Дикція. Паузи. Темп мовлення

1. Правильна дикція як запорука успіху оратора.

2. Паузи. Синтаксична пауза.

3. Тривалість паузи.

4. Темп мовлення.

Щоб забезпечити легке сприймання змісту виступу промовець повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію (лат. dictio – вимова), тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука.

При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле ви­користання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, тим більше вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків.

Недоліки вимови бувають різного характеру і виникають вони вна­слідок певних органічних (вроджених) і неорганічних (набутих) вад мовного апарату.

Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засо­бів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами.

Недоліки вимови властиві промовцям.

Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічні недоліки вимови не можна виправити лише виконанням вправ. Проте деякі з них можуть бути усу­нені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не викли­кає особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефекта­ми вимови були промовцями. Оратор, як і артист, ди­ктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

Виразність і чистота дикції досягаються насамперед завдяки правильності артикуляції, тобто чіткістю постановки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням недоліків вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції. На таких вправах зупинимося нижче.

Паузи

Дуже важливо, щоб промовець умів глибо­ко вникати у зміст кожного прочитаного речення і розкривати його суть за допомогою різних способів читання, зокрема пауз.

Паузою (від лат. pausa – зупинка) називаємо зупинку між мов­ними тактами, окремими словами й між складами слів. Відповідно до змісту, почуттів і намірів висловлення (словами тексту чи власними), а також обставин місця і часу, в яких здійснюється це висловлення, паузи поділяються на синтаксичні, логічні, психологічні, віршові та фізіоло­гічні. у ряді теоретичних праць і методичних посібників з виразного читання прийнято поділяти паузи на логічні, психологічні та ритмічні (віршові). Окремі автори (Г.В.Артоболевський, Б.С.Найдьонов, Т.Ф.Завадська та ін.) справедливо виділяють ще й фізіологічні паузи. Читця-артиста така класифікація пауз влаштовує, бо має лише одне значення. Він враховує різновиди пауз під час підготовки тексту до читання, оскільки вони співпадають в основному з розділовими знаками, і це полегшує аналіз тексту. В процесі безпосереднього читання тексту така класифікація пауз практичного значення для читця-артиста не має, бо він читає напам’ять і опирається не на розділові знаки, а на внутрішньо пережитий ним зміст твору, який і диктує йому відповідні паузи.,

Що ж до оратора, то його класифікація потребує ще й синтаксичної паузи. Промовець, на відміну від читця-артиста, не завжди читає твори напам’ять, а в ос­новному з тексту, і розділові знаки як «графічні сигнали інтонаційних рухів» мають для нього особливе значення. По-перше, допомагають роз­крити зміст кожної фрази при попередній роботі над текстом; по-дру­ге, служать наочним показником виразності в процесі читання і, по-третє, є одним з важливих наочних прийомів під час роботи над текстом. Оскільки не всі розділові знаки у фразі можуть, як уже було зазначено, співпадати з паузою, а пауза у фразі може функціонувати не тільки на місці розділових знаків, а й там, де їх немає, на паузу, таким чином, покладається два функціональні завдання:

1) власне логіко-емоційне: функціонувати у тому місці фрази, де немає розділових знаків;

2) логіко-пунктуаційне: функціонувати у фразі на місці розділових знаків. Назвемо її синтаксичною паузою.

Синтаксична пауза. Членування тексту на мовні такти, отже й роз­становку пауз, нам підказує в основному сам автор за допомогою розді­лових знаків. Тому, працюючи над текстом твору, необхідно з особли­вою увагою ставитися до синтаксичної структури мови автора, добре усвідомлювати значення кожного розділового знака. Крапка, знак пи­тання, знак оклику завжди відповідають паузам, оскільки відділяють одне від одного висловлення з закінченим змістом. Інші розділові знаки (крапка з комою, тире, двокрапка, три крапки, дужки) теж відповідають обов’язковій паузі. Що ж до коми, то вона потребує особливої уваги. Як інші розділові знаки, кома співпадає з паузою, але досить часто можна спостерігати, коли за правилами пунктуації кома обов’язково потрібна, а пауза не робиться. Це є свідченням того, що «між пунктуацією немає повної відповідності. Інтонація членує мову значно детальніше і точні­ше, ніж пунктуація».

Отже, виникає потреба визначати, де за правилами пунктуації кома потрібна, а пауза не робиться. Розглянемо такі приклади:

1. Перед звертанням, якщо воно стоїть усередині або в кінці речен­ня, наприклад:

– Здрастуй (,) Понеділку! – привітався (С. Вяльял)

– Не в тім річ (,) пане...(Франц. нар. казка)

...А ти відповідай: / «Дякую (,) дядино,/я не голодний». (І. Багмут) Вимова звертання в єдності з попередніми словами пояснюється усталеною традицією вимови: слово-звертання зливається з попередні­ми словами і створює з ними одне багатослівне поняття, один мовний такт. у прикладах звертанням завершується поняття, мовний такт, а в межах мовного такту пауза недопустима. Якби ми захотіли висловити думку так, щоб звертання стало окремим мовним тактом, окремим понят­тям у межах речення, то довелося б ставити його на початок висловлення:

– Понеділку!/Здрастуй./–привітався.

– Пане, /не в тім річ...

...А ти відповідай: / «Дядино, / дякую, / я не голодний».

Як бачимо, кома в таких випадках не знімається і пауза обов’язково потрібна. Вона свідомо розділяє два поняття для кращого сприйняття слухачами загального змісту фрази.

Тривалість пауз. Для правильного вираження певної думки має значення не тільки наявність пауз, а й співвідношення їх між собою за тривалістю.

Тривалість логічної, віршової (якщо вони не співпадають з синтак­сичними), психологічної та фізіологічної пауз диктується винятково змі­стом, почуттям, намірами й обставинами, які її зумовлюють. Синтакси­чна пауза має певні підстави для визначення її тривалості. Це розділові знаки, що мають свою відносну тривалість, але в той же час вони і змі­нюються, об’єднуючи слова у смислово-мовні одиниці: мовні такти, окремі фрази, групи фраз, частини, уривки. Ступінь смислового зав’яз­ку між цими одиницями і визначає тривалість пауз.

Правила точного застосування тривалості пауз встановити важко, бо жодна пауза в будь-якому прикладі не характеризується абсолют­ною тривалістю, а тільки відносно змінною. Проте, виходячи зі змісту пунктуаційних знаків, що відповідають синтаксичній паузі, можна ви­вести окремі відносно загальні правила.

Чим ближчі смислові відрізки у фразі між собою за змістом, тим коротші між ними паузи. І навпаки: чим далі вони один від одного за змістом, тим довшими будуть паузи між ними.

«Отак жив Чіпка,/ріс,/виростав у голоді/та в холоді,/злиднях/та недо­стачах.//! все сам собі(,) як палець.//Другі/до людей,/до гурту,/а він (,) знай, / самотою...//Забереться (,) було (,) в бур’яни,/ нарве квіток,/назбира кузьок/ та й грається з ними нишком»///(Панас Мирний)

Темп мовлення

Донесення повноцінності змісту твору до слухачів потребує вміло­го використання ще одного компонента виразності – темпу.

Під поняттям темп (італійське слово tempo, що походить від ла­тинського tempus – час) ми розуміємо швидкість, певний рух. У мов­ленні – це швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених складів за секунду. Тому поняття «швидкість» не слід сплутувати чи ототожню­вати зі швидкістю, що входить у поняття «якість читання». Швидкість як якість читання – це вміння читати не за складами, а цілими слова­ми, тобто охоплювати зором весь буквений склад слова і вимовляти його одним поштовхом повітря. А швидкість (темп) полягає у правильності, природності відтворення змісту твору. Таким чином, темп мовлення, як і інші компоненти виразності, завжди зумовлений змістом. Зміни темпу в бік прискорення чи уповільнення диктуються змістом і осмис­люються в тісному зв’язку з усіма іншими компонентами виразності.

Мовлення, позбавлене чуття темпу, сприймається одноманітно, невиразно. «Ніщо так не оживляє мови, як легка, невимушена «гра» тем­пу, і ніщо так не обезбарвлює її, як один і той самий ступінь уповіль­нення чи пришвидшення»,– зазначає Є.Язовицький. Темп як компо­нент виразності є важливим засобом чіткості читання. Неусвідомлені зміни темпу з огляду сповільнення чи прискорення, як і паузи, наголо­си або мелодика, можуть надати фразі іншого смислового значення. Ві­зьмімо для прикладу лише однослівну фразу: «Мамо!» Прискорена ви­мова надає їй змісту звичайного звертання на близькій відстані, а спові­льнена – може надати різних змістів: звертання на великій відстані, благання, докір тощо.

Читець повинен мати досконале чуття темпу, вміти вільно користуватися плавністю, злитістю, швидкістю, легкістю і чіткістю мовлення. Проте досягти такої чутливості і гнучкості мовлення можна тільки вна­слідок послідовної і наполегливої праці (тренувань).

Темп,як і настрій, – поняття відносне. Він може змінюватися відповідно до змісту не тільки з огляду прискорення чи сповільнення, а й мати безліч відтінків у межах певного висловлювання. Загальний повільний, середній чи швидкий темп, відповідно до змісту своєї матеріальної осно­ви, ще може мати ряд різноманітних змін, пов’язаних з окремими слово­сполученнями чи окремими словами. Це значить, що навіть в одній окремій фразі, яка характеризується певним загальним темпом, можуть бути слова, що вимагатимуть уповільнення або пришвидшення вимови.

Найчастіше це слова, які самі безпосередньо вказують на темп їх вимови. Наприклад, слова «повільно», «ледь-ледь», «поплентався», «поплі­вся» і подібні в будь-якій фразі вимовляються повільно.

Швидко читається все те, що пов’язане з радістю, схвильованіс­тю, напруженістю і швидкою зміною подій у часі. Наприклад:

1. Василько вимахує ліхтарем, а вся його істота співає: «Це ж мати засвітила бакен! Мати засвітила бакен, і зараз пройде пароплав». (О. Донченко).

2. Мати зачинила двері й похапцем засвітила ліхтар. –Біда, Васильку, ліхтар на бакені погас... А пароплав скоро прийде... Па­сажирський. Людей стільки. (О.Донченко).

3. Василько прожогом розчинив двері надвір. В одну мить хлопчик промок до нитки – злива звалилась на плечі холодною масою води. (О.Донченко).

1. Відокремлені звороти (дієприслівникові, дієприкметникова); ві­докремлені уточнюючі члени речення.

Наприклад:

Перепелиця пурхнула перед самою Харитею і, тріпочучи короткими кри­лами, ледве перенесла своє тяжке, сите тіло. (М-Коцюбинський).

Одного разу – було свято тоді й погода – сиділа стара Кармелиха коло своєї хати на призьбі... (Марко Вовчок).