Системи призначення покарання при сукупності злочинів

Перш за все зазначимо, що сукупність злочинів можна поділити на певні види.

1) за характером злочинної поведінки винного: а) реальна сукупність, б) ідеальна сукупність. Реальна сукупність – це різночасне вчинення особою в результаті різних самостійних діянь двох або більше злочинів, що передбачені різними частинами або статтями Особливої частини КК, кожне з яких містить склад окремого злочину. Такий вид сукупності найчастіше зустрічається на практиці (приблизно 90%). Ідеальна сукупність передбачає випадки, коли особа одним діянням скоює декілька злочинів, які містять ознаки різних складів, передбачених різними статтями або частинами статті Особливої частини КК (наприклад, вчинення особою хуліганства, поєднаного із заподіянням середньої тяжкості тілесних ушкоджень). Її частка у загальній сукупності близько 7%.

Відмінність між реальною та ідеальною сукупність полягає і в тому, що вони відрізняються різним ступенем суспільної небезпеки вчинених злочинів. так, при усіх інших рівних умовах суспільна небезпека реальної сукупності безумовно вища, оскільки злочинні діяння скоюються у різний час і, як правило, з умислом, що заново виник;

2) за формою вини: а) с укупність, яка об’єднує тільки умисні злочини; б) сукупність, яка об’єднує тільки необережні злочини; в) сукупність, в структуру якої входять і умисні, і необережні злочини. На практиці найбільш поширеною є сукупність умисних злочинів. Врахування суб’єктивного ставлення винного до діянь, що утворюють сукупність, дозволяє глибше вияснити лінію його злочинної поведінки та визначити ступінь суспільної небезпеки винного, а також сприяє вибору того чи іншого принципу призначення сукупного покарання;

3) за часом засудження за злочини, що входять у сукупність: а) сукупність злочинів при одночасному засудженні особи за всі злочини; б) сукупність злочинів при різночасному засудженні особи за деякі з них.

Системи призначення покарання за сукупністю злочинів. Можливі різні підходи до призначення покарання за сукупність злочинів. Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна вирізнити такі: а) система повного (абсолютного) складанняпокарань; б) система обмеженого складання покарань; в) система поглинення; г) система обов’язкового або факультативного підвищення пока­рання; д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.

При системі абсолютного складання керуються правилом: скі­льки злочинів, стільки й покарань, які і підлягають повному скла­данню. Ця система була закріплена в одному з перших кодексів XIX ст. – Баварському уложенні 1813 р. Встановлена вона й у ба­гатьох КК окремих штатів США, де закріплений принцип послідо­вного відбування покарань, призначених за кожний злочин. Звідси – вироки на такі терміни (наприклад, понад 90 років), що перетво­рюються, по суті, на довічне позбавлення волі.

Система обмеженого складання з’явилася з метою пом’якши­ти жорстокість системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певною межею. Наприклад, чинне Гол­ландське уложення 1881 р. припускає додавання покарань, але за умови, щоб сума їх не перевищувала найбільш суворе з них більше як на одну третину. Така ж система і в КК Італії 1930 р.

Щоб усунути суворість систем складання, з’явилася система їх поглинення, за якою більш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять у сукупність, поглинає менш суворе. У ряді законодавств ця система застосовується при призначенні покарання в разі ідеальної сукупності злочинів (наприклад, у Фінляндії, а та­кож КК УРСР 1922 р. – ст. 29). Ця система побудована, як говорив відомий російський криміналіст М.С.Таганцев, на засаді «семь бед – один ответ» і має той недолік, що особа фактично несе відповідальність лише за той злочин, за який призначене більш суворе покарання.

Прагнучи якось усунути хиби системи поглинення, коли особа по суті відповідає лише за той злочин, за який призначено більш су­воре покарання, багато КК почали вводити систему обов’язкового або факультативного підвищення покарання, призначеного за суку­пністю. Суд, призначивши покарання за сукупністю шляхом погли­нення, зобов’язаний, зважаючи на закон або на власний розсуд, під­вищити це покарання до певної межі. Так, у Швейцарському КК 1950 р. суд, призначивши покарання за найбільш тяжкий злочин, може підвищити його (але не більше ніж наполовину) понад максимум покарання, передбаченого за це діяння. Суд зв’язаний, крім того, максимумом даного виду покарання.

Найбільш поширеними в законодавствах є змішані системи, якібільшою мірою забезпечують індивідуалізацію покарання. В них застосовуються одночасно система обмеженого складання і систе­ма поглинення або сполучення цих системіз системою обов’язко­вого або факультативного підвищення покарання. Така система, на­приклад, закріплена в КК ФРН 1871 р. в редакції 1975 р.

Правила про призначення покарання за сукупністю злочинів передбачені у ст. 70 КК. У цій нормі фактично йдеться про призначення покарання: 1) за сукупністю злочинів при одночасному засудженні особи за всі злочини (частини 1 і 2 ст. 70 КК) – класична сукупність злочинів; і 2) за сукупністю злочинів при різночасному засудженні особи за деякі з них (ч. 4 ст. 70 КК) – «розірвана» сукупність злочинів. Розглянемо окремо кожен з них.