Збройні Сили України призначені для збройного захисту незалежності, територіальної цілісності й недоторканості України”

- доведення завдань до виконавців.

Яка б загальна чи окрема мета не переслідувалась при управлінні як під час підготовки, так і в ході бойових дій, командир і орган управління для її досягнення об’єктивно змушені мати і вивчити відповідні дані обстановки, прийняти рішення й поставити завдання виконавцям.

Якщо всі інші функції та заходи можуть бути тимчасовими, носити епізодичний характер і являти собою, як би такими, що забезпечують, то виключення з циклу управління хоча б однієї із трьох названих головних функцій, неминуче приведе до порушення управління, а в наслідок цього – успішне виконання бойового завдання стане неможливим.

Особливо часто ці функції змушені виконувати командири нижчої тактичної ланки. Взяти, наприклад, батальйонну ланку. Своє завдання у наступі батальйон може виконати за порівняно короткий час, після чого знову отримує аналогічне нове завдання. Отже, за добу бойових дій командир батальйону змушений декілька разів оцінювати дані обстановки, приймати нові рішення і ставити завдання підлеглим, не враховуючи уточнення рішень в ході виконання кожного чергового завдання.

Таким чином, на основі аналізу мети і змісту управління військами під час підготовки і в ході бою можна дати наступне визначення його сутності:

Управління військами це основана на законах збройної боротьби і принципах військового мистецтва цілеспрямована діяльність командира, штабу, начальників родів військ і служб щодо підтримки високої бойової готовності підлеглих підрозділів, підготовки їх бойових дій і направлення зусиль на успішне виконання бойового завдання в ході бою шляхом ефективного застосування сил і засобів.

2. ПОВСЯКДЕННА ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬК

ТА ЇЇ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ

Збройні Сили України – це військове формування, на яке, згідно Конституції України, покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілості і недоторканності (3.ст.1). На вирішення цих завдань повинна бути спрямована уся повсякденна діяльність військ.

Повсякденна діяльність військ – це сукупність взаємопов’язаних між собою заходів мобілізаційної, бойової, виховної, воєнно-технічної, адміністративно господарчої, службово-розпорядчої та контрольно-виконавчої діяльності командирів (начальників), штабів, які спрямовані на підтримання військових частин у постійній бойовій готовності для успішного виконання ними завдань як у мирний, так і воєнний час.

Складові частини повсякденної діяльності:

- бойова і мобілізаційна готовність;

- бойова (оперативна) підготовка;

- виховна робота та робота з кадрами;

- ведення військового господарства та керівництво ним;

- експлуатація озброєння та військової техніки;

- служба військ;

- військово-адміністративна діяльність;

- робота з місцевими органами влади.

Повсякденна діяльність підрозділів організується та здійснюється у суворій відповідності до вимог Законів України з питань військового будівництва, статутів Збройних сил України, наказів і директив Міністра оборони України та інших старших командирів і начальників.

Управління повсякденною діяльністю військ – це цілеспрямована діяльність командирів (начальників), штабів та інших органів військового управління щодо підтримання бойової здатності, бойової та мобілізаційної готовності військових частин на рівні, який забезпечує гарантовану реалізацію їх бойового потенціалу і вирішення поставлених завдань.

Уся повсякденна діяльність підрозділів у мирний час повинна бути спрямована на вирішення головної задачі – утримання обороноздатності держави на належному рівні, забезпечення підвищення бойової готовності військових частин, прискорення якісного рішення питань реформування та розвитку Збройних сил, посилення могутності військ, постійної готовності до захисту держави, стримування збройної агресії проти України та відсіч її. Основою вирішення цієї головної задачі – є підтримання високої бойової та мобілізаційної готовності частин.

Бойова готовність – стан, який визначає ступінь підготовленості військових частин до виконання покладених на них бойових або інших завдань згідно їхнього бойового призначення.

Бойова готовність визначається:

- укомплектованістю частин та підрозділів особовим складом, бойовою технікою та озброєнням;

- наявністю необхідних запасів матеріальних засобів і техніки;

- утриманням у справному стані та готовому до бойового використання озброєння та бойової техніки;

- високою бойовою підготовкою та виучкою особового складу;

- бойовим злагодженням частин та підрозділів;

- високим рівнем підготовки командирів та штабів;

- твердою військовою дисципліною та організованістю особового складу підрозділів;

- пильним несенням бойового чергування.

Мобілізаційна готовність – стан, який визначає ступінь підготовленості військової частини щодо переведення її на організацію та склад воєнного часу за установлений термін, а також, після проведення необхідних заходів, і здатність до виконання бойових або інших завдань згідно з призначенням.

Основними завданнями щодо підтримання високої бойової та мобілізаційної готовності військових частин та підрозділів є:

- укомплектування особовим складом, озброєнням, бойовою та іншою технікою;

- накопичення та утримання у необхідному стані та готовності до використання запасів матеріальних засобів;

- утримання озброєння, бойової техніки у справному стані та готовності до бойового застосування;

- всебічна підготовка заходів щодо переведення військових частин у вищі ступені бойової готовності;

- наявність добре підготовлених мобілізаційних ресурсів;

- здійснення цілеспрямованої мобілізаційної підготовки командирів, штабів та органів управління;

- підтримання стійкого зв’язку та тісної взаємодії з військовими комісаріатами та органами місцевого самоврядування.

Бойова підготовка – це система заходів щодо навчання особового складу Збройних Сил України веденню бойових дій, виховання його у дусі патріотизму та гордощі за Батьківщину, а у загальному плані бойова підготовка – це система послідовно здійснюючих логічно взаємопов’язаних та цілеспрямованих заходів з навчання та військового виховання особового складу підрозділів для ведення ними бойових дій або виконання інших завдань згідно з їхнім призначенням.

Основні завдання бойової підготовки:

- формування у осіб офіцерського складу високих професійних навичок та організаційних здібностей, вміння здійснювати управління підлеглими підрозділами у будь-яких умовах обстановки;

- здійснення ретельної підготовки штабів як органів управління для якісного виконання своїх керівних функцій як у бойової обстановці, так і в мирний час;

- висока професійна підготовка командирів підрозділів;

- злагодженість підрозділів та підготовка їх до дій щодо виконання бойових завдань;

- формування у особового складу високої морально - психологічної стійкості та здатності переносити великі навантаження як моральні, так і фізичні.

У загальному плані бойова підготовка включає:

- підготовку молодого поповнення;

- підготовку та злагодження підрозділів;

- командирську підготовку;

- підготовку органів управління (штабів);

- індивідуальну підготовку (для військовослужбовців за контрактом).

Складові частини бойової підготовки:

- загальновійськова підготовка солдата;

- спеціальна підготовка військовослужбовця;

- бойове злагодження підрозділів та військових частин.

Служба військ – це складова частина повсякденної діяльності військ, яка спрямована на забезпечення необхідних умов життя, бойового навчання, побуту військ, підтримання статутного порядку і військової дисципліни у військових частинах та гарнізонах, а також на підтримання належної бойової готовності військових частин і підрозділів.

Основні завдання служби військ:

- організація та підтримання внутрішнього порядку у військових частинах та підрозділах;

- правильний розподіл часу;

- контроль за несенням служби добовим нарядом частини;

- забезпечення надійної охорони та оборони місць розташування військових частин та об’єктів;

- підтримання у гарнізонах високої військової дисципліни та правопорядку, проведення гарнізонних заходів за участю військ;

- створення необхідних умов для повсякденної діяльності;

- турбота про здоров’я та побут військовослужбовців;

- контроль за регулярністю проведення санітарно - гігієнічних та медико - профілактичних заходів в гарнізонах.

Служба військ включає:

- внутрішню службу;

- гарнізонну службу;

- вартову службу.

Військове господарство – сили, засоби а також об’єкти матеріально - технічної бази, які призначені для забезпечення повсякденної діяльності військ, бойової підготовки, військового побуту, правильної експлуатації, технічного обслуговування, ремонту та збереження озброєння, бойової техніки, техніки служб та майна.

Основні завдання військового господарства:

- цілеспрямоване та повне забезпечення повсякденної діяльності військових частин;

- всебічне та безперервне забезпечення усіх заходів бойової підготовки та служби військ;

- своєчасне і повне забезпечення особового складу усіма видами забезпечення;

- створення необхідних умов щодо швидкого переведення частин з мирного стану на воєнний та переходу на штати воєнного часу;

- створення, утримання та збереження необхідних запасів матеріальних засобів для забезпечення переведення військових частин у вищі ступені бойової готовності;

- планове здійснення квартирно-експлуатаційного забезпечення, будівництва.

Основу матеріально - технічної бази військового господарства складають об’єкти господарчого, технічного, медичного призначення, а також об’єкти для забезпечення бойової підготовки, виховної роботи та служби військ.

Військова дисципліна – це бездоганне і неухильне додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавством України.

Військова дисципліна досягається шляхом:

- виховання високих бойових і морально – психологічних якостей військовослужбовців на національно – історичних традиціях українського народу та традиціях Збройних Сил України, патріотизму, свідомого становлення до виконання військового обов’язку, вірності Військової присяги;

- особистої відповідальності кожного військовослужбовця за дотримання Військової присяги, виконання своїх обов’язків, вимог військових статутів;

- формування правової культури військовослужбовців;

- умілого поєднання повсякденної вимогливості командирів і начальників до підлеглих без приниження їх особистої гідності, з дотриманням прав і свобод, постійної турботи про них та правильного застосування засобів переконання, примусу й громадського впливу колективу;

- зразковим виконанням командирами військового обов’язку, їх справедливого становлення до підлеглих;

- підтримання у військових частинах і підрозділах необхідних матеріально - побутових умов, статутного порядку;

- своєчасного і повного постачання військовослужбовців встановленими видами забезпечення;

- - чіткої організації і повного залучення особового складу до бойового навчання.

Військове виховання – цілеспрямоване, організоване та систематичне формування у військовослужбовців якостей, які необхідні для виконання військових обов’язків. Воно тісно пов’язане з бойовим навчанням та складає єдиний процес, метою якого є підготовка усвідомлених та вмілих захисників Вітчизни, формування у них високих морально - бойових якостей, бойове злагодження військових частин та підрозділів.

Військове виховання передбачає формування у особового складу якостей, які обумовлюються особливостями військової служби, веденням бойових дій:

- дисциплінованості і виконання своїх службових обов’язків;

- рішучості і самостійності;

- бойової активності і сміливості та інших якостей.

3. ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКАМИ

Управління повсякденною діяльністю військ – це ретельно спрямована діяльність командирів та органів управління щодо підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності; організації, планування та здійснення заходів бойової підготовки; організації служби військ та військового господарства; підтримання високої військової дисципліни у військових частинах і гарнізонах а також здійснення військового виховання усіх військовослужбовців.

Для комплексного вирішення цих завдань з високим рівнем якості та ефективності необхідно мати струнку науково-обгрунтовану основу, яку складають основні засади – принципи.

Принципи управління – це найбільш загальні основополагаючі вимоги, положення (закони, засади, рекомендації) щодо змісту, організації та здійснення управління, які повинні враховуватись та використовуватися в практичній діяльності командирами та органами управління.

Організація і методи роботи командирів і органів управління у кожному конкретному випадку залежить від характеру завдання, яке отримане, наявності часу, рівня підготовки офіцерів, ступеня оснащення штабів технічними засобами управління та інших умов і обставин. Але цій роботі властиві і деякі загальні принципи управління, які свідомо формуються в інтересах практики і застосовуються в залежності від конкретних умов.

За своїм призначенням принципи управління являють собою ту ланку, яка пов’язує фундаментальні основи теорії управління з управлінською практикою. Після того, як принципи управління військами будуть пізнані і сформульовані, вони стають основними правилами, у відповідності з якими здійснюється управлінська діяльність. Разом з тим, справа не лише у виявленні і формулюванні принципів, необхідно вміти ними користуватися, вміти втілювати їх в конкретних структурних схемах управління, в функціях органів управління, в організаційних формах праці, в методах управлінської діяльності.

В науці управління немає однозначного твердження стосовно кількості принципів управління, їх кількість коливається від 11 до 40. Чому так сталося? В чому тут справа? Справа тут в рівнях управлінської ланки і в обсязі управлінських функцій. Чим вище рівень управлінської ланки, тим більший обсяг управлінських функцій, тим більше принципів (правил) необхідно дотримуватися у своїй управлінській діяльності. Так, стаття 26. “Боевого устава Сухопутных войск. Часть ІІ. Батальон, рота”, визначає лише один принцип управління, а саме “централізація управління з наданням підлеглим ініціативи у визначенні способів виконання поставлених завдань”. “Боевой устав Сухопутных войск. Часть І. Дивизия, бригада, полк” доповнює список ще одним принципом “твердість і наполегливість у проведенні прийнятих рішень і планів у життя”. Але це зовсім не означає, що решта принципів не потрібна і знати їх необов’язково. Знання і втілення принципів управління в свою управлінську діяльність значно підвищує ефективність управлінської праці в усіх рівнях ієрархічної структури управління зверху до низу.

Багаторічний досвід минулих війн і післявоєнних навчань, а також практика повсякденної діяльності військ дозволяють стверджувати, що найбільш поширеними (основними) принципами управління можна назвати наступні принципи управління:

- єдиноначальність;

- особиста відповідальність командира (начальника) за рішення, які він приймає і результати виконання поставлених йому завдань;

- суворе дотримання законності;

- централізація управління з наданням підлеглим ініціативи у визначенні способів виконання поставлених завдань;

- твердість і наполегливість у проведенні прийнятих рішень і планів у життя;

- висока оперативність та гнучке реагування на зміну обставин;

- повсякчасне знання та глибокий аналіз стану справ у підлеглих підрозділах;

- вибір основної ланки;

- знання особового складу, опір на підлеглих командирів.

Розглянемо деякі принципи з точки зору їх, практичного втілення.

Єдиноначальність являє собою не лише важливішим організаційним принципом будівництва Збройних Сил, але й важливішим принципом управління військами на всіх рівнях. Як принцип управління він відображає єдиновладне керівництво підлеглими військами на основі прав, які надані командиру (начальнику) законами держави і регламентуються статутами і наказами старших начальників.

Єдиноначальність полягає в тому, що командир особисто приймає рішення на бій, віддає підлеглим необхідні накази і розпорядження, організує їх виконання.

Стаття 28 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України:

“Єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в:

- наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядницької влади стосовно підлеглих і покладеної на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу, кожного військовослужбовця;

- надані командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази;

- забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України”.

Але, разом з тим це ні в якому разі не означає, що командир може ігнорувати колективну думку при прийнятті управлінських рішень, це дає змогу уникнути однослів’я, захоплення голим адмініструванням.

Крім того, згідно принципу єдиноначальності кожен військовослужбовець повинен отримувати накази лише від одного начальника і підкорятися тільки йому одному, що й записано у ст. 35 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України: “Накази віддаються, як правило, в порядку підпорядкованості. За крайньої потреби командир (начальник), старший за службовим становищем, ніж безпосередній начальник, може віддати наказ підлеглому, минаючи його безпосереднього начальника, про що повідомляє безпосередньо начальника підлеглого чи наказує підлеглому особисто доповісти своєму безпосередньому начальникові.”

Про виконання наказу військовослужбовець зобов’язаний доповісти командирові (начальникові), який віддав наказ і своєму безпосередньому начальникові.

Недотримання цих положень ускладнює процес управління, а іноді це приводить до того, що відносини між військовослужбовцями можуть стати не керованими.

У нерозривному зв’язку з єдиноначальністю знаходиться принцип особистої відповідальності командира (начальника) за рішення, які він приймає і результати виконання поставлених йому завдань.

Командир взводу в мирний і воєнний час відповідає за:

- бойову готовність взводу та успішне виконання ним бойових завдань;

- бойову підготовку, виховання, військову дисципліну;

- морально - психологічний стан особового складу;

- збереження і стан озброєння, боєприпасів, техніки і майна;

- підтримання внутрішнього порядку у взводі (ст. 119).

Командир-єдиноначальник будь-якого рівня особисто відповідає перед державою за всі сторони життя і діяльність підлеглих йому військ. І, незважаючи на те, що кожний командир (начальник) при рішенні завдань управління військами спирається на колектив, у необхідній мірі використовує допомогу інших посадових осіб органів управління, не хто інший, як він (командир) несе персональну відповідальність за доцільність прийнятого рішення на бій, вірність і обґрунтованість рішень, які приймаються в ході бойових дій, найбільш ефективне використання сил і засобів, які маються у його розпорядженні і за кінцеві результати виконання військами поставлених перед ними завдань.

Якщо командиром (начальником) приймаються необґрунтовані, недоцільні рішення, підлеглі підрозділи і частини застосовуються в бою неуміло, неефективно, а поставлені завдання виконуються неповністю, з порушенням установлених термінів або взагалі не виконуються, за що командир відповідає за усією суворістю законів воєнного часу.

Принцип суворого дотримання законності обумовлює що всі питання управління військами, як органами управління так і об’єктами управління, повинні вирішуватися у суворій відповідності з положеннями державного законодавства, вимогами бойових і загальновійськових статутів.

Принцип дотримання законності передбачає наявність визначеної правової інформації, якою керується управлінець у своєї діяльності. Законність впорядковує й регулює відношення між органом і об’єктом управління, створює певні гарантії реалізації, відповідальність. Ці компетенції, права і обов’язки установлені відповідними положеннями державного законодавства і вимогами статутів та настанов.

Порушення цього принципу може привести до адміністративного свавілля, суб’єктивізму і непродуманості рішень при великих правах і малій відповідальності.

Нічим не краща і велика відповідальність при малих правах. Тоді навіть найсумлінніший працівник потрапляє в скрутне становище, і спитати з нього повною мірою за доручену справу важко.

Суворе дотримання законності, розподіл компетенції в певних межах, є однією з важливих умов ефективності управління. Безмежна правотворчість, штучне розширення прав і обов’язків управління засмічують управлінський механізм, знижують ефективність управлінських рішень і в решті – решт приводять до хворобливих явищ у всій системі управління.

Централізація управління з наданням підлеглим ініціативи у визначенні способів виконання поставлених завдань – це один з основних принципів управління військами. Слово централізувати – означає зосередити в одному центрі, підпорядкувати одному центру.

Централізоване управління дозволяє командиру (начальнику) в короткі терміни і найкращим способом узгоджувати дії різних родів військ, ефективно застосовувати бойову техніку, швидко переносити зусилля з одного напрямку на інший, контролювати будь-яке питання, як в ході бойових дій, так і під час рішення завдань повсякденної діяльності військ, а також у разі необхідності замикати на себе будь-яку інстанцію управління.

Разом з тим складні умови ведення бойових дій, різкі зміни обстановки, велика руйнівна сила зброї, високий динамізм розвитку бойових дій, а також специфіка рішення завдань в різних умовах потребують швидкого, з часом миттєвого, впливу на дії підлеглих підрозділів шляхом прийняття підлеглими самостійних рішень. Тому підлеглим командирам і органам управління необхідно надати можливість проявити широку ініціативу і творчість під час рішення поставлених перед ними завдань.

Вони повинні мати можливість приймати рішення і ставити завдання підлеглим військам не лише за вказівками (наказами) вищестоящого командира (начальника), але і самостійно.

Отже, в сучасних умовах в управлінні військами необхідно розумно поєднувати централізацію і децентралізацію. Характер такого поєднання може бути неоднаковий у різних командних інстанція. Він залежить від складу і призначення органів управління, завдань, які вирішують війська і умов обстановки.

Найбільша ступінь централізації управління буде мати місце при рішенні найбільш складних завдань в кризових ситуаціях, а ініціатива підлеглих націлюється головним чином на те, щоб з найменшими втратами сил і витратами матеріальних засобів в досить короткі строки виконати поставлені завдання.

Принцип твердості і наполегливості у проведенні прийнятих рішень і планів у життя знаходиться у тісному зв’язку з принципом оперативності та гнучкого реагування на зміну обстановки. Обидва ці принципи лежать в основі практичної діяльності командира і органів управління по керівництву військами в ході бойових дій. В них поєднуються, з одного боку, прагнення забезпечити неухильне втілення у життя прийнятого рішення (плану), а з другого – необхідність своєчасного прийняття рішення або внесення уточнень в раніше прийняте рішення (план) і завдання військам, які виникли у зв’язку зі зміною обстановки.

Реалізація принципу твердості й наполегливості в проведенні прийнятих рішень (планів) у життя забезпечується здатністю командира добиватися неухильного виконання підлеглими військами поставлених перед ними завдань, незважаючи ні на які складності і перешкоди, які виникають на шляху до їх рішення. Разом з тим, принцип оперативності й гнучкого реагування потребує від командира своєчасного реагування на зміну обстановки, рішучого внесення необхідних уточнень в раніше прийняте рішення (план), перенацілення в короткий термін зусиль військ в інтересах виконання поставлених перед ними завдань.

Управління військами – це в першу чергу управління людьми. А тому твердість та гнучкість в управлінні військами проявляються через особисті якості командирів, посадових осіб органів управління. Професіональна підготовка, упевненість в правоті своїх дій, стійкість і витримка у складних умовах, висока вимогливість й чуйність до людей дають змогу підпорядкувати волі командира великі колективи людей, максимально мобілізувати їх бойові можливості, фізичні, інтелектуальні й духовні сили на неухильне виконання поставлених завдань навіть у досить складній бойовій обстановці.

Успішне поєднання твердості й наполегливості з оперативністю і гнучкістю управління можливе за умови повсякчасного знання фактичного стану, точного прогнозування, об’єктивного аналізу обстановки, обґрунтованих висновків для рішення.

Повсякчасне знання та глибокий аналіз стану справ віднесено до числа основних принципів в силу того, що без цього управління просто неможливо.

Знання фактичного стану справ у підлеглих підрозділах як у бойовій обстановці, так і під час рішення завдань повсякденної діяльності військ у мирний час дають змогу командиру у обстановці, яка складається виділити головне, виявити ті моменти, які утрудняють виконання отриманого завдання, своєчасно намітити заходи щодо усунення їх негативного впливу, прийняти обґрунтоване рішення.

Важливим принципом управління є вміння знайти головну ланку серед

управлінських завдань. Враховуючи цей принцип, можна з мінімальними

витратами розв’язувати як головні питання управління, так і суміжні, що значно

впливає на ефективність не тільки управлінської праці, але й на результати

виконання поставлених завдань в цілому.

Основна ланка в управлінні може вибиратися і в зв’язку з нестачею можливостей для всебічного розв’язання того чи іншого завдання. Прикладом такого рішення може бути визначення ділянки прориву і напрямку головного удару у наступі або зосередження основних зусиль в обороні.

Оскільки управління військами – це в першу чергу управління людьми, то знання особового складу, опора на підлеглих командирів дає можливість максимально мобілізувати їх творчі можливості, фізичні, інтелектуальні й духовні сили на успішне виконання поставлених завдань.

Для того, щоб всебічно враховувати вміння і навички кожного солдата, сержанта й офіцера та найкращим чином використовувати їх для рішення завдань, які поставлені перед підрозділом в ході бойових дій чи під час повсякденної діяльності у мирний час, необхідно добре знати підлеглих, особливо командирів підрозділів. Без умілої опори на підлеглих командирів, умілого використання сильних якостей того чи іншого командира в реальних обставинах під час бойових дій або в ситуаціях повсякденної діяльності військ у мирний час неможливо добитися суворої єдності дій всього особового складу підрозділів, точного виконання завдань, які поставлені перед підрозділом (частиною). І саме для реалізації цього принципу до обов’язків посадових осіб додається вимога про необхідність вивчення підлеглого особового складу.

Таким чином, ми коротко розглянули сутність і характеристику деяких принципів управління. Це об’єктивні правила управлінської поведінки, які у вигляді наукового знання допомагають командирам і іншим органам управління більш досконало організовувати відносини з підлеглими підрозділами для підвищення ефективності управлінського процесу й рішення завдань як у воєнний, так і у мирний час.

Враховуючи специфіку управління військами в бою і рівень управлінської ланки, ми розглянули 9 принципів управління і умовно назвали їх основними. Ще раз Вам нагадаю їх:

- єдиноначальність;

- особиста відповідальність командира (начальника) за рішення, які він приймає і результати виконання поставлених йому завдань;

- суворе дотримання законності;

- централізація управління з наданням підлеглим ініціативи у визначенні способів виконання поставлених завдань;

- твердість і наполегливість у проведенні прийнятих рішень і планів у життя;

- висока оперативність та гнучке реагування на зміну обставин;

- повсякчасне знання та глибокий аналіз стану справ у підлеглих підрозділах;

- вибір основної ланки;

- знання особового складу, опір на підлеглих командирів.

Реалізація принципів управління досягається:

- високим рівнем професійної підготовки та організаторської роботи командирів та особового складу органів управління;

- розумінням характеру і способів ведення сучасних бойових дій;

- вмілим використанням засобів управління;

- збереженням у таємниці заходів, які плануються або виконуються;

- своєчасним і якісним відновленням порушеної системи управління військами;

- твердими знаннями бойових можливостей та основ застосування озброєння та бойової техніки;

- вмінням вірно оцінювати обстановку та передбачати можливості її зміни;

- своєчасним прийняттям рішення, високоякісним плануванням діяльності та ведення бою;

- надійним захистом засобів управління;

- забезпеченням надійного функціонування та живучості систем управління.

Кожний з розглянутих принципів управління в діяльності командирів і штабів відіграє неоднакову роль. Але ефективність управлінської діяльності буде у значній мірі залежати від знання і володіння всіма цими принципами, від творчого їх застосування у відповідності з конкретними умовами не лише бойової, але й повсякденної діяльності підрозділів.

Надійність усієї системи управління військами досягається:

- правильним з’ясуванням завдань, які поставлені командуванням;

- суворим дотриманням правил прихованого управління військами;

- організацією охорони та оборони пунктів управління;

- надійним захистом органів управління від радіоелектронної протидії противника;

- чітким знанням обстановки, своєчасним прийняттям якісного рішення та чіткою постановкою завдань підлеглим;

- комплексним використанням технічних засобів управління;

- високою готовністю органів управління та їх підрозділів;

- проведенням заходів щодо забезпечення живучості органів управління військами;

- здатністю до відновлення порушеного управління.

(самостійна робота)

“ВИМОГИ ДО УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКАМИ ”