Ксенофан та Елейська школа філософії. Парменід. Зенон Елейський

Ксенофана (бл. 565 – 473 рр. до н. е.) традиційно вважають попередником творчості Елейської школи (Парменід, Зенон).

Ксенофан здійснив першу в історії античної філософії спробу корінним чином змінити уявлення про богів. Він критикував те, як зображують їх у міфах та епічних творах Гесіода («Теогонія») та Гомера («Іліада» та «Одисея»). Ксенофан заперечував істинність антропоморфних уявлень про богів, тобто приписування ним зовнішнього вигляду і властивих людині недоліків. На думку філософа, такі уявлення спотворювали сутність богів, які уособлювали вищі сили світобудови. З критики антропоморфних уявлень людей про богів Ксенофан робить висновок і стверджує існування не багатьох богів, а лише одного.

Сам Ксенофан намагався уявити Бога як деяку ідеальну сутність – через ідеальну геометричну фігуру. Він дав по суті перше в історії філософії абстрактне, не пов’язане ні з якими конкретними речами визначення Бога: «Сутність Бога – колоподібна і взагалі не схожа з людиною; він увесь – зір, і увесь – слух, але дихання в ньому немає; і він увесь розум, розуміння і вічність».

Крім того, Ксенофан першим розділив людське пізнання на два типи: пізнання через розум та пізнання через почуття. Лише розум, вважав він, може дати істинне знання, а почуття оманливі і призводять до неістинних знань.

Давньогрецький філософ Перменід (бл. 540 – 470 рр. до н. е.) виклав свої філософські погляди у роботі «Про природу», яка розподіляється на дві частини: перша стосується вчення про істинно-суще, друга – про гадане. Подібно до Ксенофана, Парменід виказував недовіру до істинності тих знань, що людина отримує через свої природні почуття: зір, слух, нюх, дотик і смак. На їх основі можна лише виказувати свою гадку, про якусь річ. Справжня ж істина досягається в результаті розумового осмислення. Думка повинна бути перевіреною розумом – тільки тоді вона може стати істиною. Про Парменіда говорили, що «філософію він розподілив на дві частини – на філософію істини та філософію гадки».

Наші фізіологічні почуття оманливі – вони дають нам уявлення лише про фізичний світ, який весь час змінюється, тому і знання про нього змінюється, як може бути змінена людська гадка. Але розум – це особлива властивість людини, за допомогою якої, як вважав Парменід, ми здатні пізнавати вічну, незмінну, або непорушну істину про те, що лежить в основі світобудови, а значить – в основі нашого власного життя. Під основою світобудови Парменід розумів суще, або буття, яке він характеризував так: воно не виникло, воно єдине, ціле, стійке та нескінчене. Слова «не виникло» означають в даному випадку, що буття було завжди, і що не було в історії світу такого моменту, коли буття не було б. Адже, якщо припустити, що воно колись виникло, то звідси виходить, що колись не було нічого. Але з нічого не виникає нічого – так вважав Парменід, а значить буття завжди було і буде.

Єдність та цілісність буття означає те, що проявляючись в будь-якому місці світу і в нашому житті, воно проявляється завжди повністю. Наприклад, неможна частково дотримуватись законів честі – честь або є, або її немає, вона може бути лише вся повністю, а не частинами. Стійкість буття означає для Парменіда його нерухомість. На відміну від Геракліта Ефеського Парменід говорив, що «все нерухоме», маючи на увазі, звичайно, не фізичний рух фізичних тіл, а рух як зміну основи світу, його законів. Вони незмінні, вони завжди одні й ті ж.

Школа Парменіда проіснувала понад сто років, найвідомішим представником якої був Зенон Елейський (бл. 490 – 430 рр. до н. е.). Він прославився своїми яскравими та цікавими логічними обґрунтуваннями тез, які сформулював Парменід.

Особливо відомі апорії Зенона – парадоксальні твердження, які, однак, можна довести логічним шляхом. Вони ілюструють тезу Парменіда про неможливість руху. Найбільш відомими є дві апорії. Перша – дихотомія (ділення навпіл) – говорить про те, що якщо ми вийдемо з пункту А і схочемо за певний проміжок часу прийти до пункту В, то не зможемо цього зробити. Дійсно, спочатку нам необхідно буде пройти половину цього шляху, потім – половину тієї половини, що залишилась, і так далі до нескінченності. Кожен раз ми будемо все ближче, але ніколи не досягнемо мети. Друга апорія – Ахіллес і черепаха – стверджує, що якщо Ахіллес (це герой поеми Гомера) схоче коли-небудь наздогнати черепаху, то зробити цього він не зможе. Припустимо, що Ахіллес, який знаходиться в пункті А, вирішив наздогнати черепаху, яка знаходиться в даний момент в пункті В. Коли він досягне пункту В, черепаха встигне відповзти до пункту С, а коли він прибіжить туди, вона вже буде в пункті D, і так далі до нескінченності – Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.

Звичайно, наш розум відмовляється вірити в такий абсурд, а сучасна математика за допомогою диференційного числення швидко спростовує всі ці аргументи Зенона. Але необхідно пам’ятати, що, навіть проголошуючи звичайні слова, філософ завжди вкладає в них інший, більш глибокий сенс. Він розмірковує не про видиме, а про сутність світу, про його приховану істину. Можливо, що слова «перейти з пункту А в пункт В» для Зенона означали – перейти від одного сущого до іншого, але це неможливо – адже суще завжди одне.