Михайло Драй-Хмара

Ті рр.

1. Поетична творчість «неокласиків» (М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, М.Рильський, Ю.Клен).

Одним із визначних чинників формування поетичного світу неокласиків є їх звернення до джерел світової культури. Вони були переконані, що осмислення духовної спадщини людства допомагає розпізнати "своє" в контексті "чужого", і це "своє", "національне" мислилося неокласикам як органічна складова світової культури, самодостатня і повнокровна, оскільки, як стверджував Іван Франко, традиція – це "загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого, власного, оригінального, оп’ять по мірі своєї вродженої спосібності і здобутого попередньою збірною працею рівня культури

Микола Зеров

Творча спадщина Зерова значна й багатогранна: він залишив нам вірші, написані в різних жанрах, поетичні переклади, антології, літературно-критичні й наукові статті тощо.
Творча діяльність М. Зерова розпочалась з перекладів. «Закоханий у вроду слів»,— так назвав С. Білокінь свою книгу про нього. У 1917 році Микола Костьович починає перекладати Вершія, Овідія, Горація, Проперція, а уже через три роки видає одну з кращих своїх праць. «Антологію римської поезії», де порушує питання про роль і місце поета в суспільному житті, роль поезії:У здобутку поета — класичні вірші-сонети. Цей жанр ми зустрічаємо в лабораторії і інших українських неокласиків: М. Драй-Хмари, М. Рильського,П.Филиповича.
Особливість літературознавчих суджень М. Зерова в тому, що він не був схильний до «чистої лірики». Про це свідчать його репліки, висловлені під час літературної дискусії 1925-1927 років. 1922 році поет видає збірку віршів під назвою «Сонети і елегії», до складу якої ввійшло багато оригінальних творів, а збірка «Камена», видана в цьому ж році, засвідчила його зрілим поетом художником. Твори, що ввійшли до цієї збірки, були написані Зеровим у Баришівці під Києвом.
Свої враження від життя провінційного міста автор передає не тільки у віршах, але і в невеликих оповіданнях.
Зеров був схильний до аналізу, синтезу, філософських роздумів про сутність життя. Осмислюючи роки розрухи, які супроводжувалися вимиранням сіл, хворобами.

Для обдарованої особистості Зерова основне це краса, яка повинна врятувати людей від братовбивчих катаклізмів, що прокоптилися кривавими стежками по Україні.
Краса, розуміння, відданість державі в творчій спадщині М, Зерова домінують над стихією руйнації.
Поет намагається у вічних, іноді біблійних, сюжетах, темах, образах знайти риси сучасності. Строга форма сонета служить для нього своєрідним захистом.

Юрій Клен

Виняткове місце в українській літературі належить Юрію Клену. "Виняткове в тому сенсі, що його поезія – це духовний міст між творчими процесами двадцятих і тридцятих років на Україні та процесами розвитку української поезії на західних землях і за кордоном, які силою обставин вийшли поза територіальні і духовні межі Радянської України і від тридцятих і шістдесятих років були в дійсності головним річищем української поезії". Винятковість і своєрідність творчості поета виявляється ще й у неповторній синтезі, породженій традицією його німецького походження й українського національного відродження першої половини ХХст

Національна ідея у розумінні Юрія Клена, як і інших неокласиків, полягала в гартуванні "духовного і культурного первня" у свідомості поневоленої надії, в утвердженні рівноправності її культури у світовому просторі. Поет усвідомлював, що деструктивізм модернізму в умовах бездержавності, пошуку шляхів розвитку української літератури може лише поглибити руйнацію духовного остова нації. Європейські літератури могли собі дозволити модерністичну розкіш на всі смаки, оскільки мали довговічний імунітет. Українська література такого імунітету не мала, і зрозуміло, що модернізм для рідної літератури не може бути прийнятим беззастережно, - переконливим доказом того слугує творчість Юрія Клена.

Власне поетична спадщина Юрія Клена порівняно невелика. До зустрічі з М. Зеровим українська література здавалась йому провінційною і неперспективною. Саме Зеров допоміг позбутися "комплексу неповноцінності" і заохотив до збагачення української літератури перекладами, до власної творчості.

Поетичній творчості Юрія Клена як неокласика властиві такі риси:

1) антична філософія життєствердження;

2) інтелектуалізм давніх літератур у поєднанні із сучасними темами;

3) класична досконалість

Поезія Юрія Клена містить багато "вічних" образів, але під оболонкою досконалих віршів, заглиблених в античне, старокиївське чи західноєвропейське минуле, не зникають болючі теми сучасності. Ідеалом краси для неокласиків була Античність, духовний потенціал якої був повсякчас затребуваний національною літературою. "Незалежно від естетичних уподобань тих чи інших діячів національної культури та їх ставлення до літературно-художньої спадщини греків і римлян на різних етапах розвитку української літератури, - підкреслює Б. Баглай, - антична художня спадщина завжди була складовою та органічно невід’ємною частиною українського літературного процесу

У розкодуванні образів античності Юрій Клен бух схильний до їх осучаснення, національно історичної конкретизації. Захоплення Юрія Клена досконалістю античної поезії, художньою спадщиною французьких парнасців та російською поезією "срібного віку" природно поєднувалась з інтересом до революційних процесів. Алюзії і ремінісценції у творах із сучасною проблематикою формували поле підтекстів, поглиблювали ідейне звучання. Рецепція мотиву, "свідома майстерна стилізація"[39:62] не відмежовували поезію від життя, а, навпаки, створювали відчуття спадкоємності і часової тяглості духовних надбань людства. Відгомін традиції й живого літературного процесу був органічною часткою "неокласичної" поетичної стихії, культурологічного пафосу Юрія Клена, зосередженого у збірці "Каравели". Збірка "Каравели" – результат п’ятнадцятирічної діяльності (1928-1943) – укладена не за хронологічним принципом. Основою для композиції є ідея духовної еволюції особистості, пошуку нею власного місця у світі. "Особливість книги поезій Клена – наявність єдиного ліричного героя, який постає в кількох іпостасях: лицаря ("Услід конкістадорам"), філософа ("Серед озер ясних"), патріота ("У Первозданного на горах").У вірші "Вікінги" Юрій Клен самобутньо осмислює тему вірша М.Гумільова "Варвари". Подібно до М. Гумільова український поет мандрує зі своїми героями " шляхами радісно-чужими ". У обох поетів оспівується мужність вікінгів і варварів, які не прагнуть спокою. Але у М. Гумільова вождь варварів

... сдержал огненную лошадь,

с надменной усмешкой войска повернул он на север. [27:127]

Вікінги Юрія Клена віддають перевагу " правічному простору океану ", негоді " нездоланних днів ".

Типологічну схожість вічного образу мужнього мандрівника спостерігаємо у віршах М. Гумільова "Повернення Одіссея" і Ю. Клена "Шляхами Одіссея". На створення творів обох поетів надихнув античний образ Одіссея.

Також Ю. Клен перекладав вірші Данте.До текстів, які перекликаються з Дантовою творчістю, належить сонетний диптих "Беатріче", вірш "Зимові дні", у якому протиставлення спогадам молодості ("полустанкові у сніжних заметах", "швидкому бігові санок" і " чистому та невинному профілеві") постають "... покриті пилом фоліанти, та на столі розкритий Данте – (кохання Паоло і Франчески" (с. 74). У наступних творах "Каравел" звертання Юрія Клена до автора "Божественної комедії", як зазначає М. Стріха, є концептуальним: авторська примітка до вірша "Терцини" засвідчує концептуальну значимість паралелізму "Дантове пекло – сталінізована Україна". Ця поезія є своєрідним прологом до масштабного твору "Попіл імперій".

П.Филипович

В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.

Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).

П.Филипович часто декламує свої вірші на творчих вечорах, обстоює разом з М.Зеровим, М.Драй-Хмарою та М.Могилянським орієнтацію неокласиків на систематичне і творче засвоєння культури минулих епох. У той же час він критикує символізм – модну течію початку XX ст., яка, на думку поета, одводить “поезію від реального буття”, позбавляє “її земних фарб і прикмет, без яких вона не може жити, бо абстрактність для поезії – смерть”. Але не відкидаючи повністю, він намагався поетику ситмволізму споріднити з новою поезією пролетарської літератури. Павло Филипович – чудовий сонетяр і разом з тим “поет-мислитель”, як оцінювали його сучасники. Йому притаманна глибинна філософська лірика. Вони були “гроном п’ятірним нездоланих співців” – так називав М.Драй-Хмара групу українських “неокласиків” – М.Рильського, М.Зерова, П.Филиповича, Освальда Бургардта і самого себе. П.Филипович придавав велику увагу любовній ліриці, створивши найкращі її зразки в українській поезії минулого сторіччя.

Поет багато перекладав переважно французьких майстрів поетичного слова, адже чудово володів французькою мовою. З російських поетів він найбільше любив перекладати О.Пушкіна та В.Брюсова, друкуючись у періодиці, головним чином у журналі “Життя і революція”

Михайло Драй-Хмара

У М. Драй-Хмари ще бiльше помiтний i вплив символiзму, i «невпорядкована» чуттєва стихiя, вторгнення емоцiйно «випадкового»; у нього бiльше таємничостi – якогось позарацiонального й нез'ясовного. Можна констатувати, що в поезiї М. Драй-Хмари були елементи близькостi до сюрреалiзму, «позарацiоналiстичної» поетичної мови, мови уяви, пiдсвiдомостi та iнтуїцiї, якi нинi утверджуються в творчостi деяких молодих поетiв.

У творах М.Драй-Хмари переважає власне елегійна ситуація, у якій людина опиняється “перед лицем швидкоплинного часу і смерті”, і ця ситуація має не лише індивідуальний та неповторно конкретний характер, але й осягається як вічна і вирішується в “сумарній емоції” [4, 200]. Яскравим прикладом того є поезія “Молода весна”, де поєднано дві вічні теми елегійного жанру: смерть і любов, які є сутнісними для явищ і природного, і суспільного життя. Перед нами – роздуми про любов і смерть, про залежність життя від швидкоплинного часу і разом із тим непогамовність думки, яка не може примиритися ні з неминучою кінцевістю життя, ні з тією невідомістю, яка оповиває перехід з буття в небуття. Твори М.Драй-Хмари не відтворююють світ у міметичних формах чи категоріях “теорії відображення”, а наново моделюють його за асоціативним принципом із фрагментів дійсності, в тому числі й дійсності художньої, яка за словами Й.- В. Ґете, являє собою “іншу природу”. Тому насамперед потрібно визнати той факт, що М.Драй-Хмара писав поезії не стільки за методом “imitatio vitae” (наслідування життя), як радше відомим ще з часів антично.сті методом “imitatio vitae” (наслідування старих зразків), себто він частіше звертався до вже існуючих, усталених, засвоєних феноменів, вступаючи з ними в продуктивний діалог.