Читач соцреалізму в світлі марксистсько-ленінської доктрини

В ідеологічному наповненні літератури та у виробленні специфічної рецептивної настанови соцреалізму провідну роль відігравали принципи партійності, класовості літератури, ідеї інтернаціоналізму, творення “нової” людини і “нової” моралі. Теоретики соцреалістичної доктрини не приховували свого відвертого бажання за посередництвом літератури впливати на маси читачів і слухачів в означеному напрямку.

Якщо проаналізувати ряд партійних постанов та різного роду документів, а також владний “горизонт сподівань” щодо рецептивної стратегії соцреалізму, вимальовується образ імпліцитного читача - класово детермінованого, ідеологічно обмеженого, дезорієнтованого щодо власного національного коріння, увагу якого зосереджують лише на класовій боротьбі та соціальних питаннях. Такий читач повинен відмовитись від творчих рефлексій і не ставити під сумнів ідеологічні настанови соцреалістичних текстів.

У соцреалізмі іґнорується той факт, що праця реципієнта щодо осмислення художнього тексту не об’єкт контролю та стеження, а один з факторів естетичної насолоди, і що між доступністю тексту та його гедоністичним потенціалом існує закономірний зв’язок. Однак у соцреалізмі на перше місце виходить соціальна вартість твору, а не його естетична цінність, тим паче насолода від твору. Вульгарна соціологічна критика відкидала необхідність отримувати естетичну насолоду: “естетична емоція не є самоцінною: це лише додаткова службова емоція, що існує завжди поруч із емоцією ідеологічною”.

На жаль, при застосуванні у соцреалістичній практиці марксистська теорія перетворюється із філософії у сліпу класову ідеологію, метою якої є завоювання, підкорення і панування, вона стає псевдодоктриною, котра не хоче нічого споглядати і нічого шукати: вона знайшла засіб навіювати, пропагувати, психологічно володіти, вести маси. Ідеологія не терпить жодної діалектики, не визнає ніякого діалогу, вона знає лише монолог, диктат, диктатуру, - як зазначає один з критиків марксизму Б. Вишеславцев. Ідеологія перебирає на себе функції нагляду і кари, не допускає в літературу нічого сумнівного, неясного та невирішеного, вона забороняє мислити, рефлексувати, дискутувати. Виступаючи явищем масовим, тим паче проникаючи у мистецтво, вона оволодіває психологією реципієнта як примітивна і доступна форма, що полегшує особистості пристосування до соціально-побутового укладу.

Говорячи про складові творення рецептивної настанови соцреалізму, необхідно підкреслити і наголосити, що у цьому процесі були задіяні різноманітні чинники. На думку дослідника Є. Добренка, “не владою і не масою була народжена культурна ситуація соцреалізму, але владою-масою як єдиним деміургом. Соцреалістична естетика - продукт влади і маси однаковою мірою...”.

Маса, відчувши свою владу і будучи переконаною в тому, що “мистецтво належить народу”, стала не тільки жертвою своєрідного інтелектуального насильства, але й мимовільним співучасником та співтворцем соціального замовлення, котре, виходячи з ідеологічних обмежень, було не в змозі відповісти множинним читацьким запитам.

3. 2. Масовий читач соцреалізму. Залучення широких робітничих мас до процесу творення масової культури, зокрема літератури, за допомогою функціонування рецензентських, літературних, робкорівських, театральних гуртків, читацьких об’єднань тощо.

У соцреалізмі праця та виробництво стають не просто темою художніх творів, закони, принципи виробничого процесу переносяться на літературний процес, тобто письменник трактується як виробник певного товару, художній твір як продукт виробництва, читач як споживач, інтереси якого формують попит і т. д. Виробництво художніх творів підпорядковується тим самим законам, що й виробництво матеріальних цінностей, - вважав В. Фріче.

Партійна політика, а також бажання мас долучитись до процесу творення “нового” мистецтва, шукання доступних форм та засобів відображення соціалістичної дійсності приводять до появи нових жанрових різновидів у літературі соцреалізму, зокрема “виробничого” роману. За жанрово-стильовими особливостями “виробничий” роман імпліцитно зорієнтований на задоволення запитів масового реципієнта, що простежується на усіх рівнях художнього твору, починаючи від тематики та образів і закінчуючи мовою твору. На сюжетно-композиційному рівні “виробничого” роману наявні формальні схеми і штампи, лінійне розгортання сюжету, стандартне протистояння “позитивних” і “негативних” персонажів, щасливе оптимістичне закінчення твору. Прості й одноманітні стильові прийоми, мертві риторичні фігури втомлюють читача, обмежують та збіднюють його духовний світ, будучи неспроможними зруйнувати інертність традиційного сприйняття. Автор, розкладаючи все на свої місця, не дає читачеві простору для роботи фантазії, для конкретизації певних неокреслених місць у творі, недописаних сюжетних ходів, декодування художніх деталей та символів і т. д.

Виховання інфантильного читача у соцреалізмі. Переробляти, змінювати, настановляти, повчати, виховувати - саме у цьому соцреалізм бачив власне призначення, яке він і намагався старанно втілювати у художній практиці. У соцреалізмі звертає на себе увагу фактор надмірної педагогізації літератури, виховання читача на зразках наслідування, відбувається заміщення естетичної ролі художнього твору педагогічною функцією. Педагогізація художньої літератури диктувалась та обумовлювалась ідеологічними вимогами владних структур і була безпосередньо пов’язана з культурною політикою, котра провадилась, зокрема, через такі суспільні інституції, як школи, літературно-драматичні гуртки, засоби масової інформації.

На прикладі шкільного “роману виховання” (зокрема творів О. Копиленка, О. Донченка) та ряду інших соцреалістичних творів можна підкреслити таку ознаку рецептивної стратегії соцреалізму, як інфантилізація читачів, виходячи з жанрово-стильових особливостей творів. У соцреалістичних текстах для дорослих та дітей відбувається змішування адресата, значна кількість творів імпліцитно вбачала своїм реципієнтом інфантильного дорослого, готового мислити по-дитячому, у всьому довіряти авторові, сприймати прості та доступні істини. Формування масового інфантильного читача у соцреалізмі відбувається, починаючи з дитинства, коли за допомогою шкільної програми юні читачі витворювали свій ідеал “позитивного” героя.

Так звані “шкільні” романи належали до значних за обсягом епічних текстів і призначались для дорослого і юного читача. Однак, на відміну від класичного роману виховання, котрий показував процес становлення характеру головного героя, певні етапи розвитку його особистості, перемоги та поразки, сумніви і пошуки персонажа, соцреалістичний роман виховання виховував статично, нав’язуючи певні готові догми, самого процесу читач не бачить, розвиток як такий відсутній. Герой з’являється у романі з наперед заданими рисами характеру, а події, які відбуваються у творі, служать переважно загальним тлом, котре насправді не в змозі змінити запрограмованість персонажа.

Письменник вибудовує характери таким чином, що читач не має що доповнити, а може лише повністю прийняти точку зору автора, котра у стосунку до “правильних” героїв явно позитивна. Думки, слова, вчинки головних персонажів, а також авторські відступи підтверджують захоплення письменника своїми героями, і це захоплення письменник нав’язує читачеві. Автор не дає реципієнту можливості бодай за щось засудити “позитивного” героя, тим більше стати на бік “негативного” персонажа. Твердження, сформовані письменником, повністю вичерпують інтенції тексту, при цьому читацька уява відпочиває, в читача немає потреби декодувати зміст твору.

Мовні кліше соцреалістичних творів, нав’язані владною риторикою і посилені авторським голосом, імпліцитно утверджують стратегію влади, згідно з якою читачі також повинні прийняти цю риторику, оскільки стратегія тексту не припускає її заперечення.

Таким чином, говорячи про виховання інфантильного читача у літературі соцреалізму, приходимо до висновку, що інфантильність письма стає складовою соцреалістичного стилю, проявляючись на усіх рівнях художнього тексту від тематики до мови творів. Автори закладають інфантильність у текстуальну стратегію, відповідно модель імпліцитного читача цілком передбачається і постулюється всім літературним твором. Безперечно, інфантильна манера письма збіднювала естетичний досвід читачів, призводила до закріплення у масовій читацькій свідомості інтерпретаційних штампів, тим самим залишаючи “горизонт сподівань” у межах соцреалістичного канону.

ПИСЬМЕННИК

Відповідаючи на це питання, варто наголосити на особливостях літературної критики, літ.організаціяї, літературній дискусії, процесі украінізації, читацькій рецепції, літ.угрупуваннях та ВЛАСНЕ ЛІТЕРАТУРНІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВИ.

У січні 1928 р., під тиском партійної критики, загальні збори ВАПЛІТЕ ухвалили рішення про саморозпуск. Ініційований згори “саморозпуск” ВАПЛІТЕ свідчив про початки й організаційної уніфікації. Постійні переслідування з боку партійних органів і ортодоксально налаштованих критиків змусили М.Хвильового та його однодумців до більш поміркованої діяльності.

Новим етапом у літературному житті стала поява в грудні 1928 р. нового часопису під назвою “Літературний ярмарок”. Над цим виданням працювали М.Хвильовий, Г.Епік, О.Вишня, О.Досвітній, Ю.Смолич, М.Куліш та багато інших талановитих письменників. Вони розуміли, що відкрита дискусія неможлива, тому вдалися до езопівської мови, натяками, колоритними шаржами, бурлескними сценками висміювали утилітарні позиції своїх противників. Тим часом партійне керівництво активно використовувало внутрішні суперечності між організаціями для розпалювання боротьби між ними.

Наростання тоталітарних тенденцій в суспільстві, що проявлялися в згортанні НЕПу та українізації, посиленні репресій, змусили письменників відмовитися і від цієї поміркованої тактики. Створена в 1929 р. організація ПРОЛІТФРОНТ стала поворотним моментом в українській літературі. Вона знаменувала закінчення цілої епохи літературного розквіту.

У 1930 р. більшовикам вдалося нейтралізувати неокласиків процесом СВУ, а прихильників активного романтизму - постійними переслідуваннями у пресі. Це дало можливість перейти до створення єдиної організації. В процесі боротьби за монополію партійне керівництво використовувало також суперечності між літературними організаціями, провокувало внутрішню боротьбу.

Після ліквідації ПРОЛІТФРОНТу в 1931 р. літературне життя в Україні завмерло. Існування літературних організацій, що стояли на однакових ідеологічних позиціях, мало демонструвати демократичність більшовицької політики.

У 1932 р., коли уніфікаторські тенденції в суспільстві досягли визначальної межі, всі літературні організації було ліквідовано і натомість створено спілку письменників України. Об`єднання всіх письменницьких сил в одній спілці давало змогу більшовикам активно маніпулювати літераторами, використовуючи їх у своїх інтересах. Спілка письменників також часто використовувалася і як поліційно-каральний орган.

Особливістю суспільно-політичного життя України першої половини 1920-х років було співіснування двох протилежних напрямів. Перший - це початок утвердження тоталітарної моделі суспільства, другий - це відголоски національно-культурного відродження. Ці дві тенденції постійно вступали в протиріччя й яскраво проявлялися в суспільно-політичному житті;

У першій половині 1920-х років відбувався процес встановлення ідеологічного та адміністративного контролю органів влади над літературним життям. Цей процес розвивався у двох напрямах - конструктивному та репресивному. Конструктивний проявлявся в утвердженні політизованої літератури, яка б виконувала пропагандистсько-агітаційні функції. Головним організатором цієї політики виступав ЦК КП(б)У, діючи через підзвітні йому органи - відділ агітації і пропаганди (Агітпроп), відділ преси, Головне управління політичної освіти (Головполітосвіта). Репресивний напрям полягав у створенні широкої мережі цензурних органів, що повинні були обмежувати творчість літераторів. Головним цензурним органом в Україні стало Центральне управління у справах друку, що існувало при НКО, але підпорядковувалося ЦК КП(б)У;

Діяльність літературних об`єднань характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі українських літераторів. Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами. В цей період в Україні існували різноманітні літературні течії та напрями (імаженізм, акмеїзм, футуризм, символізм), що свідчить про органічний зв`язок української культури з культурою Європи. Таким чином, поєднання нових європейських тенденцій зі зростаючим національним мистецтвом спричинило появу нових явищ в українській літературі;

Ідейне підгрунтя літературної дискусії було тісно пов`язане з національним відродженням, виходом української культури на європейський простір та усвідомленням її ролі в загальноцивілізаційному контексті. Національно-культурне піднесення початку 1920-х років, що було логічним продовженням українського відродження 1917-1920 рр., вступало в конфлікт з уніфікаторськими намаганнями режиму. Цей конфлікт став головною причиною літературної дискусії;

Основні положення дискусії були діаметрально протилежними русифікаторській політиці Москви, що й викликало згортання українізації та посилення ідеологічного наступу більшовиків у літературі. Протягом 1925 р. головними учасниками дискусії були літератори, однак після листа Й.Сталіна Л.Кагановичу (в квітні 1926 р.) ситуація змінилася. Опонентами М.Хвильового стають високопоставлені партійні працівники. Партійні органи через контрольовані ними засоби масової інформації почали активно втручатися в літературну дискусію, перетворюючи її на політичну;

Перший етап уніфікації літературного процесу розпочався в 1927 р. Партійні органи вдавалися до відкритого шантажу, конфісковували або забороняли друкувати твори авторів, котрі не схвалювали політику КП(б)У, нагнітали атмосферу підозрілості, нетерпимості та ворожості до всіх проявів вільнодумства. Ліквідація в 1928 р. ВАПЛІТЕ й вимушене визнання зверхності більшовицької ідеології більшістю українських письменників свідчили про завершення першого етапу;

Ліквідація ідейної опозиції серед письменників створила умови для початку в 1929 р. другого етапу - організаційної уніфікації літературного життя. Під прицілом більшовицької критики опинилися не тільки конкретні письменники, а й цілі літературні організації та групи. Було використано також репресивну систему, що заклало початок політики масових репресій серед учасників літературного руху.Під тиском цих обставин в 1930 р. талановиті літератори були змушені капітулювати. Остаточна уніфікація структури да діяльності літературних організацій завершилася в 1932 р.