Акти цивільного стану

Поняття та значення актів цивільного стану. Акти цивільного стану є одним з засобів індивідуалізації фізичної особи через процедуру формального закріплення від імені держави. Відповідно до ч. 1 ст. 49 ЦК актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов’язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків.

Ця ж стаття містить відкритий перелік актів цивільного стану. До актів цивільного стану відносяться народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Таким чином, певним діям та подіям у житті людини законодавцем надається значення юридичних фактів.

Але в юридичній літературі немає єдності поглядів щодо правової природи актів цивільного стану. На вказану проблему існує два основних погляди. Ряд вчених, підтримуючи думку законодавця, вважають акти цивільного стану юридичними фактами, які тягнуть за собою виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин[65]. Стаття 1 Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» теж стоїть на тій позиції, що акти громадянського стану є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов'язків.

Інша група вчених, не погоджуючись с цим твердженням, вважає акти цивільного стану адміністративними актами, які самі по собі не тягнуть виникнення, зміни чи припинення правовідносин[66].

Слід зазначити, що взагалі термін «акти цивільного стану» є не зовсім вдалим і саме через це виникає плутанина у визначенні правової природи цього правового явища. На наш погляд, в цьому терміні з’єднані два поняття, які не можуть існувати як єдине ціле. Це поняття «акт» та «цивільний стан». Якщо повертаючись до теорії юридичних фактів дати визначення одному та іншому, то можна побачити, що поєднання цих двох термінів в одному є не зовсім вдалим.

Так, як відомо з теорії юридичних фактів, акти, а точніше, юридичні акти, є одним з різновидів правомірних дій. Будь-який юридичний акт має наступні ознаки: 1) юридичний акт – це дія визначених осіб; 2) це така дія, яка спрямована на досягнення певних правових наслідків. Особа, яка вчиняє правовий акт, має усвідомлювати характер дій, які нею вчиняються і ті правові наслідки, які мають настати; 3) це дія тільки правомірна.[67] Порівнюючи вищеназвані ознаки юридичних актів з переліком актів цивільного стану, який наведено у ст. 49 ЦК України, можна помітити, що серед вказаних у цій статті життєвих обставин, тільки частина є діями певних суб’єктів цивільних правовідносин (наприклад, вихід з громадянства, надання повної цивільної дієздатності). Інша частина – народження фізичної особи, смерть, набуття громадянства (за походженням), досягнення відповідного віку – є подіями. Саме через це і не можна вважати всі перелічені у ч. 2 ст. 49 ЦК життєві обставини юридичними актами.

Поняття «стан» у літературі визначається як «уже существующие общественные отношения. Сам термин указывает на то, что люди уже соотносятся друг к другу в какой-то степени, состоят в отношениях»[68]; «это юридический факт, который существует длительное время, непрерывно или периодически порождая юридические последствия».[69] Ці визначення об’єднує одна ознака – станом є юридичний факт, який триває протягом певного часу. Серед вказаних у ст. 49 ЦК життєвих обставин тільки шлюб та інвалідність мають ознаки більшої або меншої тривалості, всі ж інші обставини мають одноразовий характер.

Саме ці обставини і не дають змоги чітко визначити правову природу актів цивільного стану. І через це термін «акти цивільного стану» потребує перегляду.

Ці юридичні факти можна розподілити на дві великі групи:

- акти цивільного стану, які підлягають державній реєстрації. Відповідно до ч. 3 ст. 49 ЦК державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть. Акти цивільного стану, які відносяться до першої групи підлягають державній реєстрації у органах реєстрації актів цивільного стану (народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть), а також у інших державних органах (громадянство);

- акти цивільного стану, які не підлягають державній реєстрації (досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, усиновлення, інвалідність тощо).

У СК відсутні норми, які б регламентували діяльність органів реєстрації актів цивільного стану в Україні. Відповідно до п. 1 підп. 1 розділу VII «Прикінцеві положення» СК Розділ V Кодексу про шлюб та сім’ю України «Акти громадянського стану» зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК України, до прийняття спеціального закону. Таким чином, на сьогоднішній день реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до КпШС України, Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» з наступними змінами та доповненнями. Реєстрація актів цивільного стану здійснюється також на підставі Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5 (далі Правила). Реєстрація громадянства України здійснюється відповідно до закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року.

Відповідно до СК та Закону України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» народження, смерть, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені підлягають державній реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану. На бажання усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду видає свідоцтво про усиновлення.

Органами реєстрації актів цивільного стану є державні відділи реєстрації актів цивільного стану районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції, виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад. Державні відділи реєстрації актів цивільного стану районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції проводять реєстрацію народження з одночасним визначенням походження дитини, смерті, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, приймають і розглядають заяви громадян про внесення змін, доповнень, виправлень, поновлення, а також анулювання актових записів цивільного стану та в установленому порядку зберігають актові книги.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад проводять реєстрацію народження з одночасним визначенням походження дитини, а також реєстрацію смерті, шлюбу.

На підставі вчиненого актового запису цивільного стану в повній відповідності до нього видається свідоцтво. Інформація, яка міститься в акті цивільного стану, є конфіденційною, має обмежений доступ і розголошенню не підлягає.

При державній реєстрації актів цивільного стану подаються документи, які підтверджують факти, що підлягають реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану, а також пред’являються паспорти або паспортні документи, які посвідчують особи заявників. За реєстрацію актів цивільного стану, а також видачу громадянам повторних свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану і свідоцтв, виданих у зв’язку із зміною, доповненням, виправленням і поновленням актових записів цивільного стану, справляється державне мито в розмірах і порядку, установлених чинним законодавством України.

Реєстрація актів цивільного стану.Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Заява про реєстрацію народження дитини подається невідкладно, але не пізніше одного місяця з дня народження дитини.

Реєстрація народження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження – за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває. Якщо батьки чи один з них не досягли 18-річного віку, то народження дитини реєструється у звичайному порядку. Згода батьків (піклувальників) неповнолітніх батьків або матері на реєстрацію народження дитини при цьому не потрібна.

Реєстрація народження провадиться при пред’явленні:

а) медичного свідоцтва про народження. Медична довідка заповнюється лікарем-педіатром, під наглядом якого перебуває новонароджений, і засвідчується підписом керівника лікувального закладу та печаткою;

б) паспорта або паспортних документів, що посвідчують особи батьків (одного з них);

в) документа, який є підставою для внесення відомостей про батька дитини (свідоцтво про шлюб, заява матері, спільна заява матері та батька дитини, заява батька про визнання батьківства). За відсутності свідоцтва про шлюб підтвердженням зареєстрованого шлюбу може бути відмітка про його реєстрацію в паспортах або паспортних документах матері та батька дитини.

На прохання батьків до їх паспортів або паспортних документів вносять відомості про дітей: їх прізвище, ім'я, по батькові, число, місяць і рік народження.

Реєстрація смерті провадиться в органах реєстрації актів цивільного стану за останнім місцем проживання померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за місцем поховання.

Реєстрація смерті провадиться за заявою родичів померлого, його сусідів, працівників житлово-експлуатаційних організацій або інших осіб чи за повідомленням адміністрації лікувального закладу, де сталася смерть.

Особа, яка звернулась щодо реєстрації смерті, повинна пред'явити на своє посвідчення паспорт або паспортний документ.

Підставою для реєстрації смерті є: лікарське свідоцтво про смерть або фельдшерська довідка про смерть, видані лікувальним закладом, рішення суду про встановлення факту смерті чи оголошення громадянина померлим, а також повідомлення з місць позбавлення волі, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.

Заява про реєстрацію смерті повинна бути зроблена не пізніше трьох діб з дня смерті чи виявлення трупа, а в разі неможливості одержання лікарського свідоцтва про смерть або фельдшерської довідки про смерть чи висновку судово-медичної експертизи, прокурора – не пізніше п'яти діб.

Для реєстрації шлюбу жінка та чоловік, які бажають зареєструвати шлюб, подають особисто письмову заяву за встановленою формою до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором.

Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, то таку заяву, справжність підписів на якій має бути нотаріально засвідченою, можуть подати їх представники згідно з нотаріально посвідченим дорученням.

Особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов'язані пред'явити на посвідчення їх особи паспорт або паспортний документ. Якщо обидві особи, які бажають укласти шлюб, або один з них не досягли 16 років і відповідно до статті 23 СК їм надано право на шлюб, то реєстрація може бути проведена на підставі свідоцтва про народження, у якому робиться запис про проведену реєстрацію.

Шлюб реєструється в органах реєстрації актів цивільного стану після спливу одного місяця від дня подання заяви особами, які бажають укласти шлюб.

У виняткових випадках цей строк може бути скорочений керівником відділу реєстрації актів цивільного стану на підставі спільної заяви осіб, які бажають вступити в шлюб, та документів, які підтверджують наявність поважної причини для його скорочення.

У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, за наявності документів, що підтверджують викладені факти, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви.

Реєстрація шлюбу за довіреністю або через представника не дозволяється. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою.

За погодженням з особами, які бажають укласти шлюб, орган реєстрації актів цивільного стану призначає день і час реєстрації шлюбу з додержанням вимог, передбачених статтею 32 СК.

Якщо громадяни, які бажають укласти шлюб, не можуть з’явитися з поважних причин до органу реєстрації актів цивільного стану в установлений їм день, то строк реєстрації шлюбу за їх письмовою заявою переноситься згідно з їхнім бажанням на інший день, про що робиться відмітка на заяві та в журналі обліку заяв. У цих випадках строк перенесення реєстрації шлюбу не може перевищувати одного року з дня подання заяви.

Якщо особи, які подали заяву, не з’явилися до органу реєстрації актів цивільного стану протягом тримісячного строку з дня її подання і не повідомили причину неявки, то заява втрачає чинність.

Реєстрація шлюбу осіб, яким знижено шлюбний вік, провадиться на загальних підставах. Якщо особи, які бажають зареєструвати шлюб, на день реєстрації шлюбу не досягли шлюбного віку, реєстрація шлюбу провадиться тільки за наявності рішення суду про надання права на шлюб.

За заявою наречених реєстрація шлюбу в урочистій обстановці може бути проведена в іншому місці: за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до державного органу реєстрації актів цивільного стану. У цих випадках наявність поважної причини повинна бути підтверджена документально.

У паспортах або паспортних документах осіб, які уклали шлюб, на відповідній сторінці проставляється штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, імені, по батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєстрації шлюбу.

Якщо особа під час реєстрації шлюбу змінила прізвище, то на першій сторінці паспорта або паспортного документа проставляється штамп про те, що він підлягає обміну в місячний строк у зв’язку зі зміною прізвища при вступі в шлюб.

Реєстрація розірвання шлюбу провадиться за місцем проживання подружжя або одного з них. Відділ реєстрації актів цивільного стану не вправі відмовити в реєстрації розірвання шлюбу, якщо один з подружжя звернувся із заявою про реєстрацію розірвання шлюбу до відділу реєстрації актів цивільного стану не за своїм місцем проживання, а за місцем проживання другого з подружжя. У цьому разі місце проживання другого з подружжя підтверджується його паспортом або паспортним документом з відміткою про його проживання чи відповідною довідкою, виданою компетентними органами.

Шлюб вважається припиненим у день винесення відділом реєстрації актів цивільного стану відповідної постанови про розірвання шлюбу, а в разі розірвання шлюбу судом – у день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу може провадитись незалежно від строку, що минув після постановлення судом рішення про розірвання шлюбу, яке набрало чинності, або винесення постанови про розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу на підставі рішення суду провадиться за письмовою заявою подружжя або одного з них за пред’явленням копії рішення суду (витягу з рішення суду) про розірвання шлюбу, що набрало чинності, а також паспорта або паспортного документа, квитанції про сплату встановленої судом суми державного мита.

При одержанні заяви про реєстрацію розірвання шлюбу та після реєстрації її в спеціальному журналі відділ реєстрації актів цивільного стану одночасно з’ясовує, чи не було зареєстровано розлучення у відділі реєстрації актів цивільного стану України за заявою другого з подружжя. Тому з подружжя, хто подав заяву, роз’яснюється, що розірвання шлюбу буде зареєстровано після одержання відповіді з відділу реєстрації актів цивільного стану України за місцем зберігання актового запису про шлюб.

Відділ реєстрації актів цивільного стану, який одержав такий запит, повинен не пізніше тижневого строку повідомити, коли і яким органом реєстрації актів цивільного стану було зареєстровано розірвання шлюбу другим із подружжя або про відсутність відмітки про розірвання шлюбу в актовому записі про шлюб.

Відділ реєстрації актів цивільного стану, який одержав повідомлення про відсутність відмітки про розлучення, у десятиденний термін запрошує заявника для реєстрації розірвання шлюбу і в його присутності реєструє розірвання шлюбу.

Якщо відділу реєстрації актів цивільного стану відомо, що другий з подружжя вже зареєстрував розірвання шлюбу, то заяву, що надійшла, разом з копією рішення суду і квитанцією про сплату державного мита вказаний відділ, на письмове прохання заявника, надсилає до відділу реєстрації актів цивільного стану України за місцезнаходженням актового запису про розірвання шлюбу для доповнення його відсутніми відомостями.

Відділ реєстрації актів цивільного стану, який одержав такі матеріали, зобов’язаний у десятиденний строк доповнити актовий запис про розлучення і надіслати до відділу реєстрації актів цивільного стану за місцем проживання заявника для вручення йому свідоцтва про розірвання шлюбу, зазначивши в ньому ту саму дату реєстрації розірвання шлюбу, що й першому з подружжя.

Після доповнення актового запису відділ реєстрації актів цивільного стану повинен у тижневий термін надіслати повідомлення про це відділу за місцезнаходженням другого примірника актового запису про розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя у випадку, передбаченому статтею 106 СК, провадиться на підставі їх письмової заяви, у якій повинно бути зазначено про відсутність у подружжя спільних дітей.

У цих випадках оформлення розлучення і видача подружжю свідоцтва про розірвання шлюбу провадиться на підставі постанови про розірвання шлюбу, що виноситься відділом реєстрації актів цивільного стану після закінчення одного місяця з дня подання подружжям заяви про розлучення, якщо вона не була відкликана. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Якщо один з подружжя через поважну причину не має можливості з’явитися для подання заяви про розірвання шлюбу (у зв’язку з тяжкою хворобою, тривалим відрядженням, проживанням у віддаленій місцевості), то той з подружжя, хто з’явився, повинен подати від імені подружжя спільну заяву.

Підпис на заяві відсутнього з подружжя повинен бути належним чином засвідчений у нотаріальному порядку, про що робиться відмітка в записі акта та журналі обліку заяв.

Перед прийняттям заяви про розірвання шлюбу проводиться співбесіда з особами, які подають заяву про розірвання шлюбу, щодо моменту припинення шлюбу, а також порядку і умов реєстрації розірвання шлюбу.

Реєстрація розірвання шлюбу на підставі постанови за взаємною згодою подружжя передбачає особисту присутність подружжя або одного з них. До заяви про розірвання шлюбу має бути додане свідоцтво про шлюб.

У паспортах або паспортних документах, що посвідчують осіб розлученого подружжя, проставляється штамп про реєстрацію розірвання шлюбу, де зазначаються прізвище, ім’я, по батькові особи, з якою розірвано шлюб, місце і час цієї реєстрації.

Реєстрація зміни імені громадян України провадиться за їх заявою відділом реєстрації актів цивільного стану за місцем їх постійного проживання. Зміна прізвища та імені фізичними особами, які є громадянами України, дозволяється після досягнення ними 16-річного віку.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище та ім’я.

Зібрані документи відділ надсилає до органів внутрішніх справ за місцем проживання заявника для встановлення особи заявника та запобігання можливості використання зміни імені з метою ухилення від слідства, суду, виплати аліментів та з іншою корисливою метою.

Органи внутрішніх справ безкоштовно проводять відповідну перевірку та в місячний термін повертають до відділу всі надіслані їм матеріали з висновком про можливість зміни імені заявника або відмову в цьому.

Розгляд клопотань про зміну імені повинен бути закінчений не пізніше тримісячного терміну з дня подачі клопотання. Указаний термін зупиняється у разі необхідності поновлення відповідного актового запису.

Реєстрація зміни імені провадиться відділом, який задовольнив клопотання.

У разі відмови у зміні імені відділ видає заявникові копію висновку про відмову, який може бути в установленому порядку оскаржений до суду.

При задоволенні клопотання у повідомленні заявникові роз’яснюється, що він повинен у тримісячний термін зареєструвати зміну імені. У разі порушення цього терміну без поважних причин дозвіл на зміну імені втрачає силу. На підставі складеного актового запису про зміну імені відділ реєстрації актів цивільного стану вносить необхідні зміни до актових записів цивільного стану заявника і його малолітніх та неповнолітніх дітей, які зберігаються в органах реєстрації актів цивільного стану України. Актовий запис про зміну імені є підставою для видачі повторних свідоцтв.

Раніше видані свідоцтва вилучаються і знищуються в порядку, передбаченому Інструкцією з обліку, зберігання та витрачання бланків свідоцтв про реєстрацію актів цивільного стану в Україні.

Реєстрація громадянства відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» – це внесення запису про набуття громадянства України спеціально уповноваженим на те органом у відповідні облікові документи. Документами, що підтверджують громадянство України, є: паспорт громадянина України; свідоцтво про належність до громадянства України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну. Органами, які беруть участь у вирішенні питань громадянства є Президент України, Комісія при Президентові України з питань громадянства, Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи, Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Роль та участь органів внутрішніх справ у встановленні та реєстрації деяких актів цивільного стану. Органи внутрішніх справ всебічно сприяють роботі органів реєстрації актів цивільного стану. Зокрема, за заявами співробітників органів внутрішніх справ реєструються факти народження дітей у разінародження дитини жінкою, яка утримується у виправно-трудовій установі чи слідчому ізоляторі. Уповноважений представником адміністрації установи після реєстрації отримує свідоцтво про народження дитини, яке надалі зберігається в особовій справі засудженої (арештованої).

За письмовою заявою представника органів внутрішніх справ може бути здійснена реєстрація народження знайденої дитини, батьки якої невідомі.

Паспорти, паспортні документи, а також військово-облікові документи та пільгові посвідчення померлих осіб щотижня передаються за списком до органів внутрішніх справ та військових комісаріатів за місцем реєстрації смерті. Про їх неподання орган реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний у тижневий термін повідомити органи внутрішніх справ та військові комісаріати за місцем реєстрації смерті.

Органи реєстрації актів цивільного стану зобов'язані щомісяця надсилати органам внутрішніх справ відомості про дітей, померлих у віці до 16 років.

Органи внутрішніх справ можуть також надавати допомогу у перевірці інформації про наявність передбачених законодавством перешкод до реєстрації шлюбу, якщо така інформація надійде до органу реєстрації актів цивільного стану у письмовому вигляді.

При надходженні до органів реєстрації актів цивільного стану клопотань про зміну імені, зібрані документи надсилаються до органів внутрішніх справ за місцем проживання заявника для встановлення особи заявника та запобігання можливості використання зміни імені з метою ухилення від слідства, суду, виплати аліментів та з іншою корисливою метою. Органи внутрішніх справ безкоштовно проводять відповідну перевірку та в місячний термін повертають до відділу всі надіслані їм матеріали з висновком про можливість зміни імені заявника або відмову в цьому.

Про проведену реєстрацію зміни імені призовника і військовозобов’язаного відділ реєстрації актів цивільного стану в семиденний строк надсилає повідомлення до відділу внутрішніх справ за місцем проживання заявника.

Крім того, безпосередня реєстрація зміни імені здійснюється службами громадянства, імміграції та реєстрації органів внутрішніх справ.

Глава 8. ОПІКА І ПІКЛУВАННЯ

§1. Сутність інститутів опіки і піклування та їх призначення

Відповідно до ст. 12 ЦК особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд. Тому здебільшого особа здійснює свої права та виконує обов’язки самостійно. Але не всі суб’єкти цивільного права можуть здійснювати ці права самостійно. Перепоною для цього можуть стати об’єктивні причини — в основному нездатність особи здійснювати ці права в силу недостатності обсягу дієздатності, нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, наявності фізичних вад чи психічного стану.

З часів римського приватного права для забезпечення потреби належного здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тих випадках, коли особа не може і не здатна це робити самостійно, слугує спеціальний правовий інститут: опіки і піклування. Він засновується на ідеї турботи про людину, що не має достатньої зрілості та необхідних їй матеріальних засобів[70].

Здебільшого це пов’язується з тими дітьми, у кого нема батьків чи батьки нездатні належним чином виконувати свої обов’язки. Держава намагається створити для таких дітей альтернативу через спеціальні правові конструкції, що максимально наближені до сімейної моделі взаємної турботи і контролю. Ще Г. Ф. Шершеневич влучно зауважив, що опіка за своєю метою наближається до наслідування природної сім’ї.

Виходячи з таких позицій, опіка і піклування у більшості країн засновані на сімейних принципах. Так, у Франції батькові належить законна опіка, але мати, яка вступила у новий шлюб, усувається від опіки. При відсутності батьків взагалі опікун призначається сімейною радою. За Німецьким цивільним уложенням вирішення питання про призначення опікуна — виключна прерогатива опікунського суду. Обов’язки опікуна виконують батько, матір, дід чи баба. При їх відсутності суд призначає опікуна самостійно і переважно з числа родичів чи свояків. В Англії опікун призначається заповітом батька чи канцлерським судом, який складає опікунське встановлення. Опікуном може бути призначений родич або інша особа, яка має високі моральні якості і авторитет.

У Росії традиційно опіка будувалась на ідеї сімейного зв’язку і сімейної турботи. Елементи такого підходу простежуються з часів «Руської правди». Опіка встановлювалась над особами до досягнення ними 17 років. Навпаки піклування полягало у сприянні досвідом, житейськими порадами недостатньої зрілості особи, над якою встановлювалось піклування. Така особа діяла самостійно, але за порадою і з дозволу піклувальника. Якщо вона виходила за межі, то піклувальник міг зупинити ці дії. Опіка означала по суті повну заміну фігури підопічного опікуном при вчиненні правочинів. Опікун учиняв угоди в інтересах і від імені підопічного.

Довгий час законодавство СРСР виходило із французької моделі опіки і піклування, а з часу «Основ законодавства про шлюб та сім’ю» аж до вступу у силу нового ЦК України регулювалось у межах сімейного законодавства. Новий ЦК орієнтований на німецьку модель опіки і піклування.

Варто відзначити, що з метою реального забезпечення охорони прав таких осіб у ст. 57 ЦК встановлена, по суті, імперативна вимога про те, що особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов’язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування. Такий імператив гарантується зазвичай нормами публічного права, здебільшого адміністративного, яке передбачає адміністративну відповідальність за неповідомлення.

Опіка і піклування відповідно до ст. 55 ЦК встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки. Таким чином, основне завдання опіки — охорона суб’єктивних прав та законних інтересів фізичних осіб. Їх треба оберігати від учинення таких правочинів, які можуть зашкодити їх особистим чи майновим інтересам. Для хворих осіб та осіб похилого віку це засіб проти зловживань з боку інших осіб.

Правове регулювання відносин з опіки та піклування до прийняття нового ЦК України здійснювалося КпШС УРСР та затвердженими Наказом Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/131/88 «Правилами опіки і піклування». В ньому відзначається, що опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх, захисту їх особистих і майнових прав та інтересів, як і для захисту таких же прав повнолітніх, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки.

§2. Сутність опіки і піклування та їх види

Кожне юридичне поняття відображає його сутність та основні правові зв’язки між його суб’єктами.

Для визначення сутності інституту опіки та піклування слід з’ясувати його зміст і призначення. Основним призначенням опіки і піклування є охорона прав і законних інтересів осіб, у яких їх правові можливості самостійного здійснення своїх прав і реальні потреби не співпадають. Крім цього основного призначення, є додаткові: контроль за юридично значимою поведінкою підопічних, виховання їх у дусі поваги до вимог закону, співставлення своїх бажань і реальних можливостей.

Зміст опіки (піклування) виявляється у правовому зв’язку між опікуном (піклувальником) та підопічним, обов’язком опікуна здійснювати права підопічного і виконувати за нього юридичні обов’язки. При встановленні опіки над майном забезпечується управління цим майном та охорона майнових прав власників і майнових інтересів осіб, які мають майнові вимоги до власника. Для піклувальника сутність його юридичних повноважень виявляється у контролі юридично значимої поведінки особи, над якою встановлено піклування.

У чинному законодавстві України відносини з опіки та піклування регулюються нормами цивільного, сімейного, адміністративного законодавства. Так, ЦК закріплює основні засади, підстави виникнення та припинення опіки та піклування, визначає основні права та обов¢язки опікунів. В той же час деякі права та обов¢язки опікунів (піклувальників) над малолітніми та неповнолітніми особами визначаються й сімейним законодавством України: по вихованню підопічних, відносини опікуна (піклувальника) з батьками дитини та її іншими родичами з приводу спілкування з дитиною, надання їй утримання тощо. Правове положення органів опіки та піклування визначається адміністративним законодавством. Його нормами регулюються питання створення органів опіки та піклування, розподіл компетенції різних підрозділів органів щодо різних категорій підопічних, покладення на тих чи інших посадових осіб окремих обов¢язків по контролю за опікою і т.д.

Однак, в цілому норми, які регулюють опікунські відносини, є однорідними. Вони пов¢язані єдиною метою – охороною особистих та майнових прав фізичних осіб, які не можуть ці права самостійно здійснювати. Але виходячи з того, що названі норми містяться в нормах різних галузей права, опіку слід вважати міжгалузевим правовим інститутом. Норми, які входять до названого інституту являють собою невід’ємні складові частини відповідно цивільного, сімейного, адміністративного та інших галузей законодавства.

При піклуванні піклувальник допомагає підопічному у здійсненні його приватних прав і обов’язків порадами і дає згоду на учинення ним правочинів, а в разі загрози майновим правам і інтересам підопічного застосовує заходи до визнання таких правочинів недійсними.

На субінституційному рівні можна виділити певні види опіки та піклування. Критерієм їх розмежування є об‘єкти правої охорони, суб’єкти, що її здійснюють, обсяг їх опікунських функцій та підстави виникнення опіки та піклування.

По об’єкту правової охорони виділяють опіку (піклування) над особою підопічного та опіку (піклування) над його майном.

Суб’єктами опікунських правовідносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи: навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, психіатричні лікарні, психоневрологічні будинки-інтернати, органи опіки та піклування тощо. Відповідно, відрізняється й правове регулювання опіки, яка здійснюється фізичними чи юридичними особами. Безпосередньо опіку (піклування) в повному обсязі може здійснювати лише людина. Адміністрація відповідного навчального, дитячого закладу або закладу охорони здоров¢я або соціального захисту населення лише виконує функції опікуна (піклувальника).

За підставами виникнення опіка (піклування) може бути: законна, судова і адміністративна. Перша встановлюється на підставі закону. Хоча новий СК на відміну від КЗпШС УРСР прямо не встановлює, що батьки неповнолітнього є його опікунами (піклувальниками), але із змісту багатьох його статей це прямо випливає (ст. 154, 158, 177 СК).

Судова опіка (піклування) встановлюється за заявою заінтересованих осіб у судовому порядку (ст. 60 ЦК).

Адміністративна опіка (піклування) базується на положеннях ст. 61 ЦК, яка передбачає встановлення опіки та піклування безпосередньо органом опіки та піклування.

Якщо особа взяла на себе добровільно опікунські обов’язки щодо особи, яка залишилась без батьківської чи родинної опіки, то до моменту її узаконення доцільно вважати її добровільним опікуном (піклувальником), а опіку (піклування) — добровільними.

§3. Органи опіки та піклування

Загальні положення про орган опіки та піклування закріплені у ст. 56 ЦК. Згідно з нею органи, на які покладено здійснення опіки та піклування, їх права та обов’язки щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами. Ці органи уточнені в Правилах. Відповідно до п. 1.3 Правил органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. Це відділи охорони здоров’я, освіти, органів соціальної допомоги.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи в справах сім’ї та молоді, служби в справах неповнолітніх здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім’ї (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутової та медичної допомоги громадянам похилого віку, інвалідам і дітям з вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Органи охорони здоров’я здійснюють обслуговування (діагностичне, лікувальне, експертне) осіб, визнаних судом недієздатними внаслідок психічних захворювань або обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами, а також щодо утримання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, віком до трьох років у будинках дитини.

Органи опіки та піклування проводять свою діяльність відповідно до чинного законодавства. Для допомоги в роботі при органах опіки та піклування створюються опікунські ради, що мають дорадчі функції, до складу яких входять депутати, представники місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадськості. Обов’язки секретаря опікунської ради виконує штатний інспектор опікунської ради.

Органи опіки та піклування відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації проводять таку діяльність:

- вирішують питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

- ведуть облік щодо осіб, які потребують опіки (піклування);

- здійснюють нагляд за діяльністю опікунів і піклувальників;

- забезпечують тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездатних осіб, які потребують опіки (піклування);

- розглядають звернення дітей щодо неналежного виконання батьками (одним з них) обов’язків з виховання або щодо зловживань батьків своїми правами;

- вирішують згідно з чинним законодавством питання щодо грошових виплат дітям, які перебувають під опікою (піклуванням);

- розглядають спори, пов’язані з вихованням неповнолітніх дітей;

- розглядають скарги на дії опікунів (піклувальників);

- вирішують питання щодо забезпечення житлом дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які закінчили навчально-виховні заклади і не мають житла;

- вживають заходів щодо захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням). Наприклад, при відчуженні приватизованої квартири, співвласником якої є особа, стосовно якої є чи встановлена опіка чи піклування, зокрема діти, потрібна згода органу опіки і піклування;

- беруть участь у розгляді судами спорів, пов’язаних із захистом прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою (піклуванням);

- встановлюють опіку над майном у передбачених законом випадках;

- оформлюють належні документи щодо особи підопічного та щодо майна, над яким установлюється опіка;

- охороняють та зберігають житло і майно підопічних і визнаних безвісно відсутніми;

- провадять іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та повнолітніх осіб, які потребують опіки і піклування.

Рішення органів опіки і піклування про призначення чи звільнення опікунів і піклувальників від виконання своїх обов’язків, а також з інших питань опіки і піклування можуть бути оскаржені в установленому законом порядку.

Керівництво органами опіки та піклування і контроль за їх діяльністю здійснюють обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації та виконавчі комітети вищестоящих рад.

§4. Встановлення опіки та піклування

Відповідно до ст. 60 ЦК опіка та піклування встановлюються судом при визнанні особи недієздатною (обмежено дієздатною) та у випадках, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня (неповнолітня) особа позбавлена батьківського піклування. Одночасно, при встановленні опіки або піклування суд призначає опікуна (піклувальника) за поданням органу опіки та піклування. При цьому враховуються особливості психічного здоров’я дитини, інші обставини, що мають суттєве значення, зокрема місце встановлення опіки, визначення кандидатури опікуна та його особистості.

У ст. 59 ЦК закріплено, щопіклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Відповідно до ст. 62 ЦК опіка або піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Це зумовлює матеріальний та процесуальний боки встановлення опіки або піклування.

Не менш важливим є питання про призначення опікуна або піклувальника.В ст. 63 ЦК відзначається, що опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування (суд за поданням цього органу) за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування. Відповідно персонам опікуна і піклувальника при цьому приділяється особлива увага, що зумовлено загальними вимогами до їх дієздатності. Тож недарма закон встановлює, що опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 2 ст. 63 ЦК). Вона має бути готовою взяти на себе права та обов’язки опікуна або піклувальникам, що зумовлено формальними вимогами до їх особистості: наявності цивільної дієздатності, високих моральних якостей, факту позбавлення цього статусу внаслідок зловживання своїми правами тощо. Крім формальних вимог, неабияке значення має психологічна готовність набути таких прав та обов’язків як взагалі, так і стосовно конкретної особи, що потребує опіки та піклування. Йдеться про психологічну сумісність як запоруку взаєморозуміння між опікуном і підопічним. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 63 ЦК встановлює, що фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою.

Чинне законодавство враховує низку факторів, які можуть сприяти підвищенню ефективності інститутів опіки та піклування. Здебільшого опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’язки опікуна чи піклувальника (ч. 4 ст. 63 ЦК). При призначенні опікуна для малолітньої особи та при призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного.

Цивільне законодавство встановило одночасну можливість призначення одного або кількох опікунів чи піклувальників (ч. 4 ст. 63 ЦК).

Одночасно ст. 64 ЦК визначає перелік фізичних осіб, які не можуть бути опікуном або піклувальником. Ними не може бути фізична особа:

1) позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника функції опікуна або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.

Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров’я або соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, функції по опіці або піклуванню здійснює цей заклад.

§5. Зміст опіки і піклування

Якщо зважати на те, що опіка і піклування — правовідносини, то їх змістом є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників. Новим цивільним законодавством вони конкретизовані. Це досягнуто двома засобами: уточненням повноважень опікунів та піклувальників і можливістю підопічних звернутися до органу опіки і піклування у тому разі, коли опікуни чи піклувальними зловживають своїми правами чи їх перевищують.

Права та обов’язки опікуна і піклувальника поділяються на: особисті і майнові. В особистих правах власне й підкреслюється домашній та сімейний характер цих цивільно-правових інститутів. Відповідно до ст. 67 ЦК опікун зобов’язаний дбати про підопічного, про створення необхідних побутових умов, забезпечення доглядом та лікуванням. Окрім того, опікун малолітньої особи зобов’язаний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Він має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави.

У сфері майнового обігу опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного — іншими словами, він повністю заміщає у майновій сфері підопічного за винятком тих випадків, коли чинним законодавством малолітньому дозволено учиняти дрібні побутові правочини самостійно. Опікун вправі дозволити підопічному вийти за межі цих угод, наприклад дати згоду на власні чи виділені йому кошти самостійно придбати необхідний йому одяг, оргзасоби (оргтехніку) тощо.

У той же час опікун зобов’язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного.

Чинним законодавством встановлені обмеження щодо можливості опікуна учиняти певні правочини. Відповідно до ст. 68 ЦК опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов’язуватися від його імені порукою. Крім цього, опікун самостійно не може відмовитися від спадщини на користь підопічного.

Права та обов’язки піклувальника конкретизовані у ст. 69 ЦК. Перш за все піклувальник над неповнолітньою особою зобов’язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток. Таким чином, цивільне законодавство віддає першість немайновим правам особи. Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов’язаний дбати про її лікування. Звичайно, що ця група зобов’язань потребує певних матеріальних витрат.

У майновій сфері піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів відповідно до ст. 32 та 37 ЦК. Учинений без згоди піклувальника правочин може бути у встановленому порядку визнаний судом недійсним.

Піклувальник зобов’язаний вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного. У зв’язку з цим він вправі звертатись до порушників прав із вимогами, а в разі їх ігнорування з позовами.

В ст. 71 ЦК визначено правочини, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов’язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення зазначених правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Із введенням у практику інституту довірчого управління майном виникла потреба врегулювання відносин при переданні майна підопічного чи його частини у довірче управління. Такі відносини виникають за наявності у власності підопічного нерухомості та іншого цінного майна, наприклад, цінних паперів. Вони потребують кваліфікованого здійснення повноважень власника, що для опікуна може бути вельми проблематично за юридичних (для вчинення подібних правочинів необхідна наявність спеціальної ліцензії і т. д.) причин.

Тож опікун зобов’язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Якщо малолітня особа може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання.

Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за договором в управління іншій особі.

Утримання підопічного та здійснення повноважень опікуна та піклувальника так чи інакше потребує певних матеріальних витрат. Згідно з принципом «опікун та підопічні не зобов’язані утримувати один одного» у ст. 73 ЦК передбачено право опікуна та піклувальника на плату за виконання ними своїх обов’язків. Так, джерелами матеріального забезпечення підопічних згідно з чинним законодавством є пенсії (наприклад, у зв’язку з втратою годувальника), стипендії, допомоги та інші соціальні виплати, аліменти, заробітна плата, доходи від довірчого та іншого управління їх майном, доходи від належних цінних паперів чи корпоративних прав, відсотки по вкладах. Ці доходи можуть витрачатися опікунами і піклувальниками виключно на користь інтересів підопічних і під контролем органу опіки та піклування.

Зазвичай виконання обов’язків опікуна та піклувальника хоча і є підзвітним та підконтрольним з боку органу опіки та піклування, але вони здебільшого засновані на почутті родинного чи громадянського обов’язку. Тому виплати винагороди не передбачено. Але ЦК встановлює правову основу для платного виконання таких обов’язків. Безпосередньо відповідно до ст. 73 ЦК підстави виникнення права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір та порядок виплати встановлюються КМ України.

Особливим видом опіки є опіка над майном. Вона встановлюється над майном особи, яка визнана безвісти відсутньою, а також над майном особи, над якою встановлено опіку чи піклування, якщо у неї є майно, що знаходиться в іншій місцевості. У такому випадку опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Опіка над майном встановлюється також в інших випадках, встановлених законом.

§6. Звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки

Звільнення з опіки та піклування безпосередньо пов’язується із рядом обставин: певним строком, особливостями особистості підопічного, а також опікуна й піклувальника чи інших передбачених у законі чинників. ЦК і ст.75 передбачено порядок звільнення опікуна та піклувальника та припинення опіки. Таке звільнення може бути добровільним чи примусовим. Так, суд (орган опіки та піклування) за заявою особи звільняє її від повноважень опікуна або піклувальника. Ця заява розглядається органом опіки та піклування протягом одного місяця. Але особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення її від повноважень опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного терміну від дня подання заяви, якщо вона не була розглянута протягом цього терміну.

Суд (орган опіки та піклування) може звільнити піклувальника від його повноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. Такі причини можуть бути внутрішнього або зовнішнього характеру. Здебільшого це психологічна несумісність суб’єктів, зловживання правами опікуна чи піклувальника, інколи відсутність елементарних навиків.

За заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у разі невиконання нею своїх обов’язків, а також у разі влаштування підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров’я або закладу соціального захисту.

Звільняються: малолітній від опіки, а неповнолітній від піклування в разі повернення їх батькам чи при усиновленні у встановленому порядку. Тут, власне, міняється опікун (піклувальник) і ним стають батьки чи усиновителі. Сама законна опіка чи піклування залишаються. Відповідно до ст. 76 ЦК опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам).

Опіка припиняється природним шляхом — у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років. У цьому разі особа, яка здійснювала обов’язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.

Опіка припиняється у разі поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, або у випадку появи особи, яка була визнана безвісно відсутньою.

Аналогічно законом визначено підстави для припинення піклування, зокрема, піклування припиняється у разі:

1) досягнення фізичною особою повноліття;

2) реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

3) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

4) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена.

Цивільне законодавство передбачає можливість оскарження дій опікуна, рішень органу опіки та піклування. Звідси дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклування, або до суду.

§7. Надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав

та виконанні обов’язків

Передбачене ст. 78 ЦК надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов’язків є новелою ЦК. Йдеться про патронат над повнолітніми та повністю дієздатними фізичними особами, котрі за станом свого здоров’я не можуть самостійно здійснювати та захищати свої права й виконувати взяті чи покладені законом юридичні обов’язки. Це здебільшого хворі люди, котрі нездатні пересуватися і самостійно себе обслуговувати. Сюди також відносяться особи престарілі чи інваліди, у яких відсутні особи, які за законом повинні їх утримувати та надавати допомогу. Відповідно до вказаної статті дієздатна фізична особа, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, має право обрати собі помічника. Розуміється, що помічником може бути дієздатна фізична особа.

Призначення помічника має свій порядок. Оскільки йдеться про повністю дієздатних осіб, то такий помічник призначається виключно тим, хто потребує допомоги. За заявою особи, яка потребує допомоги, ім’я її помічника реєструється органом опіки та піклування, про що видається відповідний документ, зразок якого встановлює Міністерство юстиції України.

Законом змодельовано зміст цивільного патронату. Так, помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Він має право вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень. Помічник представляє особу в органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням населення.

У той же час помічник може представляти фізичну особу в суді лише за окремою довіреністю.

За загальним правилом послуги помічника є оплатними, якщо інше не визначено за домовленістю сторін.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються. На відносини патронату поширюються правила про опіку та піклування.