Нормативні посилання

Нормативна база Положення:

· наказ Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 49 «Про затвердження Програми дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки України на 2004-2005 роки»;

· наказ Міністерства освіти і науки України від 23.01.2004 р. № 48 «Про проведення педагогічного експерименту з кредитно-модульної системи організації навчального процесу»;

· наказ Міністерства освіти і науки України від 20.10.2004 р. № 812 «Про особливості впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу»;

· наказ Міністерства освіти і науки України від 06.06.2005 р. № 339 «Про підготовку фахівців «Національним технічним університетом України Київський політехнічний інститут»;

· наказ ректора НТУУ «КПІ» від 16.12.2004 р. № 1-165 «Про розробку ECTS-інформаційного пакету НТУУ «КПІ»;

· наказ ректора НТУУ «КПІ» від 11.07.2005 р. № 1-106 «Про Програму першочергових дій щодо реалізації положень Болонського процесу»;

· наказ ректора НТУУ «КПІ» від 04.10.2005 р. № 1-133 «Про впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу»;

· Положення про організацію навчального процесу в НТУУ «КПІ»;

· Положення про проведення атестації студентів та семестрового контролю.

Система оцінювання ECTS – європейська система оцінювання успішності засвоєння студентом кредитних модулів. Система передбачає семибальну шкалу (A, B, C, D, E, FX, F) та подвійне (описове та статистичне) визначення цих оцінок.

76.Соціальний вимір вищої освіти.

Про соціальні вимірах в освіті Майже у всіх країнах здійснюється політика та заходів з розширення активності студентів та вживаються заходи щодо їх підтримки протягом навчання. У більшості країн здійснюються як загальні, так і цілеспрямовані заходи для конкретних груп молоді. Вплив і ефективність такої політики і дій важко оцінити, так як тільки декілька країн збирають і використовують дані для стратегії здійснення політики в цій галузі. Існує велика різноманітність механізмів фінансової підтримки студентів, а також з фактичної чисельності отримують таку підтримку в національних системах освіти.

Сукупність механізмів реалізації Європейського простору вищої освіти, що включають в себе процеси доступу до вищої освіти, консультування та інформування студентів, їх матеріальну підтримку і забезпечують рівність можливостей і соціальна єдність, що дозволяє більшості молодих людей досягти найвищого освітнього рівня і максимально розкрити їх особистісний потенціал

Соціальний вимір як один з напрямків Болонського процесу вперше прозвучало в Празькому комюніке в контексті мобільності і стратегії безперервної освіти (червень 2001 р.) [ 1 ]. Система соціальної підтримки студентів охоплює проживання, медичне обслуговування, харчування, послуги консультування та інші соціальні послуги.

Тематиці соціального захисту студентів був присвячений семінар в Афінах «Дослідження соціальних аспектів ЄПВО» (лютий 2003 р.) [ 5 ].

Як було заявлено на Будапештському семінарі (2008), «соціальний вимір Болонського процесу - це не ізольований аспект процесу або черговий елемент в болонському словнику, а трансверсального вимір, який має бути притаманне кожному компоненту Болонського процесу. Це означає, що всі дії в рамках Болонського процесу повинні здійснюватися з урахуванням соціального виміру» [ 10 ].

На конференції міністрів вищої освіти в Берліні (2003 р.) підкреслювалася необхідність забезпечення оптимальних соціальних і економічних умов життя студентів, а також моніторингу порівняльних даних з цього питання [ 2 ]. У рекомендаціях країнам-учасницям і Групі з контролю за ходом Болонського процесу (міжнародний семінар, Страсбург, вересень 2004 році) було зазначено, що рівність можливостей у вищій освіті дозволяє молоді реалізувати свій інтелектуальний потенціал і сприяє формуванню «конкурентоспроможною і гармонійної Європи знань» [ 6 ]. У Бергені (травень 2005 р.) і Лондоні (травень 2007 р.) міністри підтвердили свої зобов'язання зробити якісну вищу освіту однаково доступною для всіх, намітили заходи по фінансово- економічній підтримці соціально НЕ - захищених груп студентів, консультування майбутніх студентів з метою розширення доступу до вищої освіти, створення більш гнучких освітніх траєкторій для вступу до вузів і навчання в них.

На Будапештському семінарі (2008 року) було звернуто увагу на необхідність «розробити відповідні показники щодо соціального виміру систем вищої освіти і впровадити систему моніторингу з тим, щоб оцінити соціальний ефект існуючої практики та можливих змін у політиці. Крім того, оскільки соціальний вимір тісно пов'язане з якістю освіти, показники по ньому повинні бути включені в системи забезпечення якості».

У Комюніке конференції в Левене / Лувен -ла- Неві (2009 р.) було сфокусовано увагу на соціальних характеристиках вищої освіти і зусиллях щодо забезпечення рівних можливостей для отримання якісної освіти. Підкреслювалося, що доступ до вищої освіти має бути розширений за рахунок студентів з мало представлених груп і забезпечення їх належними умовами для завершення навчання. Йдеться про поліпшення освітнього середовища, усунення всіх перешкод до навчання та створенні необхідних економічних умов, які дозволили б студентам скористатися можливостями навчання на всіх рівнях.

Соціальним станом студентів та їх підтримки приділяється увага і в дослідженнях тенденцій, що проводяться Європейською асоціацією університетів (Trends). Європейський союз студентів вважає, що національні схеми підтримки студентів повинні бути достатніми, щоб покривати витрати студентів на життя, і вказує на найбільш переважну форму фінансової підтримки студентів - гранти.

76. Університетська наука: нормативно-правове забезпечення, умови й перспективи розвитку.

В Україні наукова діяльність здійснюється кількома основними суб’єктами: Національною академією наук, галузевими академіями, науковими частинами університетів та інститутів, науково-дослідними лабораторіями чи іншими підрозділами на виробничих об’єктах.

Стан університетської науки в Україні на теперішній час також не відповідає суспільним потребам. За роки незалежності виникла величезна кількість університетів, а сумарна результативність їх наукової діяльності суттєво знизилася. В Україні функціонує понад 900 ВНЗ. У європейських країнах, таких як Франція, Велика Британія, Італія їх у десяток, а то і більше разів менше.

Організація навчального процесу регламентується чинними нормативно-правовими документами України, стандартами вищої освіти з урахуванням принципів формування Європейського простору вищої освіти та внутрішньо-університетськими документами.

Основним нормативним документом, що визначає організацію навчального процесу, є навчальні плани, які розробляються університетом відповідно до освітньо-професійної програми підготовки фахівців та структурно-логічної схеми.

Навчальний план визначає навчальне навантаження студента та вивчення навчальних дисциплін в академічних годинах і в кредитах ЄКТС.

На основі навчального плану складається на навчальний рік робочий навчальний план відповідно до кожного напряму підготовки (спеціальності).

Відповідно до робочого навчального плану та (типової) програми навчальної дисципліни складається робоча програма навчальної дисципліни.

Методичне забезпечення дисципліни відображає відповідно створений навчально-методичний комплекс.

Навчання студента здійснюється за індивідуальним навчальним планом, який складається на кожний навчальний рік.

Студенти університету мають можливість користуватися: навчальними приміщеннями, бібліотекою, навчальною та навчально-методичною і науковою літературою, обладнанням та іншими засобами навчання.

Основними формами організаційно-методичної роботи в університеті є засідання навчально-методичної ради університету та факультетів, засідання навчально-методичних комісій кафедр, організація показових та відкритих навчально-методичних занять, організація контролю навчального процесу, підвищення кваліфікації педагогічних та науково-педагогічних працівників.

Основними навчально-методичними документами університету є:

-навчально-методичний комплекс напряму підготовки (спеціальності), до якого належать такі нормативно-методичні документи, як освітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ), освітньо-професійна програма (ОПП), засоби діагностики, навчальний план, робочий навчальний план, та ін.;

-навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни, який створюється під керівництвом провідних викладачів і до якого входять: (типова) програма навчальної дисципліни, опорні конспекти лекцій з навчальної дисципліни, методичні рекомендації для проведення лабораторних, практичних, та ін.

Сучасний стан можна характеризувати наступним:

1. Недосконалість національного нормативно-правового забезпечення системи вищої освіти гальмує її розвиток.

2. Упорядкування мережі вищих навчальних закладів, яка характеризується розгалуженістю за сферою підпорядкування вищих навчальних закладів центральним органам виконавчої влади та малочисельністю студентського контингенту в вузах. - І-ІІ рівнів акредитації.

3. В Україні слід створити дійові механізми гарантування якості вищої освіти, які б були прозорими, зрозумілими, доказовими, визнавалися б в Україні, Європі та світі загалом.

4. Автономія більшості українських вузів поки що обмежена. Це стосується, питань фінансової самостійності, структури і обсягів підготовки фахівців з вищою освітою.

Перспективи. На початку третього тисячоліття українська вища школа знаходиться на хвилі глибинних освітніх реформ теперішнього часу.

З метою забезпечення відповідності мережі вищих навчальних закладів потребам економіки і суспільства, необхідно провести поетапну передачу відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування Міністерства освіти і науки, оптимізувати мережу ВНЗ шляхом їх об'єднання і створення регіональних, корпоративних, дослідницьких університетів з урахуванням регіональних і загальнодержавних потреб у фахівцях з вищої освітою.

Приєднання України до Болонських угод висуває низку вимог до розвитку освіти, найсуттєвішими серед яких постають:

- збагачення національної системи освіти передовим досвідом інших країн у контексті загальноєвропейських, світових освітніх процесів;

- визначення стратегії і пріоритетів у підготовці фахівців вищої кваліфікації;

- упровадження інноваційних, прогресивних форм організації навчально-виховного процесу з урахуванням новітніх інформаційних та освітніх технологій;

- напрацювання досвіду організації підготовки спеціалістів за різними формами (дистанційної, заочної та ін.) освіти;

- удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального процесу;

- зміна парадигми підготовки сучасних науково-педагогічних працівників відповідно до завдань та основних особливостей розвитку національної системи освіти;

- упровадження нових форм підвищення кваліфікації викладачів ВНЗ, сучасних керівників, спеціалістів народного господарства.

77. Автономія та врядування у вищій освіті.

“Стаття 46. Автономія вищого навчального закладу

1. Автономія вищого навчального закладу – самостійність, незалежність і відповідальність вищого навчального закладу у прийнятті рішень стосовно розвитку академічних свобод, організації наукових досліджень, навчально-виховного процесу, внутрішнього управління та фінансів тощо.

2. Права вищого навчального закладу, що визначають зміст його автономії, встановлюються законом і не можуть бути обмежені іншими законами та нормативно-правовими актами.”;

Автономія вищого навчального закладу зумовлює необхідність такої самоорганізації та саморегуляції, яка б служила громадському інтересові напрацювання істини стосовно викликів перед державою і суспільством, відбувалася прозоро, публічно, і його діяльність була б відкритою до критики. А держава, будучи зацікавленою в існуванні таких центрів незалежної думки, має створювати умови для їх існування і розвитку;

Безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу виконує його керівник – ректор (президент), начальник, директор тощо.

Вчена рада, яку очолює її голова – керівник закладу, є колегіальним органом вищого навчального закладу III або IV рівня акредитації і створюється в уста­новленому законодавством порядку терміном до п’яти років (для національного закладу – до семи років). Рішення вченої ради вводяться в дію актом керівника закладу. На факультетах, в інших підрозділах закладу можуть також утворюва­тися вчені ради, повноваження яких визначаються його керівником.

Дорадчим органом вищого навчального закладу І або ІІ рівня акредитації є педагогічна рада, яку очолює керівник закладу.

У національному вищому навчальному закладі в обов’язкову порядку ство­рюється наглядова рада. Така рада визначає шляхи перспективного розвитку закладу, надає допомогу його керівництву в реалізації державної політики в галузі вищої освіти і науки, здійснює громадський контроль за діяльністю ке­рівництва, забезпечує ефективну взаємодію закладу з органами державного управління, громадськими організаціями. Наглядова рада може бути створена також у вищому навчальному закладі III або IV рівня акредитації за погоджен­ням із центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого знахо­диться заклад.

Для вирішення поточних питань діяльності вищого навчального закладу III або IV рівня акредитації створюються робочі органи – ректорат, деканати, при­ймальна комісія, а І чи ІІ рівня акредитації – адміністративна рада, приймальна комісія.

Вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого на­вчального закладу є загальні збори (конференція) трудового колективу закладу. Порядок їх скликання та роботи визначається статутом закладу. Загальні збори (конференція) скликаються не рідше одного разу на рік. Вищий колегіальний орган громадського самоврядування приймає статут закладу, обирає претен­дента на посаду його керівника, щорічно заслуховує звіт керівника, затверджує правила внутрішнього розпорядку, розглядає інші питання діяльності вищого навчального закладу.

Серед основних принципів управління вищим навчальним закладом – ав­тономія і самоврядування, що передбачають право:

- визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу;

- приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників;

- надавати додаткові освітні послуги;

- розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;

- в установленому порядку створювати структурні підрозділи, включаючи територіально відокремлені;

- здійснювати видавничу діяльність;

- проводити спільну діяльність з іншими закладами, підприємствами, уста­новами та організаціями;

- брати участь у роботі міжнародних організацій

- запроваджувати власну символіку і атрибутику;

- звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою щодо вдо­сконалення нормативно-правових актів;

- користуватися земельними ділянками в установленому порядку.

Близькою за змістом до автономії і самоврядування, що передбачають збіль­шені повноваження і відповідальність вищих навчальних закладів у прийнятті рі­шень, є академічна свобода як фундаментальний принцип життя вищої школи. Він стосується свободи в дослідженнях і викладанні. У процесі інтеграції до європей­ських просторів вищої освіти та досліджень автономія і самоврядування, академіч­на свобода вітчизняних вищих навчальних закладах мають бути розширені.

78. Формування студентоцентрованого навчального середовища у вищій освіті.

Терміни «студентоцентрована освіта» або «студентоцентроване навчання» з’являються в науковому просторі у зв’язку з болонськими перетвореннями системи вітчизняної освіти. Під час студентоцентрованого навчання викладач покликаний забезпечити як збереження свого рольового статусу, так і більш високий рівень консультування і мотивування тих, хто навчається, у питаннях відбору інформації, її джерел, організації адекватних навчальних ситуацій, ліквідації виявлених прогалин. Це передбачає високу мотивацію студентів до навчання, яка формується не лише в академічній сфері. У новому підході робиться наголос на результати навчання, які є головним підсумком освітнього процесу з точки зору дійсно набутих знань та їх розуміння, а не лише тільки засобів і методів навчання, які використовуються викладачами для досягнення певних результатів. Студентоцентроване навчання стимулює розвиток методичного, організаційного та технологічного забезпечення, а також зміну ролі викладача. Викладач перетворюється на систематизатора та коректора знань. Керівника та куратора студентів у процесі засвоєння нової інформації. Поряд зі збереженням свого старого рольового статусу, викладач покликаний забезпечити більш високі рівні «набуття тих чи інших компетенцій», забезпечити більш високий рівень консультування та мотивації тих, хто навчається, в тому, що стосується критичного відбору інформації, їх джерел, організації адекватних навчальних ситуацій, ліквідації певних прогалин. У свою чергу, освітній процес, побудований на таких засадах, вимагає від студентів більшої заповзятості, віддачі, розвинутих умінь працювати з різноплановою інформацією, що подається в різних формах, уміння самостійно заповнювати прогалини в знаннях тощо. Учені, що працюють в університетській мережі, небезпідставно зазначають: освітній процес зараз більшою мірою орієнтований на студента, більшою мірою визначається тим, чого хочуть досягти ті, хто навчається. Такий стан речей сприяє підвищенню відповідальності вищих навчальних закладів за кінцевий результат підготовки спеціалістів, відповідність високим академічним та етичним стандартам, культурним та інтелектуальним запитам суспільства. Студентоцентрована освіта з її акцентуацією на набуття протягом навчання відповідних компетентностей жодною мірою не протирічить таким перевагам вищої освіти, як фундаментальність і універсальність. У низці джерел підтверджується той факт, що студентоцентроване навчання передбачає розширення прав і можливостей тих, хто навчається, розробку нових підходів до викладання і навчання, навчальних програм, що відбивають практичний бік реалізації компетентнісного підходу у вищій освіті.

Аналізуючи зміст численних дисертаційних досліджень, присвячених використанню студентоцентрованого навчання для підготовки спеціалістів різних профілів можемо виокремити ті шляхи, за якими відбувається його поступова реалізація:

– широке впровадження у зміст вузівських навчальних дисциплін передових вітчизняних і зарубіжних наукових розробок;

– розширення цільової підготовки майбутніх фахівців на замовлення конкретних суб’єктів (підприємств, організацій) з можливістю вибору дисциплін, які вивчаються;

– впровадження інноваційних форм диференціації навчального процесу та методик викладання;

– раціональне використання активних та інтерактивних методів навчання у вищій школі залежно від профілю підготовки тих, хто навчається;

– тісний зв'язок науки, практики підготовки майбутніх фахівців з практичними потребами та суспільними запитами;

– залучення досвідчених зарубіжних спеціалістів до викладання та організація міжнародного обміну студентами під час їхнього навчання;

– застосування в практиці викладання сучасного мультимедійного забезпечення;

– удосконалення способів організації та розширення обсягів самостійної підготовки студентів.

79. Взаємодія у системі «вища освіта – ринок праці».

Згідно з законом України «Про вищу освіту» змістом вищої освіти є «обумовлена цілями та потребами суспільства система знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва». Тобто, навчаючись у вищому навчальному закладі, людина не лише здобуває певний набір навичок та знань, що потрібен для отримання кваліфікації в майбутньому, а й має можливість сформуватися як зріла особистість та знайти своє місце в суспільстві.

Розвиток ринкових відносин в Україні висуває нові вимоги до кількості та якості випускників та до приведення структури підготовки кадрів у відповідність потребам ринку праці. Вищі навчальні заклади головним чином орієнтуються на попит споживачів освітніх послуг, що призводить з одного боку до зростання кількісних і зниження якісних показників підготовки фахівців, перенасичення ринку праці фахівцями «модних» професій, а з другого – до зростання рівня безробіття серед випускників навчальних закладів. Вища освіта має орієнтуватися на потреби ринку праці, передбачати його вимоги та створювати конкурентне середовище.

Тісна взаємодія ринку праці та вищої освіти в умовах трансформації ринкової економіки є важливим напрямом змін і тенденцій освітнього простору, розширення доступу до навчання і вибору професії, формування людського капіталу як основи ефективного економічного і соціального розвитку країни.

Сьогодні потрібні фахівці, здатні генерувати найсучасніші технології, інформаційно‑інноваційні здобутки. Згідно зі звітом

Всесвітнього економічного форуму про глобальну конкурентоспроможність (2011‑2012 р.) за цими показниками Україна посідає у світі досить низькі місця. Фахівці підкреслюють, що велика частка вини в цьому лежить на ринку праці і на ринку освітніх послуг. Ринок праці останнім часом характеризується глибокою регіональною диференціацією, безробіттям, низькою заробітною платою, тощо.

Відсутність балансу між попитом і пропозицією на ринку праці. За даними Державного комітету статистики (Статистичний бюлетень. – К: Держкомстат, 2009. – С. 28) Найбільший обсяг послуг на ринку праці представлений вищою школою – майже 70% обсягу реалізованих освітніх послуг. Це означає, що ринок праці все більше поповнюють фахівці з вищою освітою, хоча попит на них не зажди адекватний.

Сучасний ринок праці і ринок світних послуг мають яскраво виражений регіональний характер. Населення різних територій (переважно міста та села) одержують різну за якісними характеристиками вищу освіту. За цих умов ринок освітніх послуг має бути спрямований не лише на виконання завдань, поставлених державою, а й на задоволення постійно зростаючого суспільного освітнього попиту, на підвищення освітнього рівня економічно активної частини населення України.

Сучасні випускники стурбовані питанням працевлаштування. Роботодавці майже в усіх установах, організаціях та приватних структурах віддають перевагу людям із досвідом роботи, котрі набули певних навичок, а не випускникам вищих навчальних закладів, у яких лише теоретичні знання. Відповідно, за даними Гук Н., близько двох третин вищих навчальних закладів працюють, по суті, на біржу праці, оскільки їхні випускники не можуть працевлаштуватися за фахом і йдуть на низькооплачувані робочі місця або поповнюють армію.

Відсутність налагодженої системи працевлаштування фахівців. Не можна не погодитись, що система розподілу випускників на роботу, що гарантувала практично 100% зайнятість молоді в радянській період, практично зруйнована. З одного боку, це зумовлене домінуванням приватного роботодавця і слабкими зв’язками вищих навчальних закладів з ним. З іншого боку, небажанням переважної більшості випускників йти працювати на непрестижні робочі місця з невеликою оплатою в державному секторі (особливо в сільській місцевості). В останні роки ініційовано відбувається процес створення спеціальних підрозділів вищих навчальних закладів з питань працевлаштування випускників. Проте, на сьогодні вони функціонують не в усіх навчальних закладах, свідченням чого є 27,9% студентів, які під час соціологічного опитування в березні 2012 року (дані моніторінгового дослідження входження національної системи вищої освіти в Європейській простір вищої освіти) взагалі нічого не знали про їх існування. Лише 15,9% студентів розраховують на наявні зв’язки своїх ВНЗ з роботодавцями, а 16,1% – на існування розподілу для бюджетників, що може розглядатись як оцінка реального рівня сприяння у працевлаштуванні випускників. Дві третини студентів (65,5%) денної форми навчання відчувають потребу в сполученні навчання з роботою з матеріальних або кар’єрних міркувань.

Отже, вітчизняний ринок освітніх послуг не може повністю задовольнити попит у кваліфікованих кадрах та оперативно реагувати на зміни, що відбуваються на ринку праці. Існуючий механізм взаємодії вищої освіти та ринку праці є неефективним. Проблема невідповідності попиту і пропозиції робочої сили на ринку праці особливо ускладнюється регіональними диспропорціями. Ситуація, що склалася на ринках освітніх послуг і праці, потребує вжиття невідкладних заходів щодо гармонізації їх відносин.

Основними проблемами, що заважають процвітанню вищої освіти України на сьогодні є:

• значні проблеми із забезпеченістю навчально-виховного процесу викладацькими кадрами;

• низький стан науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів;

• застаріла навчально-матеріальна база, недостатнє фінансування на її оновлення;

• відсутність проходження студентами відповідної практики на підприємствах, у корпораціях, на фірмах, передусім тих, що застосовують нову техніку та сучасні технології;

• одночасне існування попиту на напрямки освіти, які відповідають сучасним модним тенденціям в суспільстві, та існування реального дефіциту менш «модних» спеціальностей на ринку праці;

• відсутністю державної стратегії у розвитку системи підготовки кадрів відповідно до потреб економіки;

• відсутністю єдиної системи професійних кваліфікацій та стандартів із професійної підготовки.

Дослідники визначають наступні кроки для виходу із ситуації, що склалася:

– розробити концепцію взаємодії ринку праці та ринку освітніх послуг й об’єднати зусилля Міністерства освіти і науки, Міністерства економіки, Міністерства праці та соціальної політики, та ін..;

– удосконалити систему моніторингу та прогнозування потреб ринку праці та створити мережу самостійних структурних підрозділів, які виступатимуть посередниками між системою освіти й роботодавцями;

– забезпечити участь роботодавців та інших партнерів у вирішенні проблем вищої професійної освіти;

– запровадити механізм визначення рейтингу вищих навчальних закладів та тендерів на розміщення держзамовлення на підготовку кадрів з урахуванням ефективності працевлаштування випускників як кінцевого результату співпраці з роботодавцями;

– запроваджувати закордонний досвід, а саме введення методу підсумкового фінансування навчальних,

– впровадження маркетингових служб, що вивчають потреби ринку праці, як невід’ємної складової навчального закладу.

80. Забезпечення якості вищої освіти: вітчизняний досвід.

Українські вчені розглядають поняття “якість вищої освіти” у широкому та вузькому сенсі. У широкому сенсі під “якістю вищої освіти” розуміють збалансовану відповідність вищої освіти (як результату, як процесу, як освітньої системи) різноманітним потребам, цілям, вимогам, нормам, умовам, які відповідають об'єктивним тенденціям прогресивного розвитку людини та суспільства. У вузькому сенсі “якість вищої освіти” є якість підготовки спеціалістів з вищою освітою.

Українські вчені вважають, що якість вищої освіти складається з якості: підготовки випускників вузів, тобто якості результату вищої освіти; державних освітніх стандартів, нормативної бази, освітніх програм; учбово-методичної, лабораторної, матеріально-технічної бази вищої освіти; освітніх технологій; викладацького составу, научно-дослідницьких кадрів; змісту освіти; виховання; управління (керівництва).