Призначення покарання за сукупністю вироків

Відповідно до ст. 71 сукупність вироків мас місце у тих випадках,де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття по­карання, вчинив новий злочин.

Оскільки при сукупності вироків новий злочин вчиня­ється після засудження особи за першим вироком, має місце ситуація, що свідчить про підвищену небезпечність винного. Тому за інших рівних умов сукупність вироків становить більшу суспільну небезпеч­ність, ніж сукупність злочинів, де обидва злочини вчиняються до за­судження, до постановлення вироку хоча б за один з них.

Відповідно до ст. 71 КК особливість призначення покарання за сукупністю злочинів полягає у наступному.

1. Необхідність призначення покарання за сукупністю вироків виникає лише у випадку, коли засуджений вчинив новий злочин після постановлення вироку, але до повного відбування покарання за попереднім вироком. На практиці виникають питання про розмежування сукупності злочинів та сукупності вироків. Такою межею є проголошення вирогу (тобто, якщо суспільно небезпечне діяння вчиняється до проголошення вироку за перший злочин, має місце «розірвана» сукупність злочинів, а якщо після проголошення – сукупність вироків).

2. Відповідно до ч. 1 ст. 71 при призначенні покарання за сукупністю вироків, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частко­во приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Отже, на відміну від призначення покарання за сукупністю злочинів, принципами призначення покарання за сукупністю вироків є лише повне або часткове складання покарань. Принцип поглинання у цьому випадку не використовується. У ч. 2 ст. 71 встановлюються межі остаточно­го покарання за сукупністю вироків. У ній значиться: “При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнад­цяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнад­цяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років”.

Отже, на підставі ст. 71 при сукупності вироків суд при­значає покарання за такими правилами: 1) призначення покарання за знов вчинений злочин; 2) призначення остаточного покарання; 3) остаточ­ний розмір покарання визначається в межах максимуму даного виду покарання.

Розглянемо ці правила.

1) призначення покарання за новий злочин відбувається за загальними засадами, тобто в межах санкції статті КК, що перед­бачає відповідальність за цей злочин. Причому як обставину, що обтяжує покарання, суд враховує те, що винний вчинив злочин у період відбування покарання (п. 1 ст. 67), тобто має місце рецидив.

2) призначення остаточного покарання відбувається шляхом приєднання до призначеного за новий злочин покарання частини покарання за першим вироком. Та­ким чином, відбута частина покарання за попереднім вироком вза­галі не враховується. Отже, в остаточне покарання за сукупністю вироків входить покарання, призначене за новий злочин, і покаран­ня, не відбуте повністю або частково за першим вироком. Звідси очевидно, що остаточне покарання за сукупністю вироків ні в яко­му разі не може бути меншим, ніж покарання, призначене за новим вироком, або невідбута частина покарання за першим вироком. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24. 10. 2003 р. №7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” невідбутою частиною покарання за попереднім вироком треба вважати:

– покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), за винятком часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання, перебування в медичному закладі тощо;

– частину покарання, від відбування якого особу звільнено умовно-достроково (статті 81, 107 КК);

– невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86 КК);

– частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК);

– невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким замінено довічне позбавлення волі (ст. 87 КК);

– невідбуту засудженим частину будь-якого основного покарання;

– додаткове покарання (або його невідбуту частину) за попереднім вироком;

– покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі, якій внаслідок акту амністії чи помилування невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням, невідбута частина останнього приєднується повністю або частково до покарання за новий злочин.

При вчиненні нового злочину особою, яка відбувала покарання у виді позбавлення волі, його невідбутою частиною треба вважати строк, який залишився на момент обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою за новий злочин, а якщо такий захід не обирався, – то строк, який залишився після постановлення останнього за часом вироку.

Час перебування військовослужбовця під арештом на гауптвахті у зв’язку із вчиненням злочину зараховується до строку покарання, призначеного при постановленні вироку.

Якщо суд повністю приєднує покарання, призначене особі за першим вироком, який постановлено із застосуванням ст. 75 КК, до покарання, призначеного останнім за часом вироком, то до остаточного строку покарання за сукупністю вироків зараховується час перебування особи під вартою в порядку запобіжного заходу або затримання.

У разі, коли особа була засуджена до позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 104 КК) або була звільнена від відбування покарання умовно-достроково (статті 81, 107 КК) і в період іспитового строку або строку умовно-дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання.

Не відбуте за попереднім вироком додаткове покарання може бути приєднане до призначеного за сукупністю вироків основного лише як додаткове покарання або складене із призначеним за новим вироком додатковим покаранням того ж виду в межах строків, установлених відповідними статтями Загальної частини КК для даного виду покарання.

3) визначення остаточного розміру покарання за сукупністю виро­ків обмежено відповідними межами. Цією межею є максимум дано­го виду покарання, зазначений у Загальній частині КК. Так, при скла­данні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання не по­винно перевищувати п’ятнадцяти років, а за особливо тяжкий злочин не повинно перевищувати двадцяти п’яти років. Щодо інших видів покарань це означає, що міра остаточного покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні не повинна перевищувати двох років, у виді виправних робіт або службового обмеження для військових – двох років, у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – п’яти років. Такі максимуми цих видів покарань встановлені Загальною частиною КК.

Отже, при сукупності вироків суд може призначити остаточне покарання, вийшовши за межі максимуму санкції статті КК, що передбачає найбільш тяжкий зі злочинів, які входять до сукуп­ності. Суду не надані лише права виходити за межі максимуму даного виду покарання, а в разі, коли один із злочинів є особливо тяжким, – за межі двадцяти п’яти років позбавлення волі.

При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі і будь-яких менш суворих покарань остаточний строк покарання, призна­чений за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Це випадок, коли при сукупності вироків застосовується принцип поглинення. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2004 р. “Про практику призначення кримінального покарання” вказує також, що принцип поглинення застосовується і в тому випадку, коли за знову вчинений злочин призначено передбачене законом максимальне покарання, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню.

При застосуванні правил ст. 71 КК судам належить враховувати, що остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим, ніж покарання, призначене за новий злочин, і ніж невідбута частина покарання за попереднім вироком.

Принцип складання покарань за сукупністю вироків, зазначений у ст. 71, стосується не тільки основних, але й додаткових покарань. Отже, незалежно від того, призначене додаткове покарання лише за одним (попереднім) вироком або за другим вироком, до остаточно­го основного покарання за сукупністю повинно бути приєднане по­карання додаткове. Призначаючи за сукупністю додаткові покаран­ня, суд при їх складанні повинен керуватися їх максимальною ме­жею, зазначеною в Загальній частині КК. Наприклад, позбавлення права обіймати певні посади має межу – три роки.

У разі ж призначення різних додаткових покарань (наприклад,за одним вироком як додаткове покарання призначене позбавлення права обіймати певні посади, а за другим – конфіскація майна) оби­два ці покарання приєднуються до остаточного основного покаран­ня, призначеного за сукупністю, і використовуються самостійно.

У практиці зустрічаються випадки, коли особа після винесен­ня вироку в справі, але до повного відбуття покарання, вчиняє не одне, а два або більше злочинів. У подібних ситуаціях, а їх перед­бачає ч. 5 ст. 71, має місце об’єднання сукупності вироків і сукуп­ності злочинів. Тут слід керуватися при призначенні покарання стат­тями 70 та 71. Передусім, суд повинен на підставі ст. 70 призначити покарання за вчинені особою нові злочини. Призначивши покаран­ня за кожний з них окремо, суд може застосувати принцип поглинен­ня менш суворого покарання більш суворим або вдатися до складан­ня (повного або часткового) покарань. Таким чином, буде призначене покарання за сукупністю злочинів. Потім вже на підставі ст. 71 суд до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, приєднує повні­стю або частково невідбуту частину покаранняза попереднім виро­ком у тих межах, що передбачені в ч. 2 цієї статті.