Максим Рильський

Н апружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з’являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929).В умовах терору Максим Рильський зумів написати десять книжок ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, зокрема й досі неперевершений переклад творів Адама Міцкевича. Уже перша поетична збірка п’ятнадцятирічного Рильського вишукано демонструє уміння вільно володіти словом. Саме вона виявила найхарактернішу рису письменника — писати лаконічно і водночас глибокозмістовно. Максим Тадейович — великий майстер сонета, форма якого вимагала саме лаконічності, стислості думки і слова 3 молодих літ поета захоплювала творчість великих поетів минулого. Потрібно бути мужнім, щоб у той час писати ніжну лірику та суворі сонети й октави. Максим Рильський був талановитим імпровізатором і чудово грав на роялі, навчившись у великого українського композитора Миколи Лисенка. Напевно, звідси особлива ніжність, чистота, мелодійність його поезії. Багатство мотивів — перше, що характерне для поезії Максима Рильського. Традиційні мотиви української поезії Рильський доповнює почерпнутими з античної та західноєвропейської, а в нові часи — із сучасності. Ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя поет проніс через усю творчість. Навіть змінюючи під впливом обставин своє творче кредо, коли, за його словами, «сучасність заговорила», він насамперед вслухався в порухи людської душі, в глибини людських переживань. Для його віршів характерна зосереджена думка, енергія, закута в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Рильський на догоду часові був вірним поетичній класичній традиції. «Нове життя нового прагне слова», — змушений написати Максим Тадейович. Проте серед багатьох офіціозних поезій 30-50-х років часто з’являються справжні шедеври, які навічно залишають поета серед видатних митців сучасності.

Музикальність поезії Максима Рильського — від української народної пісні. Завдяки Рильському і неокласикам українська поезія зрівнялася із західноєвропейською у використанні найскладніших форм вірша. Особливою майстерністю вирізняються сонети М. Рильського. Як сказав дослідник його творчості Юрій Лавріненко, «може, саме тому Рильський вибрав сонет і дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням з провінціалізму, за «великою землею» культури».

2. Літературна дискусія 1925-1928 рр. у періодиці, постатях.

Друга половина 20-х рр. відзна­чається ускладненням перебігу мис­тецького, зокрема літературногожиття, пов’язаним з політичнимипроблемами. Набуває поширенняпартійна пропаганда з провідною те­зою, що класового ворога потрібношукати серед прогресивних кілінтелігенції, які творили тогочаснуукраїнську культуру. Це «полюван­ня на відьом» дестабілізувало роботулітературних угруповань, унесло елемент підозри й недовіри в спілкування, заважало спокійно жити й працювати людям мистецтва. Говоритивголос про проблеми, що виникли вцарині культури, у цій ситуації могли тільки справжні сміливці.
Виявом справжньої мужності сталастаття Миколи Хвильового «Про «сатану в бочці…», або про графоманів,спекулянтів та інших просвітян»,опублікована у квітні 1925 року втижневику «Культура і побут». У ній автор рішуче виступив проти наса жуваної «плужанами» масовості, за гальності культури, відзначив низьку якість друкованої продукції, звернувся із закликом працювати в літературі професійно та відповідально.Саме вона й започаткувала літературну дискусію, яка викликала хвилю публікацій у пресі й широкий резонанс, що не стихав упродовж кількохроків. Відтак виникла потреба в проведенні диспуту, який і відбувся наприкінці травня 1925 року в будинку Василя Блакитного у присутності понад 800 осіб. Більшість підтримувалапозицію Миколи Хвильового, однакдеякі літератори засудили такі погля­ди (С. Пилипенко, Б. Коваленко, ІванЛе, С. Щупак) та згодом відгукнулисяв пресі зливою суперечливих статей.Під час диспутів постало гостре питання: на кого орієнтуватися —«Європа чи Просвіта?» Цю проблемузгодом розглянув у однойменномупамфлеті Микола Хвильовий. Європуписьменник ототожнював з інтелек туальним досвідом людства. Просвіта ж — це примітивне просвітництво, якому сьогодні немає місця.Хвильовий закликає не орієнтуватися на Москву («центр всесоюзногошцанства»), а звернути свої погляди[о «психологічної Європи», що ідейно та стилістично ближча до розвитку нашої культури.Однак комуністичні функціонериприйняли таке гасло як суто політичне. ЗО квітня в тому ж таки тиж невику «Культура і побут» з’явиласястаття-відповідь Г. Яковенка «Прокритику й критиків у літературі», уякій гостро засуджено позицію автора дискусійної статті. Таким чином,дискусія вийшла за межі літературної, перейшла в площину політичнута затягнулася на декілька років.
З літературною дискусією пов’язане виникнення найвидатнішої того часної літературної організації —ВАЛ ЛІТЕ (Вільної академії проле­тарської літератури). Її засновник —Микола Хвильовий зумів сформува­ти за несприятливих обставин міцнеядро однодумців, які мали неабиякімистецькі здібності. У різний часчленами ВАПЛІТЕ стали М. Бажан,М. Куліш, П. Тичина, Ю. Смолич,П. Панч, І. Дніпровський та ін.Організація видавала власний одно­йменний журнал.У широкій дискусії М. Хвильовогопідтримали М. Куліш, О. Слісаренко, М. Яловий, А. Любченко, М. Зеров. Проти Хвильового виступаєцентральний орган ЦК КП(б)У «Комуніст» у статтях А. Хвилі, А. Чуба­ря та ін. Особливої гостроти набралаборотьба, коли М. Хвильовий виклавсвої думки в публіцистичному романі«Вальдшнепи» (1927), у висловлю­ваннях вольової героїні Аглаї, щогостро картає банкрутів революціїДмитра Карамазова й Ганну. Небепечні для Москви думки Хвильовоговикликали рішучу критику Й. Сталіна. Незважаючи на вимушені покаянні листи Хвильового й керівництваВАПЛІТЕ, організацію ліквідували,її журнал був закритий.Створені 1926 року «Молодняк» та1927 року ВУСПП посилили ідео­логічну критику позицій «ваплітян».«Молодняк», до якого ввійшлиЛ. Первомайський, О. Корнійчук,Д. Гордієнко, Б. Коваленко, виникяк організація комсомольської мо­лоді й відзначався непримиренністюпозиції щодо тих, хто думав і творивне в напрямку панівної теорії.ВУСПП (Всеукраїнську спілкупролетарських письменників) спеціально створено для протидії прог­ресивній інтелігенції. Організаціяскладалася з письменників, слухня­них режимові, а її стратегію розроб­ляли лідери І. Кулик, В. Коряк,І. Микитенко, І. Кириленко.Літературна дискусія виявиласябезперспективною, бо М. Хвильовийта інші її учасники намагалисярозв’язати культурні проблемиУкраїни на засадах націонал —комунізму, що в умовах тоталітарно­го режиму в СРСР був приречений назнищення.

3. Памфлети Миколи Хвильового у контексті літературної дискусії 1925-1928 рр.

Так уже склалося, що в центрі шаленої боротьби літературних угрупувань свого часу, у самому вирі різних думок, поглядів, опинився Микола Хвильовий, який своїми памфлетами не так угамовував пристрасті, як розпалював їх.

Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і «червоної просвіти», що культивувалися організацією «Плуг» на чолі з С Пилипенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею російської літератури, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, виеокопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто найкращі здобутки європейського мистецтва. У розпалі літера-турної дискусії з’являються і цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писариз-му» та стаття «Україна чи Малоросія?» (написана 1926р. стаття була заборонена і стала відомою читачеві лише в 1990 р.), в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вітаїзму», «азіатського ренесансу». Стиль М. Хви-льового-памфлетиста досить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником.

У розпалі літературної дискусії (1925-1928 рр.), яку розпочав М. Хвильовий, з’являються цикли памфлетів:

1) «Про сатану в бочці або про графоманів, спекулянтів та інші просвіти».

2) «Камо грядеши»(куди йдеш).

3) «Думки проти течії».

4) «Апологети писаризму».

Своїми памфлетами М. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Його стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» (1925), була вагомим аргументом у знаменитій літературній дискусії 1925 — 1928 pp. Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту М. Хвильового — таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925 — 1926 pp. з’явилася ще низка памфлетів, об’єднаних у цикли «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Написаний 1926p. памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим читачеві лише 1990p.

Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування партійної й державної політики. Автор порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвіти уособлює тут усе відстале, епігонське, Європу М. Хвильовий трактує не як географічну, а як психологічну категорію. «Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса», це — «психологічна категорія, яка виганяє людськість із «Просвіти» на великий тракт прогресу». Антитезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового «культурний епігонізм», примітивізм гаркун-задунайських. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежності від «російського диригента».