Пріоритетні завдання розвитку педагогічної освіти

Пріоритетними завданнями розвитку неперервної педагогічної освіти є:

· вдосконалення змісту освіти і організації навчально-виховного процесу з метою розвитку педагогічної майстерності вчителя як системи його педагогічних компетентностей;

· зміцнення зв’язку педагогічної освіти з фундаментальною і прикладною наукою;

· вдосконалення структури підготовки і післядипломної освіти педагогів;

· оптимізація мережі вищих навчальних закладів, які здійснюють підготовку педагогічних працівників;

· забезпечення соціальної підтримки суб’єктів педагогічної освіти, підвищення соціального престижу педагогічної праці.

Розвиток неперервної педагогічної освіти має бути спрямований на:

· забезпечення інноваційного розвитку освітніх установ і навчальних закладів всіх рівнів;

· модернізацію на всіх рівнях освіти змісту, форм, методів та технологій навчання відповідно до вимог інформаційного громадянського полікультурного суспільства;

· впровадження акмеологічних та аксіологічних засад у підготовці педагогічних кадрів, формування мотивації та створення умов для їх навчання й саморозвитку упродовж професійної діяльності;

· зміцнення інституту сім'ї,

· збереження національних традицій і цінностей;

· забезпечення якості освіти на всіх рівнях відповідно до світових та європейських стандартів;

· формування методологічної культури педагогічних кадрів;

· забезпечення інтеграції науки і практичної педагогічної діяльності;

· запровадження європейського досвіду професійно-педагогічної підготовки за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра для всіх спеціальностей (магістр у вищих навчальних закладах може займати посаду викладача).

Система педагогічної освіти є складовою системи вищої освіти і включає вищі навчальні заклади всіх форм власності, заклади післядипломної педагогічної освіти та органи управління у сфері освіти.

Підготовка педагогічних кадрів здійснюється: у педагогічних коледжах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра з галузі освіти "Педагогічна освіта" за окремими спеціальностями ("Дошкільна освіта", "Початкова освіта", "Технологічна освіти", "Професійна освіта (за профілем), "Фізичне виховання", "Музичне мистецтво", "Образотворче мистецтво") на основі повної загальної середньої освіти;

у педагогічних академіях, університетах, класичних університетах та інших вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра і магістра з педагогічних спеціальностей різних галузей освіти.

У класичних університетах можуть створюватися педагогічні інститути (факультети) як структурні підрозділи.

Провідні національні педагогічні університети забезпечують підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників за відповідними спеціальностями.

Підвищення кваліфікації педагогічних працівників здійснюється в закладах післядипломної педагогічної освіти, педагогічних академіях, університетах.

Управління системою педагогічної освіти здійснюється Міністерством освіти і науки України.

85. Освіта дорослих як невід’ємна складова освіти впродовж життя.

Для визначення поняття безперервної освіти використовується низка термінів. У сучасній літературі можна зустріти такі стійкі сполучення: „освіта дорослих” (adult education); „продовжена освіта” (continuing education); „подальша освіта” (further education); „відновлювана освіта” (recurrent education) як освіта протягом всього життя шляхом чергування навчання з іншими видами діяльності, головним чином з роботою; „перманентна освіта” (permanent education); „освіта протягом життя” (lifelong education); „навчання протягом життя” (lifelong learning). У кожному з цих термінів зроблено акцент на певній стороні явища, але загальною є ідея довічної незавершеності освіти для дорослої людини.

Проблематику безперервної освіти можна умовно розділити на дві основні сфери. Перша пов’язана з побудовою системи безперервної освіти як частини соціальної практики (соціально-освітній аспект безперервної освіти), друга – із процесом засвоєння людиною нового життєвого, соціального, професійного досвіду.

Серед функцій безперервної освіти виділяють: розвиваючу (задоволення духовних запитів особистості, потреб творчого зростання); компенсуючу (заповнення пробілів у базовій освіті); адаптивну (оперативна підготовка й перепідготовка в умовах мінливої виробничої й соціальної ситуації); інтегруючу в незнайомий культурний контекст; функцію ресоціалізації (повторної соціалізації).

У змісті безперервної освіти прийнято виділяти три основні значимі компоненти, пов’язані з навчанням дорослого населення: навчання грамотності в широкому сенсі, включаючи комп’ютерну, функціональну, соціальну та ін.; професійне навчання, що включає професійну підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації (job qualification); загальнокультурну додаткову освіту, не пов’язану із трудовою діяльністю (life qualification).

Європейська Комісія об’єднала різні освітні й навчальні ініціативи в єдину Програму навчання протягом життя (Lifelong Learning Programme). Ця програма прийшла на зміну програмам професійного та дистанційного навчання, що існували до 2006 року.

Навчання протягом життя має на увазі зростання інвестицій у людей і знання; набуття основних навичок, включаючи цифрову грамотність і розширення можливості для інноваційної, більш гнучкої форми навчання. Мета полягає в тому, щоб забезпечити людей будь-якого віку рівним і відкритим доступом до якісного навчання. Навчання протягом життя охоплює все цілеспрямоване навчання, формальне чи неформальне, з метою розширення знань, поліпшення навичок і компетентності.

Рада Європи затвердила навчання протягом життя як один з основних компонентів європейської соціальної моделі. Таке навчання не обмежується лише сферою освіти; воно також є критичним чинником у сферах зайнятості й соціального забезпечення, економічного зростання і конкурентоспроможності.

Освіта протягом життя в усьому світі й особливо в розвинених країнах стає усе більш важливою сферою освітніх послуг. На сьогодні існують наступні три основні форми освіти:

формальна освіта – початкова, загальна середня освіта, середня професійна освіта, вища освіта, освіта після закінчення ВНЗ (аспірантура й докторантура), підвищення кваліфікації й перепідготовка фахівців і керівників з вищою і середньою професійною освітою в інститутах, на факультетах і курсах підвищення кваліфікації й професійної перепідготовки;

неформальна освіта – професійно спрямовані й загальнокультурні курси навчання в центрах освіти дорослих, у лекторіях товариства „Знання”, по телебаченню, на різних курсах інтенсивного навчання;

інформальна освіта є загальним терміном для освіти за межами стандартного освітнього середовища – індивідуальна пізнавальна діяльність, що супроводжує повсякденне життя, реалізується за рахунок власної активності індивідів в оточуючому культурно-освітньому середовищі; спілкування, читання, відвідування установ культури, подорожі, засоби масової інформації тощо. При цьому людина перетворює освітні потенціали суспільства в дієві чинники свого розвитку.

За цілями, що ставляться й реалізуються в системі неперервної освіти, її умовно можна поділити на три складові:

Перша складова системи неперервної освіти – додаткова професійна освіта – сприяє формуванню професійної основи кадрового потенціалу сучасної високотехнологічної економіки.

Друга частина системи освіти протягом життя забезпечує різноманітним групам населення можливість адаптуватися до мінливих умов життя.

Третя складова системи освіти дорослих забезпечує задоволення різноманітних індивідуальних освітніх потреб громадян, наприклад, мовну підготовку, отримання психологічних, культурологічних та інших знань, комунікативних навичок, спеціальних умінь тощо.

Ефективним засобом розвитку системи безперервної освіти є створення корпоративних університетів, що забезпечують чергування одержання фундаментальних знань із практичною діяльністю. Розвиток безперервної освіти дозволяє створювати умови для формування гнучких освітніх траєкторій і вирівнювання доступу до якісної освіти на всіх рівнях освітньої системи, забезпечує набір освітніх послуг, що відповідають динамічному розвитку потреб особистості, суспільства, економіки.

Освіта протягом життя покликана підвищувати рівень загальних знань і розширювати можливості участі громадян у культурній, соціальній і політичній діяльності країни. Вона повинна внести вклад у подальшу демократизацію суспільства, а також сприяти посиленню позиції людини в професійній діяльності.

86. Роль міжнародних організацій та проектів в розробці та реалізації освітньої політики в Україні.

Формування освітньої політики України в контексті вимог ХХІ століття, наголошує, що освіта — це складна, багаторівнева система, яка розвивається, видозмінюється під впливом часових, соціальних і багатьох інших чинників. Під час модернізації національної освіти нам треба враховувати інтеграційні процеси в європейській і світовій освіті.

Основні шляхи розвитку міжнародного співробітництва в галузі освіти було сформульовано в перші роки незалежності. У стратегічному документі з питань освіти — Державній національній програмі «Освіта«(Україна ХХІ століття) поставлено завдання щодо створення та впровадження довготермінової програми співробітництва в галузі освіти, вироблення ефективних механізмів входження до освітніх і наукових програм ЮНЕСКО, інших міжнародних організацій, фондів тощо, а також створення із зарубіжними країнами спільних центрів освіти, укладення міжнародних угод щодо нострифікації документів про освіту й кваліфікацію спеціалістів та робітників тощо.

Міжнародне співтовариство напрацювало низку нормативно-правових актів, де визначено міжнародні стандарти в галузі освіти. Відповідно до норм міжнародного права деякі з них, такі як резолюції і декларації, не обов'язкові для виконання, інші (договори, пакти, конвенції) мають обов'язкову юридичну силу, якщо вони ратифіковані вищим законодавчим органом держави. Це положення закріплено у статті 9 Конституції України, де зазначено, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України«.

Загальна декларація прав людини 1948 року — універсальний документ щодо прав людини, зокрема й права на освіту. Стаття 26 декларації проголошує право кожної людини на освіту.

Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про права дитини 28 лютого 1991 року, а з 27 вересня того ж року вона стала складовою законодавства України. Положення Конвенції про права дитини, що стосуються права на освіту, ґрунтуються на положеннях Конвенції ЮНЕСКО (організація ООН із питань освіти, науки та культури) про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти.

Наступним міжнародним документом, який після його ратифікації Верховною Радою України 3 грудня 1999 року набув статусу закону України, стала Конвенція про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні (Лісабонська конвенція від 11 квітня 1997 року). Конвенцію розроблено й прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Головна ідея Конвенції — надати всім людям Європейського регіону можливість повною мірою користуватися джерелом різноманіття систем освіти, максимально полегшити доступ жителям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав.

Україна як співзасновниця Співдружності Незалежних Держав (СНД) бере участь у міжнародних договорах і програмах у межах цієї організації, зокрема з питань освіти й науки.

Концепція формування єдиного (загального) освітнього простору СНД, Угода про співпрацю для формування єдиного (загального) освітнього простору СНД і Положення про Раду у справах співпраці в галузі освіти держав — учасниць СНД стали нормативними актами, що забезпечують розроблення низки модельних законотворчих актів, які регулюють відносини в галузі освіти.

Наведені міжнародні нормативно-правові акти — орієнтир для багатьох країн у формуванні власного освітянського законодавства.

Отже, методологічними та соціально-політичними інтегрованими документами, покладеними в основу розвитку освіти в Україні, вибору пріоритетів, інтеграції національної освіти у світовий та європейський освітній простір, стали конвенції, резолюції та рекомендації ООН, ЮНЕСКО, Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД.

Глобальні тенденції, а саме: прагнення до демократизації освіти, реальне забезпечення права на освіту всім бажаючим, значний вплив соціально-економічних і політичних чинників на здобуття освіти, розростання ринку освітніх послуг тощо зумовлюють появу великих міжнародних проектів і програм.

Одним із наймасштабніших таких проектів останнім часом став Болонський процесс.

Болонську декларацію підписали 1999 року в місті Болонья (Італія) міністри освіти 30 країн. Цим актом країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти й домовилися про створення єдиного європейського освітнього простору до 2010 року.

Варто зазначити, що освітній проект Болонського процесу принципово відкритіший до зовнішнього світу. У реформуванні системи вищої освіти беруть участь не лише країни—члени Євросоюзу, а й країни Азії, Балканські країни, а також східноєвропейські країни пострадянського простору.

Болонський процес як процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи зумовлено світовими тенденціями глобалізації, які потребують створення європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підвищення конкурентоспроможності європейської вищої школи тощо.

На шляху реалізації вимог Болонського процесу необхідні розроблення та прийняття закону про освіту дорослих упродовж життя (або про післядипломну освіту), освіту осіб з особливими освітніми потребами, внесення змін та доповнень до чинних кодексів та законів, зокрема до Земельного кодексу України щодо законодавчого закріплення власності на земельні ділянки, на яких розташовані заклади освіти тощо.

Отже, після здобуття незалежності для України відкрилися можливості розвитку міжнародної співпраці, покликаної забезпечити інтеграцію вітчизняної освіти в міжнародний освітній простір. Утвердження й забезпечення права людини на освіту, забезпечення доступності, рівності умов кожної людини для цілковитої реалізації її здібностей і всебічного розвитку стало одним із найважливіших обов'язків держави.

Міжнародні правові акти як частина національного законодавства, а також резолюції, конвенції, які мають статус рекомендаційних документів, значною мірою впливають на формування державної політики в галузі освіти. Визначальні методологічні положення міжнародних правових документів уже покладено в основу українського законодавства, яке проголошує освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства.

Саме під впливом міжнародних нормативно-правових актів стратегічною метою державної політики в галузі освіти України визначено забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя; виховання покоління людей демократичного світогляду, які цінують і обстоюють громадянські права й свободи, із повагою ставляться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу тощо.

87. Проведення єдиної освітньої політики, забезпечення наступності між рівнями освіти (Указ Президента України «Про Національний план дій (2012 р., 2013 р.) щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»).

ПРОГРАМА ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ НА 2010 – 2014 роки
Комітет з економічних реформ
при Президентові України
Версія для обговорення
2 червня 2010 р.
РЕФОРМА СИСТЕМИ ОСВІТИ (витяг)

Етапи реформи

I етап (до кінця 2010 р.):

внесення змін до Бюджетного кодексу з метою підвищення фінансової автономності навчальних закладів; оптимізація кількості бюджетних програм у сфері освіти; затвердження положення про освітній округ; вироблення рекомендацій для місцевих рад щодо оптимізації мережі загальноосвітніх навчальних закладів.

II етап (до кінця 2012 р.):

удосконалення законодавчої бази щодо диверсифікованості джерел фінансування освіти, розширення автономії ВНЗ у навчальній, науковій, фінансовогосподарській діяльності, запровадження механізму національного «ендаументу»;

участь України в міжнародних оцінках (TIMSS 2011 та ін.);

удосконалення нормативного забезпечення освіти (Програма розвитку дошкільної освіти на 2011-2017 роки, Програма поліпшення якості природно-математичної освіти, Програма «Сто відсотків» – масштабне запровадження інформаційнокомунікаційних технологій, нові типові штатні нормативи для всіх рівнів освіти);

прийняття Національної рамки кваліфікації;

створення методики розробки стандартів, що ґрунтуються на компетенціях для професійно-технічної освіти, у якій чітко визначено механізм участі роботодавців;

завершення передання функцій оперативного управління ПТУ на місцевий ревен

зі збереженням державної форми власності.

III етап (до кінця 2014 р.):

розроблення методичних засад прогнозування потреби у фахівцях на ринку праці;

прийняття порядку формування й розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, робочих кадрів з урахуванням потреб ринку праці й контролю за його виконанням;

запровадження Національної рамки кваліфікацій; створення нових державних стандартів початкової, базової й повної середньої освіти;

запровадження стандартів, що ґрунтуються на компетенціях, у професійнотехнічній освіті.