Ознаки поетичного стилю Олега Ольжича

За своїм літературним стилем поетична творчість О. Ольжича (д-ра Олега Кандиби, 1907 — 1944) надається до засадничого розподілу по трьох періодах, що з них, проте, перший - ранній - вже від самого початку публікованих віршів хронологічно співіснує з рисами поетичної зрілості „клясичного Ольжича" і на їх тлі поглядно скоро (десь між 1930 і 1933 роком) сливе вповні припиняється; а третій і останній період творчости лише певною мірою накреслився в деяких (переважно датованих січнем 1941) поезіях посмертної збірки «Підзамчя» (1946) і остаточно відмежуватись від попереднього «клясичного» вже не встиг (до його стилістичних властивостей ми повернемось нижче). В цілій віршованій спадщині Ольжича період його ««зрілого клясицизму» домінує такою мірою, що «ранній» і «пізній» періоди лишаються рудиментарними і — досі принаймні — майже непомітними для літературної критики; і справді, небагато можна назвати в світовій літературі великих і мериторично самобутніх поетів, чия творчість так мало підлягала б дії літературної еволюції (чи то просто стилістичним змінам), як саме Ольжичева. А все ж ця еволюція безперечно виявляється, і її варт визначити.

Те, що умовно називаємо тут у віршах Ольжича «раннім» стилем (не тому, що він, мовляв, постав першим, — бо це лишається недоведеним — але тому, що пізніше він зникає), характеризується виразними ознаками імпресіонізму: легкість і рвучкість ритму, суб'єктивний динамізм і свого роду «моментальність» образів, емоційно деформована сиктакса, типово «модерністичні» епітети, метафори й порівняння — все це аж вражає в деяких поезіях 1930 — 1933 років, як-от «Давнім трунком, терпкістю Каяли...», «Є. П.»г «Гарматчик», «Дон Хозе», «Десь Ти ходиш, діво невпинна...», «Товариш», «Вікінг», «Поворот», «Ах, узліссям іти фіялковим...» (імпресіоністичний епітет!), «Як сьогодні: обоз, колони...»

У поезії Олега Ольжича художній час окреслюється подіями з життя українського

народу на різних хронологічних зрізах. Заглибленість у первісне, міфологічне буття наших

предків, захоплення героїчною темою зумовили домінування у текстах порівняльних

конструкцій, що передають риси людини героїчного типу, вольової вдачі.

Цілісний образ ліричного героя формують портретні деталі, що фіксуються у

порівняннях через назви зброї, металів: рішуча рука, як стилет (стилет — невеликий

кинджал з дуже тонким і гострим клинком, звичайно тригранним); м’язи рук — наче кулі

старої слонової кості; голос — як оливо (оливо — застаріла форма сучасного олово); залізо

тіл. Ольжич, оспівуючи ідеал суспільно активної особистості, поглиблює філософські

роздуми П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Хвильового. Найбільш

виразні духовні зв’язки, на наш погляд, єднають поезію О. Ольжича із творчістю Миколи

Хвильового, у прозовій та публіцистичній спадщині якого проблема нового типу людини

осмислюється з особливою пристрастю і полемічною гостротою. Основними критеріями, які

визначають належність особистості до «відважних і вольових», є, за Хвильовим, європейська

освіченість, психічна цільність, революційність. В одній із новел письменник, образно

втілюючи свою концепцію, послуговується порівняльними конструкціями», «...я вже бачу

перед собою нових невідомих людей — сильних, як леопард, прозірних, як чека, і вільних, як

воля».