Вчення про юридичні особи

Оскільки юридичні особи є суб’єктом права, який не має фізичної субстанції, виникають численні дискусії щодо походження юридичної особи. З огляду на це юридична наука певною мірою пояснює правову природу й витоки походження юридичних осіб.

Перша група теорій походження юридичної особи концептуально заперечує існування деякого реального суб’єкта, що наділений властивостями юридичної особи. До них відносяться:

Теорія фікції (Савіньї) є однією з перших фундаментальних концепцій походження юридичної особи. Воназаперечує існування реальності юридичної особи. Згідно з даною теорією юридичні особи існують лише за волею і в межах закону та остільки, оскільки вони ним регламентовані. Отже, законодавець створює юридичну фікцію, вигаданого суб’єкта права, що за сутністю є абстракцією. Але завдяки їй відокремлюються інтереси, що загальні для багатьох фізичних осіб, а також юридичні засоби їх досягнення.

Суть «теорії фікції» така: з одного боку, волею, свідомістю, тобто властивостями суб’єкта права, володіє лише людина, окрема людська особистість. З іншого боку, життя дає численні приклади того, як майнові права належать не окремій людині, а союзу людей, корпорації, законодавець визнає за цією корпорацією властивості особистості, суб’єкта. Іншими словами, ця корпорація уособлюється, персоніфікується. При цьому законодавець усвідомлює те, що корпорація особистістю бути не може, тобто вдається до фікції.

На противагу «теорії фікції»Е. Н. Трубецькой вдало опонував, що фікція є вимисел, припущення чогось неіснуючого. Тим часом, приписуючи права установам і корпораціям, ми зовсім не змушені вигадувати щось неіснуюче: «з’єднання людей у суспільстві, що переслідують визначені цілі, а так само й установи з визначеними функціями суть величини дуже реальні. Раз «суб’єкт права» — узагалі не те ж, що людина, то називати установи і корпорації юридичними особами — зовсім не значить створювати фікції»[75].

Теорія персоніфікованої цілі (Бринц, Беккер). Оскільки юридичні особи створюються для управління майном, це й є персоніфікована мета, яка виправдовує їх існування. Як і попередня, ця теорія заперечує існування реального суб’єкта, що відповідає властивостям юридичної особи. Права, на думку дослідників, можуть належати не тільки будь-кому, а й будь-чому, а саме — меті, для якої призначено майно юридичних осіб. Отже, допускається можливість існування права без суб’єкта.

Є права, що відносяться до мети: суб’єктами права можуть бути тварини (наприклад, при спадкуванні). Юридична особа, з погляду цих учених, є триваючий стан керування майном, відділеним від іншого майна. Критика цієї теорії зводиться до того, що суб’єктивне право неможливе без суб’єкта, яким може бути тільки людина, тому що об’єктивне право регулює відносини між людьми, а не відносини між особами і не особами. Крім того, представники цієї теорії також не обходяться без застосування фікцій.

Теорія персоніфікованої відповідальності (Богданов Є. В.). Згідно з нею юридична особа потрібна для виконання соціальної ролі та персоніфікації суб’єкта цивільно-правової відповідальності.

Друга група теорій походження юридичних осіб визнає реальність існування юридичних осіб. Іншими словами, визнається існування реального суб’єкта права який є носієм властивостей юридичної особи. Як вказував з цього приводу професор О. А. Пушкін, як і фізичні особи, юридичні особи є реальними суб’єктами цивільного права. Адже виникнення й існування юридичних осіб зумовлено об’єктивним розвитком економіки й соціальними потребами, а законодавство лише сприяє їх становленню й зміцненню, визначаючи суб’єктами права[76]. Звідси випливає, що юридичні особи не вигадані правом. Юриспруденція лише констатує, що ця соціальна субстанція є суб’єктом права, оскільки підпадає під ознаки суб’єкта права.

До цих теорій відносяться:

Органічна теорія (Гірке). Вона стверджує, що юридична особа є своєрідним організмом. Юридична особа за цією теорією є, так би мовити, соціальним організмом, союзною особистістю. Вона не є простою сукупністю осіб, які беруть участь у цьому союзі.

Юридична особа — це особливий тілесно-духовний організм, на який держава впливає, але не призиває до життя. Органічна теорія виходить з того, що усі колективності, що задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичними особами. Усяка юридична особа має потребу у волі для здійснення своїх прав, де немає волі, там немає і права. Тим часом реальна воля існує тільки в людини, тому тільки людські індивіди і можуть виражати волю колективних облич, а це можливо, якщо останні мають відповідні органи. У такій побудові орган є не що інше, як індивід, що передає зовні волю колективної особи. Колективність у юридичному змісті є ніщо без своїх органів. Між колективністю й органом не існує ніякого юридичного відношення, тому що вони представляють єдину особу. Існує одне юридичне ціле, колективність, організована, мисляча і бажаюча через свої органи.

Зазначена теорія була піддана критиці, причому її опоненти висували різні аргументи, наприклад, що вона замість «теорії фікції» Савіньї ставить «іншу, ще більш штучну і фікцію, що віддає середньовічною схоластикою, реального існування тих самих сукупних осіб і майна, у яких єдність волі в багатьох є не що інше, чим сума одиничних воль». Були обвинувачення й у «біологізації» юридичної особи[77].

Реалістична теорія (Саллейль) передбачає існування особливих суб’єктів права — юридичних осіб. Адже це не проста сукупність індивідів. Визнаючи юридичну особу суб’єктом права, розробникам вказаної концепції вдалося уникнути «біологізації» юридичних осіб.

Теорія Йєрінгавизнає фіктивність юридичної особи як такої. Водночас визначається, що за цим суб’єктом стоять реальні групи людей. Отже, право як система захищених законом інтересів, захищає окремі групи людей. Ці об’єднані групи людей виступають зовні як єдине ціле, єдиний суб’єкт. На його думку, суб’єктом права може бути лише фізична особа, що має потреби. Суб’єкт права — той, хто здійснює інтерес, що правом захищається. Користування правом належить тому, для кого воно призначено (дестинатору). Для юридичної особи це буде не сама вона, а конкретні фізичні особи, що стоять за нею (у лікарні — хворі тощо).

Теорія колективу (А. В. Венедиктов). Її розвивали в різних аспектах, прихильниками цієї теорії виявилися С. Н. Братусь, В. К. Райхер, В. А. Мусін. Згідно з теорією колективу безпосередніми носіями правосуб’єктності юридичної особи є колектив. Це може бути колектив працівників підприємства, а також всенародний колектив, що організований у соціалістичну державу.

На думку А. В. Венедиктова, державний трест має двояку природу. Як орган держави він виступає у відносинах, позбавлених товарного змісту, причому, оскільки це відносини усередині державного механізму, вони не правові, а організаційно-технічні. Трест бере участь у правовідносинах як юридична особа, якщо закріплене за нею майно включається в сферу товарного обороту. Механізм товарного обороту вимагає, щоб той самий суб’єкт, що хазяює (держава), виступав в обороті не в одній, а в декількох особах[78].

На противагу цій теорії висловився К. І. Скловський, який зазначив, що, врешті-решт, юридична особа — це не стільки об’єднання осіб, скільки відокремлення капіталів[79]. Є. О. Суханов також критикує вказану теорію та вказує, що вона не враховує майновий бік справи[80].

Теорія держави (С. І. Аскназій). Виходить з того, що за кожним державним підприємством стоїть власник майна — сама держава. Отже, державна юридична особа й є сама держава, що діє на окремій ділянці відносин.Ця теорія була аргументована в період абсолютного панування державної власності.

С. І. Аскназій вказує, що за кожною юридичною особою стоїть держава як всенародно організований колектив. За кожним підприємством виявляється той самий суб’єкт, однак не в єдності усіх своїх функцій, а організуючий саме дану ділянку роботи.

Теорія директора (Ю. К. Толстой). За основу взята теза про те, що головна мета виділення юридичної особи як самостійного суб’єкта права — можливість забезпечення участі у цивільному обігу. Від імені організації діє саме директор. Він представляє юридичну особу в цивільному обігу, діє від її імені. Отже, директор і є основним носієм особистості юридичної особи.

Ця теорія також враховувала існування державного впливу, зокрема, вказувалось, що за кожною державною юридичною особою стоять: 1) держава як єдиний власник наданого держоргану майна; 2) відповідальний керівник держоргану, що одержує від держави засоби виробництва й інше майно і, не стаючи його власником, утверджується як уповноважений держави по керуванню цим майном відповідно до планів, затверджених державою[81].

Теорія соціальної реальності (Н. Г. Александров, Д. М. Генкін) встановлює, що цілком досить визнання юридичної особи такою ж соціальною реальністю, якою є інші суб’єкти права. Критики цієї позиції вказували, що прихильники цієї теорії не стільки вирішували проблему юридичної особи, скільки ухилялися від її вирішення[82].

Теорія персоніфікованого (цільового) майна (С. Н. Ландкоф, Є. О. Суханов, Кравчук) виходить з того, що особистість юридичної особи виявляється у об’єднанні розрізненого майна у єдиний комплекс і в управлінні ним. Отже, саме через це законодавець виділяє та персоніфікує суб’єкта права — юридичну особу. Ця теорія виходить з верховенства такої ознаки юридичної особи як відокремлене майно.

Теорія соціальних зв’язків (О. А. Красавчиков) в основі основ існування юридичної особи бачить існуючі в суспільстві соціальні взаємозв’язки. Через ці зв’язки особи чи групи осіб об’єднуються для досягнення певних цілей. Отже, через це й виникає структурно відокремлене єдине соціальне ціле. В праві воно визнається окремим суб’єктом та має назву юридичної особи.

Теорія організації (О. А. Пушкін). Організаційна єдність — необхідна умова існування організацій як суб’єктів не тільки в цивільному, а й в інших галузях права. Адже й у них юридичні особи не можуть виступати в якості суб’єктів без досить вираженої і закріпленої в статуті чи положенні організаційної єдності[83]. Доведено, що організація є певним соціальним осередком, що створюється особами чи іншими організаціями на певних умовах та для досягнення певної мети. Теорія організації знайшла відображення як у ЦК УРСР (1963 року), так і у ЦК. Адже поняття юридичної особи дається саме через поняття організації. Отже, на сьогодні ця теорія є актуальною, і вона адекватно відображує природу юридичної особи.