя, обмеженого лише колом особистих проблем,передбачуваного та інертного (Ю. Липа “Василіск”, Л. Мосендз “Балада про побратима”, Є. Маланюк “Варязька балада” тощо). Вони прагнуть розширити сфери свого вольового впливу на політичні процеси, громадську діяльність. А в особистому житті також шукають повноцінних і глибоких переживань, яким віддають перевагу перед звичкою і спокоєм.

Згадане ідейно-тематичне навантаження знаходить розвиток і поглиблення у віршах О. Теліги “Усе – лише не це!”, “Чоловікові”,“Напередодні”, “Махнуть рукою!” тощо. Це один із наскрізних мотивів поезії О. Теліги, що якнайповніше визначає органічну для її ліричної героїні стихію існування.